Коли хата друзями багата...

Зрозуміло, все це стало можливим у районі, де традиційно з великою пошаною ставилися до всього українського. У період, коли райдержадміністрацію очолював Віталій Васильович Громлюк, цим пере­ймалися всі. В коридорах районної влади лунала тільки українська мова. Нею велися всі наради, засідання й відповідна документація. Тому таким природним стало відкриття пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку перед фасадом головної адмінспоруди.

Будучи в ній головним господарем, Віталій Васильо­вич регулярно запрошував наших журналістів на най­різноманітніші заходи, як суто господарські, так і су­спільно-культурні. Чому? Та тому, що у той час тільки в одному Комінтернівському районі «Чорноморські новини» мали щорічно понад тисячу постійних читачів. Було б непростимим гріхом не скористатися такою аудиторією. Співпраця була цікавою і взаємовигідною. Ми не обмінювалися обопільними компліментами, а разом працювали заради чітко окресленої мети.

Разом зі своїми однодумцями лідер району постійно боровся за високу культуру землеробства, збереження тваринницької галузі, впровадження сучасного кормовиробництва. Для цього системно залучав до співпраці науковців, не втомлювався пропагувати передовий досвід, переконувати людей, контролювати. В цьому багато допомагала і наша газета. За досягнення Комінтернівський район постійно отримував високі рейтингові оцінки. На жаль, нині багато з тодішніх досягнень втрачені.

Віталій Васильович Громлюк, хоч уже давно не посідає владних посад, продовжує залишатися вірним другом «Чорноморки». І в біді, і в радості він завжди поруч.

На відміну від героя попередньої розповіді скромна, вже доволі літня жінка Ніна Михайлівна Бабур високих керівних місць ніколи не посідала. Багато років у різних районах області разом з чоловіком працювала агрономом. Отримавши солідну практику, згодом обоє поповнили викладацький склад Одеського сільськогосподарського інституту (нині Аграрний університет).

Якщо спробувати визначити головне життєве кредо подружжя, його можна передати трьома відомими словами: «Бережи честь змолоду». Бо ніяка липка копійка ніколи не опинилася в їхніх руках чи щось інше, не зароблене власною працею. Вже давно нема на світі коханого чоловіка, а вічні принципи для Ніни Михай­лівни, як і для дітей, залишаються незмінними.

Коли кілька років тому під час роботи у виборчій комісії пошепки її «попросили» підписати чистий (не заповнений) бланк протоколу, рішуче відповіла: «Упро­довж всього життя ніколи нічого не зробила проти совісті й цього робити не буду». Якби ж то так чинили всі, мабуть, не доводилося б говорити про численні фальсифікації під час підрахунку голосів виборців.

Все життя Ніні Михайлівні притаманне почуття високої національної гідності. Без цієї жінки не відбувається жоден патріотичний захід. Хоч сили вже не ті, разом з усіма вона стояла у «вишиванковому ланцюгу» на Потьомкінських сходах під час минулорічного Дня Незалежності. Нині є активною учасницею протестів, спрямованих на захист рідної мови.

Зрозуміло, така людина не мислить свого життя без українського часопису. Читає «Чорноморку» вже багато років. А коли виявилося, що теперішня влада викинула найстарішу газету області, як непотріб, «за борт», Ніна Михайлівна стала активною захисницею і помічницею улюбленого видання. Разом однодумцями, такими ж патріотами — Юлією Михайлівною Плотицею, Євгенією Антонівною Хамазою та подружжям Михайлюків Марією Андріївною та Олександром Прокоповичем  — регулярно дещицю зі своїх скромних статків вділяють на випуск чергових газетних номерів.

Саме у скрутній ситуації серед тисяч наших читачів викристалізувалися ті, хто не залишився стороннім спостерігачем, а відразу подав руку допомоги. Хай скромної, але щирої, тому такої дорогоцінної. Бо йде вона від душі, від серця, є результатом справжнього, глибокого, а не показного патріотизму. Серед таких — жителька села Усатового Біляївського району Наталя Францівна Вітвицька, яка читає «Чорноморку» відтоді, як навчилася читати.

Газета (не лише наша) була і є у її домі завжди. Проте Наталі Францівні цього не достатньо. Прагне, аби рідне слово мали вдома діти, сусіди, друзі. Вітвицькі передплачують газету не лише собі, а й інших заохочують, чим також нам допомагають. Читачам «Чорноморки» вже стало відомим ім’я не лише Наталі Францівни, а й її онуків — Катерини та Мишка Завірюх, Миколи Гульваса, про спортивні досягнення яких охоче нам пише дев’ятикласник Віктор Гульвас. У таких юних авторах, як він, бачимо свою молоду зміну.

Я розповіла лише про кількох наших друзів. Насправді їх значно більше. Тих, хто розповсюджує газету, шукаючи нових передплатників, продає свіжі номери в трамваях, за велінням душі надає посильну матеріальну допомогу. Ці люди далеко не багатії. Аби допомогти часопису, в чомусь відмовляють собі. Це — неоціненний скарб.

Пригадуєте біблійну притчу про те, як Господь оцінив пожертву бідної вдови? Її копійчаний дарунок виявився дорожчим за коштовності багатіїв. Бо вони давали часточку того, що мали. А вона віддала останнє. Велике щастя, коли твій друг здатний на таке.

Віра СЕМЕНЧЕНКО.