За наказом серця, або Розповідь про бунтівний корабель та його капітана

26 січня того ж таки 1992-го таємно прийняв присягу під українським прапором екіпаж сторожового корабля СКР-112 (крім 14 моряків з інших союзних республік). Після цього були відсторонені від виконання своїх службових обов’язків командир та начальник штабу бригади, почався тиск на офіцерів, котрі присягнули Україні. Командира СКР-112 капітан-лейтенанта Сергія Настенка зняли з квартирного обліку на отримання житла та запропонували піти в запас — начебто за зниження боєздатності екіпажу. Хоча цей корабель за підсумками попереднього року посів перше місце з бойової підготовки та був визнаний кращим у бригаді. До слова сказати та забігаючи наперед, свою високу професійну підготовку і бойові якості екіпаж довів і під час того безприкладного переходу в Одесу — на відміну від тих кораблів з проро­сійськими командирами, котрі, навіть застосовуючи зброю, переслідували його в морі й не змогли зупинити.

За скупими рядками вахтового журналу важко уявити весь драматизм того переходу, зате вони дають точну картину всього, що відбувалося тоді у відкритому морі.

06.00. Проведено підйом особового складу.

07.20. Розпочато приготування корабля до бою та походу.

08.05. Оголошена «Учбова тривога. Корабель до плавання у вузькості приготувати». На аварійному керуванні стерном виставлені матроси Дивак, Ничипорук, Суружіу.

08.10. На борт прибули капітан 2-го рангу Жибарев (недавній начальник штабу, звільнений за прийняття української присяги. — Авт.), капітан 3-го рангу Шитіков, капітан-лейтенант Горобець.

08.12. На борт прибув капітан 3-го рангу Семенов (проросійський офіцер. — Авт.).

08.25. Корабель знявся зі швартових, прямує до виходу з озера Донузлав.

08.30. Корабель прямує до порту Одеса з метою політичного протесту проти свавілля проросійськи налаштованого командування…

На хвильку перервемося, аби з’ясувати події, що відбувалися. Коли стало відомо про несанкціонований вихід СКР-112, командування ЧФ негайно унеможливило вихід з бази інших кораблів. А в погоню за бунтівним сторожовиком було кинуто одразу кілька російських кораблів, два гідролітаки. Із Севастополя вийшов сторожовий корабель «Разительний» з групою морських піхотинців. Переслідувачі відкривали артилерійський вогонь по курсу корабля, здійснювали небезпечні маневри з метою будь-що зупинити втікача, погрожували по радіо. Не відповідаючи на вогонь, корабель упевнено йшов обраним курсом.

Витяг з вахтового журналу:

09.03. Пройшли бонові загоро­дження. Зауважень нема.

09.06. На кораблі піднято Державний прапор України.

Далі йдуть записи про стрільбу та підступні спроби зупинити корабель в будь-який спосіб.

Командувач ВМС України адмірал Кожин був заскочений неспо­діваним повідомленням про те, що СКР-112 знявся з якоря курсом на Одесу. Однак швидко зорієнтувався, визначивши для себе, як стало зрозуміло пізніше, одне-єдине і надважливе завдання: не допустити до кровопролиття. Про це він повідомив начальнику штабу, а також негайно попросив ефір на телебаченні й звернувся до мешканців Севастополя з проханням у будь-який спосіб відвернути застосування зброї проти бунтівного корабля.

А в морі стріляли — не холостими набоями. На щастя, то були тільки попереджувальні постріли, хоча переслідувачі очікували наказу відкрити вогонь на ураження. Зімітувати торпедну атаку мали й обидва гідролітаки Б-12, вислані навздогін втікачеві, але не отримали підтвердження наказу під маг­нітофонний запис й повернули на базу, злякавшись відповідальності за провокацію. З Севастополя на місце події повним ходом йшов російський фрегат, маючи на борту групу захоплення із озброєних морських піхотинців. Подібний сценарій захоплення бойового корабля вже було відпрацьовано 8 листопада 1975 року — тоді сторожовий корабель-втікач було розстріляно з повітря авіацією, а відтак морські піхотинці, висадившись на палубу, зламали опір екіпажу.

Російський фрегат наздогнав СКР-112 і спробував вивести з ладу гвинти і стерновий пристрій; у повній бойовій готовності очікувала на палубі група захоплення. Та в цей час у небі з’явився винищувач Су-27, висланий командуванням Одеського військового округу. Це він відігнав гідролітаки та охолодив гарячі голови на фрегаті. А вже далі охороняв СКР-112 від захоплення. Була ще спроба перекрити шлях до одеських причалів, але українські морські прикордонники завадили цьому. Бунтівний корабель ошвартувався біля причалу Потапівського молу, де базувалися кораблі, що присягнули на вірність Україні. Згідно з наказом міністра оборони СКР-112 став бойовим кораблем ВМС України.

ІІ.

20 березня 2007 року Сергій Настенко знову побував в Одесі. На борту вітрильника «Дружба» йому вручали нагороди. Не від держави — від громадської організації «Братство моряків України», котре заснувало медаль «Морська слава України». Сергій Настенко отримав тоді всі три ступені цієї нагороди. Згадуючи події недавнього минулого, він сказав:

— За великим рахунком, як військовик я лише виконав тоді наказ свого серця: підняти Державний прапор України і йти в Одесу, адже ми на той момент вже присягнули державі — нашій державі. Я військовик, мене цікавить не політика, а морська справа. Але я знав твердо: Україна стала державою, і вона мусить мати свій військово-морський флот. То був дуже серйозний крок і непростий перехід, надзвичайно важкою виявилася ситуація. Найголовніше, про що думав: щоби витримали нерви, хоч і був певен у своїх людях. Екіпаж був — як один кулак. Сказав їм, що йдемо в Одесу. Всі розуміли, що це означає. І всі погодились. Навіть ті, хто не присягав Україні. Але ніхто не гадав, що вони відважаться стріляти. Ми всі добре виконали тоді свою роботу. Сьогодні я в Одесі, й тому вперше одягнув морську форму — після відставки. Шкодую за тим, чого не встиг зробити на нашому флоті.

І додав наприкінці:

— У мене є вже нагороди, але в основному або ювілейні, або за ви­слугу років. А за конкретний вчинок, за конкретну подію це — вперше.

Таких, як він, сьогодні гостро не вистачає не лише на флоті, у війську — не вистачає всюди. Такі люди є в країні, але вони чомусь не там, де їм належить бути: одні — зі своєї природної скромності, а інших цинічно не допускають або ж замінюють на своїх партійців. Але це тимчасово. Прийде час, і ці люди посядуть ті пости, на яких сьогодні сидять нездари, зрадники та нікчеми.

Після того героїчного переходу капітан Настенко ще 6 років командував флагманом українського флоту «Гетьман Сагайдачний». Фрегат тричі ходив в Атлантику, два рази побував у США, був у Франції.

Згадує капітан Олександр Калі­ніченко, у минулому також бойовий офіцер-підводник:

— Уперше я з ним познайомився 1997 року. Побачив людину небагатослівну, майже аскетичну, свідому своєї життєвої позиції, своїх знань та вміння, людину, котра ніколи не втрачала своєї гідності; уважний погляд розумних очей, коли ж бачив перед собою співрозмовника хвалькуватого, погляд ставав іронічним, насмішкуватим. Людина, віддана морю, морській справі. На «Гетьмані Сагайдачному» тричі ходив в океан… Ми тоді брали участь у поході «Армада ліберті» з нагоди 50-річчя висадки союзницьких військ у Нормандії. Були запрошені представники ВМС держав — учасниць антигітлерівської коаліції, інших країн. Від України, крім «Гетьмана Сагайдачного», туди ще прийшли два вітрильники — трищогловий «Херсонес» та однощоглова козацька чайка «Пресвята Покрова». Пам’я­таю, у порту Руан французи поставили нас до вугільного причалу. Ми це сприйняли як образу. А тут ще й дикий регіт і глузи з боку російського есмінця. Керівник походу попросив капітана порту переставити нас на почесне місце, туди, де українські прапори. Поки йшли перемовини, ми з капітаном Настенком міряли своїми кроками пірс, обмірковували: якщо не дадуть новий причал — самостійно знятися зі швартових, розвернутися і піти взагалі з Руана. Це, звичайно, був би непотрібний демарш, але треба знати Настенка: завжди рішучий, не міняє прийнятих рішень, бо зажди їх добре обдумує. Але французи вранці наступного дня, поки ще не почалися урочистості, прислали буксира й лоцмана і забезпечили перешвартування в належному місці… І ще додам: Настенко — з тих морських офіцерів, для котрих море — це все, це, можна сказати, життя. Його батько був капітаном на «Метеорі» — ходили колись такі кораблі на підводних крилах між Одесою, Миколаєвом, Херсоном (сам він з Миколаєва). Часто брав його з собою в рейс, навіть ставив до стерна поряд себе. Привчав до морської справи… На пенсію Сергій Настенко пішов з посади командира бригади — не поладив з командувачем ескадри й змушений був скласти рапорт про відставку. Шкода, міг би ще не один рік віддати українському флоту, багато зробити.

Ще будучи морським офіцером, капітан Настенко ніколи не виставляв напоказ свою україноцентричність, але завжди діяв, як істинний патріот, успішно поєднуючи ці святі почуття з людською гідністю та морською офіцерською честю. Тож і не дивно, що саме цей офіцер привів свій корабель до українського причалу. І в цьому йому допомогла також висока фаховість.

25 липня того ж таки 1992 року екіпаж СКР-112 звернувся до міністра оборони України з проханням присвоїти кораблю ім’я «Отаман Семен Білий». Відповіді не отри­мали. Після переходу до місця нового базування в бухті Курина корабель вже не виходив у море. Потребував відновлювального ремонту, але грошей не давали. Говорили і про те, що його варто перегнати до Києва на довічну стоянку, зберегти для історії. Але восени 1997-го корабель вилучили з ВМС України й порізали на металобрухт…

Нема сумніву в тому, що подвиг капітан-лейтенанта Сергія Настенка — а за тих умов це був справді подвиг — ще буде гідно оцінений Батьківщиною. І пошановані будуть усі українські герої — у цьому переконує сам факт їхньої екзистенції у нашій історії, незалежно від того, у який час і в яку епоху вони у ній з’являлися. Кожен час вибирає своїх героїв. Але дуже хотілося б, щоби ми вшановували, нарешті, героїв — наших сучасників.

Приклад Сергія Настенка дає до зрозуміння всім нам, незалежно від статусу і місця: за будь-яких обставин нам допоможуть здолати протидію зловорожих сил тільки ви­тримка, холоднокровність, продумані дії. А головне — цілеспрямованість та певність мети і власного вибору.

Роман КРАКАЛІЯ.