Дороговказ — правда, позиція — державницька, слово — мов засів

Перші  «чорноморці»

Перший номер газети вийшов 6 (19) липня 1917 року під назвою «Голос пролетария» (з 1929 року — «Чорноморська комуна», з 1991-го — «Чорноморські новини»).

Її появі передували такі обставини. Після перемоги Лютневої революції більшовики і меншовики Одеси деякий час перебували у рамках так званої об’єднаної соціал-демократичної орга­нізації, випускаючи свій друкований орган «Южный рабочий». Але згодом меншовики перетворили це видання на трибуну для виступів проти своїх опонентів, звинувачуючи їх у розколі та анархізмі. 21 червня газета поставила перед соціал-демократами завдання боротися з ленінізмом, більшовизмом «як найбільш небезпечним для справи революції вченням». Зрозуміло, що про співпрацю вже не могло бути й мови, перед більшовиками постало питання про створення власного друкованого органу. Ця справа була доручена голові міського комітету О. Хмельницькому та секретареві П. Заславському. І така газета була створена.

Зі статті Т. Човганського «Перша більшовицька»:

«Голос пролетария» відіграв важливу роль у більшовизації рад, у підготовці мас до революції. В одному з номерів газета писала: «На всі питання дня у революційного пролетаріату є одна ясна і рішуча відповідь: «Вся влада Радам».

Як жилося і працювалося першим «чорноморцям»?

Зі статті «У буремні дні» колишнього працівника редакції газети «Голос пролетария» Я. Бєлєнького («Чорноморська комуна», 19 липня 1967 року):

«Редакція містилася в будинку, що належав Покровській церкві, займала перший поверх і підвал, а другий і третій поверхи, як і вся садиба, залишались за чорносотенною газетою «Русская речь».

Труднощів переживали багато. Нерідко наші «добрі сусіди» перерізали нам електричні й телефонні проводи. Небезпечно було виходити вночі на садибу, оскільки частенько з вікон по наших товаришах стріляли. Тому всі працівники редакції з першого ж дня перебували на казарменому становищі, були завжди з гвинтівкою і пов’язкою Червоної Гвардії на руках. Часто вночі приходили до нас на допомогу матроси крейсерів «Алмаз» і «Синоп».

Перший номер «Голоса пролетария» вийшов 6 липня (за старим стилем). З того часу кожної ночі, разом з іншими товаришами, брав я участь у підготовці газети, а вдосвіта розвозив її на підприємства міста.

В той період, коли ще існували різні ворожі більшовизму організації й групи, не так легко було розповсюджувати газету. Доводилось вдаватися до різних хитрощів.

Тираж швидко зростав. Якщо в перші дні весь випуск для заводів вміщувався на одній підводі, то незабаром для транспортування газети довелось уже наймати п’ять-десять візників.

Незабаром після перемоги Жовтневої революції у Петро­граді, Москві та інших містах більшовики Одеси через свою газету «Голос пролетария» стали готувати робітничий клас до взяття влади... Коли відбувались бої за владу, газети в місті не виходили. Більшовицький комітет зобов’язав підготувати терміновий випуск «Голоса пролетария».

Невдовзі номер був зверстаний, але вороги вирішили перешкодити надрукувати його — перерізали проводи. Довелося під обстрілом вантажити на тачку матриці і везти їх до друкарні «Одесской почты». Там з допомогою зброї вдалося відкрити склад з папером, машинне відділення. Так був виконаний наказ більшовицького комітету.

Але й тут не обійшлося без жертв, бо на даху сусіднього будинку, на розі вулиць Тираспольської і Новосельської, поряд з місцем, де друкувалася газета, засіли недобиті юнкери. Вони відкрили стрілянину. Та не минуло й десяти хвилин, як це вороже кубло було знищене. Газета вийшла. Вона повідомила, що віднині вся влада в надійних — більшовицьких — руках...

В середині березня 1918 року німецькі і австро-угорські війська зайняли Одесу. Під час підпілля газета під назвою «Голос пролетария» вийшла кілька разів, а потім змінила свою назву на «Коммунист», що теж виходив у підпіллі.

Зі статті В. Коновалова «Коммунист»:

«Після висадки антантівського десанту виникла велика потреба у виданні більшовицької газети французькою мовою, для розповсюдження її серед окупаційних військ.

На одному із засідань обкому партії і президії Іноземної колегії було вирішено організувати випуск газети французькою мовою. Перший номер цієї газети вийшов в січні 1919 року. Всього французькою мовою було випущено 10 номерів. У зв’язку з виданням двома мовами редакція газети «Коммунист» розділилась на дві редколегії, але деякі працівники одночасно брали участь в обох виданнях. В січні 1919 року до складу редколегії «Коммуниста» входили О. Соколовська, В. Єлін,

Б. Духовний, С. Яновська, членами редколегії французького видання в цей час були Жанна Лябурб, О. Соколовська, А. Залик, Гелена Гжеляк.

В умовах конспірації редакція «Коммуниста», зрозуміло, не мала постійної резиденції, їй доводилось часто міняти місце, і найчастіше засідання редколегії проводились в будинку № 37 по Ніжинській вулиці, де проживав один підпільник, який «володів» маленькою молочною крамничкою.

Звичайно кожен номер «Коммуниста» друкувався тиражем в 3 — 5 тисяч екземплярів, на заводи і фабрики доставлялось стільки екземплярів газети, щоб один номер припадав на 25 — 30 чоловік. Робітники любили свою підпільну газету, її з нетерпінням чекали, зачитували до дір, передаючи один одному. Про що писав «Коммунист» на своїх сторінках?

В передовій статті номера від 15 березня 1919 року йшлося про те, що Одеса буде скоро визволена частинами Червоної Армії. У великій статті розповідалося про перемогу німецького робітничого класу в Баварії. В листі до редакції наводилися факти звірств «добровольчої» армії.

Друкувала газета телеграми з Москви про становище на фронтах та інші матеріали. Повідомлялося, зокрема, що робітники котельного цеху одного із заводів внесли в фонд газети «Коммунист» гроші...

До газети писали не тільки робітники Одеси. Солдати і матроси окупаційних військ теж охоче передавали через агітаторів Іноземної колегії свої листи для опублікування.

Політичне відділення французького штабу та інформаційне бюро «добровольчої» армії в доповідних і зведеннях нерідко згадували про те, що в «Коммунисте» співробітничають французькі військовослужбовці. У донесеннях висловлювались побоювання з приводу того, що листи солдатів і матросів, опубліковані в радянських газетах, «згубно вплинуть» на армію і флот.

В одному з номерів «Коммуніста» було опубліковано листа французьких солдатів, озаглавленого «Правда про наше буцімто «добровільне» перебування в Одесі»...

Цією газетою дуже зацікавився В І. Ленін. Він попросив голову Тимчасового робітничо-селянського уряду України надсилати йому регулярно кримські й одеські газети, в тому числі й французьку».

4 серпня 1919 року газеті знову довелося піти у підпілля. Цього разу — остерігаючись денікінців.

Зі статті С. Цвілюка «Остання сторінка підпілля»:

«Після вигнання англо-французьких інтервентів з Одеси Радянська влада повела рішучу боротьбу з безробіттям, спекуляцією продовольством і товарами першої необхідності, налагоджує зв’язки міста з селом.

Ці питання посіли провідне місце на сторінках більшовицької газети, що почала виходити під назвою «Одесский коммунист».

Газета закликала вчасно провести весняну сівбу, посилити допомогу продовольством робітникам міста і Червоній Армії, боротися з усіма проявами бандитизму та спекуляцією хлібом. Вона повідомляє про факти пролетарської солідарності трудящих Одещини з робітниками Петрограда, Донбасу, показує, як поступово, день за днем нормалізується життя губернії, виступає справжнім організатором мас на подолання економічних труднощів, вказує на конкретні шляхи боротьби з ворожими елементами.

Але й цього разу мирна передишка виявилась короткочасною. Вже в серпні будівництво нового життя в Одесі знову було перерване нашестям денікінців. Але крізь білий терор, тюрми і знущання з глибокого підпілля пролунав пристрасний голос більшовицької правди. «Одесский коммунист» сповіщав пролетаріат міста про те, що більшовицька організація існує і продовжує боротьбу з ворогами революції, вселяє в читачів бадьорість і впевненість, готує їх до нової, останньої й рішучої битви.

«Всі, в кому горить невгасиме прагнення до перемоги над віковічними гнобителями трудящих, — говориться в передовій статті, — всі повинні групуватись під червоним прапором при­йдешнього соціалізму, під прапором партії робітників і селян, Комуністичної партії більшовиків...»

З глибокого підпілля знаходив «Одесский коммунист» вірні шляхи до своїх читачів, підтримував з ними тісні зв’язки, у кожному номері друкуючи замітки, кореспонденції, різноманітну інформацію. Під ними стояли підписи: «Металіст», «Залізничник», «Моряк». З ро­бітничої хроніки читач дізнався про суворі й героїчні будні фабрик, заводів, порту.

Номер 134 — 135 ви­йшов у траурній рамці. Він був присвячений пам’яті юних героїв, засуджених до страти за процесом 17-ти. В іншому номері — прощальний лист замордованого у білогвар­дійській катівні безстрашного більшовика Олександра Хворостіна, матеріали про 61 розстріляного комунара Миколаєва.

«Не можна мовчати. Час відповісти!» — закликає газета.

Кожний рядок, кожне слово, написані полум’яними журна­лістами-підпільниками Тарасом Костровим, Ганною Панкратовою, Сергієм Інгуловим та іншими, проникнуті непримиренною ненавистю і презирством до кривавої диктатури Денікіна, пристрасним закликом до боротьби за свободу...

Денікінська контррозвідка, різні провокатори й шпигуни з ніг збились, розшукуючи редакцію і друкарню. Але ніяких слідів не знайшли. Глибока конспірація, гаряча любов і підтримка газети робітниками виявились для денікінців, як і для їх попередників, непереборним бар’єром».

До мирного життя газета повернулася у лютому 1920-го. 5 вересня того року «Одесский коммунист» був об’єднаний з «Известиями Одесского губернского революционного комитета и губернского исполнительного комитета Совета рабочих, крестьян и красноармейских депутатов». 7 вересня вийшов перший номер газети «Известия» Одеського губернського виконавчого комітету і губернського комітету Комуністичної партії (більшовиків) України.

Після поділу на округи з 27 жовтня 1925 року газета почала видаватися під назвою «Известия Одесского окружного комитета КП(б)У, окружкома и ОСПС».

В орбіту цих процесів була втягнута і преса. Очевидно, тодішні журналісти здогадувалися, що діється щось не по-людськи. Певно, це позначилося на тоні їхніх матеріалів про хлібозаготівлю. Інакше чому це раптом у 1932 році центральна партійна газета «Правда» в огляді преси «Голос з місця» нещадно обрушилася на наше видання. Мовляв, газета недооцінює господарчо-політичну кампанію.

Ось як описує той епізод колишній «чорноморець» Борис Дубров у своїй книзі «Все, що мав у житті»:

«Редакція, як і належало, пообіцяла «виправити недоліки» й виконати категоричні вимоги «Правды». Обком партії ревно почав стежити, щоб на шпальтах «Чорноморки» систематично з’являлася «Чорна дошка» — присуд селянам, де не тими темпами викачували хліб, з номера в номер на ній фігурувало село Старотроїцьке, колгоспи «Перемога» й «Нове життя» Троїцького району. Всюди знаходилися куркулі, що «власною рукою та через підставних людей пускали великі масиви хліба в солому й полову». У Цебриківському районі в артілі «Згода» виявлено «багато фактів, коли колоски зрізали ще на пні». (Саме в ті дні з’явився сталінський указ «про колоски», і називався він «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та зміцнення громадської (соціалістичної) власності»), хвалили тих, хто організував «червоні валки» — обози для масового вивезення зерна на хлібозаготівельні пункти. Так, «на честь 15-річчя Жовтня» в Любашівці з одноосібників витиснули 103 центнери збіжжя, у Зельцях з колгоспів — 2019 центнерів, у Захарівці, Гросулові, Роздільній — 8583. Інформація з Березівки від колективного кореспондента районної газети «Степова комуна»: «Червоною валкою вивезли 1370 центнерів хліба. Організується друга районна червона валка ще більшої потужності».

Вивозили, вивозили... А 22 листопада опубліковано повідомлення про те, що «річні плани хлібозаготівель по всіх секторах» виконано лише на 58,4 процента. З’являється постанова РНК УСРР: план виконати до 1 січня 1933 року, заборонити витрачання всіх натуральних фондів і перерахувати їх до фонду хлібозаготівель, припинити видачу будь-яких натуральних авансів, негайно організувати повернення незаконно розданого хліба, до колгоспів, що зривають план хлібозаготівель, застосувати натуральні штрафи...

А в наступному номері газета вмістила таку інформацію: «Виїзна сесія облсуду днями розглянула справу куркулів, що разом з головою колгоспу с. Ясинового Любашівського району розкрадали хліб в артілі, підбурювали колгоспників, руйнували господарство. Виїзна сесія засудила куркуля Островського Романа, що проліз у бригадири артілі, куркуля Пашковського Дмитра — рахівника колгоспу, Пашковського Никифора — голову колгоспу, як ворогів народу, до розстрілу».

До хлібозаготівель підключився револьвер!»

31 грудня «Чорноморська комуна» повідомила: «За активне, злісне протидіяння хлібозаготівлям, за організацію куркульського саботажу, зрив хлібозаготівель, за порушення закону пролетарської диктатури про охорону соціалістичної власності, за те, що провадили підривну роботу під час осінньої сівби, Одеський обласний виконавчий комітет Рад ухвалює вислати в концтабори з Одеської області за межі України з конфіскацією всього майна 500 господарств (голів родин разом з родиною)...»

Отакі були страшні часи. І все ж у те лихоліття сталася й одна непересічна подія: з 1 серпня 1929 року газета почала виходити українською мовою.

Тут варто бодай коротко пояснити, чому так сталося. У квітні 1923-го ХІІ з’їзд РКП(б), засудивши всі «місцеві націоналізми», водночас оголосив російський державний шовінізм найбільшою небезпекою. З’їзд проголосив політику «коренезації», яка передбачала залучення представників корінних національностей до партії та державного апарату, впровадження національних мов у партійну роботу, адміністрацію, освіту, виробничу справу, пресу. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації.

Це, як і запровадження непу, був вимушений крок. Більшовики змушені були рахуватися з українським національним відродженням, відчутний стимул якому дала українська революція. Українізація була спробою опанувати цей процес і спрямувати його у контрольоване русло.

Але дуже швидко слово «українізація» зникло з партійних документів. Політика з цього питання змінилася на протилежне: тепер вже не російський шовінізм, як раніше, а місцевий націоналізм був оголошений головною небезпекою. Це стало сигналом до контрнаступу на українізацію, яка вважалася націоналістичною контрреволюцією. Згортання цього процесу супроводжувалося переслідуванням української інтелігенції, що згодом переросло у справжній терор. Тому національно-культурне відродження 1920-х, яке було жорстоко придушене, ще називають «розстріляним відродженням».

Тоді ж різко зменшилася частка україномовних видань. А ті, що залишилися, свободи творчості вже не мали. Вони були змушені прославляти партію і Сталіна.

1937-й, або  Це  ж  яким  тортурам  треба  було  піддати  людину,  щоб  вибити зізнання  «Я  хотів  убити  Сталіна»...

Ці чотири цифри — як постріл з минулого. І хоч відтоді промайнуло немало часу, спомин про той рік жахає. Великий терор, наслідком якого було фізичне винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, не оминув і нашу редакцію.

З вересня 1937-го по жовтень 1938-го було призначено на посаду й розстріляно трьох відповідальних редакторів «Чорноморської комуни».

Борис Дубров, який досліджував це питання, у згаданій вже книжці, писав:

«Десь із 1933 року в редакції на посаді заступника редактора працював Єфим Соломонович Дубов, 1904 року народження, уродженець Луганська, освіта неповна середня. В газету при­йшов з комсомольської роботи в Полтаві й Кіровограді, постоявши перед тим за токарним верстатом. Як опинився біля верстата? Виступив письмово проти звільнення з посади секретаря Полтавського міськкому партії і на знак протесту склав з себе повноваження секретаря міськкому комсомолу.

У газеті Дубов знайшов себе — і писав добре, і керував непогано, в колективі бачили його принциповість. Під час чергового перетасовування кадрів, у квітні 1935 року став редактором «Чорноморської комуни»... В листопаді Єфим Дубов ще встиг посидіти в президії на Третьому обласному надзвичайному з’їзді Рад — поруч з Косіором, Постишевим, Петровським, Любченком та професором-офтальмологом Володимиром Петровичем Філатовим. А за кілька днів уже їхав у поїзді Одеса — Москва на навчання у Вищу школу партій­них організаторів. Тридцять один рік — вік не протипоказаний навчанню...

За відсутності Дубова, якого замінив у редакторському кріслі Іван Савич Ісаєв, учорашній завідувач обласного відділу народної освіти, політичні події буквально вибухнули: НКВД раптом розкрило на Одещині страшне кубло «підлих ворогів народу» на чолі — з ким би ви думали? — Є. І. Вегером, першим секретарем обкому КП(б)У, тим самим, який ще донедавна щодня давав указівки Єфиму Соломоновичу.

Приїхавши на канікули, Дубов одразу потрапив у спецкорпус Одеської в’язниці. Слідчим знадобився один день для того, щоб Єфим Соломонович не тільки перестав заперечувати звинувачення, а й зізнався, що він є «активним учасником троцькістської терористичної організації і завербований завідувачем відділу пропаганди і агітації обкому партії Манюріним-Броварським». Стало ясно, чому «Чорноморська комуна» недостатньо й неохоче підіймала питання боротьби з троцькістами, чому редактор надто обережно ставився до звинувачень колег у троцькізмі.

Військовий цензор при редакції А. Кандінський негайно написав листа слідчим. «Редактор Дубов, не соромлячись присутності сторонніх, — повідомляв він, — паплюжив цензуру, вступав у суперечки з приводу моїх зауважень, які належало виконувати без перешкод, беззаперечно. Заявляв я про це в обком (Манюріну, Кожало). Вони відповідали, що таке ставлення Дубова є виявом його поглядів на те, що цензура непотрібна. От як! Моя спроба промацати Дубова на партійних зборах в редакції не увінчалася успіхом, бо я зіткнувся не тільки з глухою стіною підлабузництва і схиляння перед Дубовим з боку більшості колективу, але й з організованою відсіччю. Дубов не передрукував із «Правды», хоч повинен був, такі статті: «Троцький — Зінов’єв — Каменєв — гестапо», «Скажених собак треба розстріляти!», «Вирок суду — вирок народу». Все це, разом узяте, дає мені підстави сигналізувати про непартійні і нерадянські тенденції у редакції «Чорноморської комуни» і, головним чином, у Дубова».

У протоколах допитів Дубова вказувалось також, що й другий секретар обкому Федір Голуб, колишній секретар ЦК ЛКСМУ, вербував редактора. Раніше в Харкові, у себе вдома, Голуб вихваляв перед Дубовим щойно надрукований роман Юрія Яновського «Чотири шаблі», явно націоналістичного змісту. Заступник редактора Д. Федоряк одного разу, коли обговорювали номер газети до важливої події, заперечував проти вміщення портрета товариша Сталіна. Є гріх і за кореспондентом Погорілим: як розповідала завідувач культвідділу С. Греккер, вона, зайшовши до Погорілого в гості, побачила там виключеного з партії націоналіста — викладача університету. Слідчий, не обмежений у засобах, все витискав із «ворога народу». Для обвинувального висновку.

Заарештований у квітні, Дубов Є. С. у листопаді 1937 року був розстріляний.

У спецкорпусі Одеської в’язниці в один час із Дубовим знаходився і його наступник 32-річний Іван Савич Ісаєв, редактор «Чорноморської комуни» з 29 грудня 1936 року по липень 1937-го... Як усі заарештовані в той час, Іван Савич спочатку рішуче відхиляв висунуті звинувачення. До звірячих тортур. Після них він, як і всі, на допитах говорив те, чого вимагали слідчі. Терорист? Так. Хто керував троцькістською контрреволюційною організацією? Перший секретар обкому КП(б)У Є. І. Вегер і другий секретар Ф. Я. Голуб. Хто особисто завербував? Заступник голови облвиконкому Самуїл Абрамович Карга. Мета організації? Теракти проти членів політбюро, шкідництво у найважливіших галузях народного господарства. Він, Ісаєв, особисто шкодив, бувши завідувачем облВНО: затримував видачу коштів, виділених на шкільне будівництво, у Миколаєві, Великій Врадіївці, Малій Висці, занедбав оборонну роботу в школах, звільнив завідувачку дошкільним відділом, учасницю громадянської війни Іржову, яка звинувачувала його в тому, що погано займався ліквідацією неписьменності. Обраний делегатом на VIII надзвичайний з’їзд Рад, хотів скористатися нагодою і вбити Сталіна, Молотова, Кагановича і Ворошилова. Чому не вбив? Не встиг як слід підготуватися. Нове завдання теж не встиг одержати від Карги — той застрелився...

Досить! Обвинувальний висновок готовий. Справа передається до військового трибуналу. Вирок — смертна кара. Оскарженню не підлягає. Довідка: « Вирок про розстріл Ісаєва Івана Савича виконано в м. Одеса 24 вересня 1937 року».

Дружина, Ксенія Прокопівна, яка писала й писала листи в Москву, звинувачуючи НКВД у сваволі, була засуджена як член сім’ї зрадника Батьківщини і за наклеп на п’ять років таборів у червні 1938 року.

Доля двох синів Івана Савича невідома.

«Чорноморську комуну» підписували після арешту Ісаєва заступники редактора Н. Іващенко, А. Клюненко, нарешті з 27 листопада 1937 року — в. о. редактора К. Кожало, направлений обкомом.

У травні 1938 року і Кожало — корінний одесит — уже давав свідчення у спецкорпусі Одеської в’язниці на Чорноморській дорозі. Зізнався, що знаходився у близьких зв’язках з секретарем Ворошиловського райкому партії, знав розстановку інших троцькістських кадрів в Одесі, діяв у складі контрреволюційної націоналістичної організації. Головне завдання мав — шкодити в пресі, зривати підготовку кадрів редакторів районних газет. Секретар обкому партії Кондаков напучував вести ту лінію, яку раніше вели Дубов, Ісаєв і зараз веде Клюненко. Після арешту Кондакова і секретаря Одеського міськпарткому Вовчаренка газета довго не друкувала про них нічого, хоч і мала компрометуючі матеріали. Старалися зірвати висвітлення приїзду в Одесу героїв-папанінців, не допускали друкування в газеті листів, у яких чесні комуністи і безпартійні більшовики викривали ворогів народу.

«Щиросерде зізнання» Костянтина Йосиповича Кожала лягло в основу обвинувального висновку, на його підставі «трійка» винесла вирок — розстріляти. Куля в потилицю обірвала життя педагога і журналіста К. Й. Кожала 11 жовтня 1938 року».

Репресії не вибирали, хто ти — редактор чи працівник газети меншого рангу. У ті страшні роки постраждало багато й інших «чорноморців».

У своїй статті «Тривожні дні 1937-го», опублікованій 5 травня 1989 року, Йосип Бурчо називає, крім Юхима Дубова та Івана Ісаєва, Валентина Тюпікова, Басю Гітман, Дмитра Федоряка, Бориса Безенського... В основному, всім їм інкримінували участь у контрреволюційній троцькістській організації і проведення підривної діяльності.

Завідуючу відділом листів, секретаря парткому редакції Басю Гітман і завідуючого промислово-транспортним відділом Бориса Безенського було засуджено до розстрілу. Відповідального секретаря Валентина Тюпікова — до 10 років ув’язнення (помер у Північно-східному карагандинському таборі 8 жовтня 1943 року), заступника редактора Дмитра Федоряка — до 8 років відбування у виправно-трудових таборах.

Йосип Бурчо є автором і кількох окремих розповідей про журналістів нашої газети, долю яких поламала сталінщина. Зокрема, про завідуючого відділом сільського господарства Костянтина Павленка. Його заарештували 8 травня 1938-го і засудили строком на 15 років тюремного ув’язнення. Лише щасливий випадок допоміг йому вийти на волю раніше (поклопотав впливовий товариш). Але вже йшла війна. Поки Костянтин добувався з Вологди додому, то опинився на окупованій території. Дочекавшись повернення радянських військ, пішов на фронт. Але до тих, хто пережив окупацію, ставилися з підозрою. Нове поповнення кинули в перший бій без обмундирування і майже без зброї... Він помер від ран, отриманих в бою, 24 березня 1944 року.

У редакції є спогади колишнього за­відуючого відділом культури, а потім ректора університету робітничих кореспондентів при обласній журналістській орга­нізації Михайла Едельмана, який теж був заарештований і майже рік утримувався у в’язниці. Він називає нові імена репресованих — Лева Комарова, який був розстріляний, та Іделя Теплицького, який дивом вижив у період терору.

У другій половині 1950-х журналісти, що стали жертвами репресій, були реабілітовані. Тоді ж пройшли процеси над деякими працівниками УНКВС, яких судили за грубі порушення соціалістичної законності, фальсифікацію кримінальних справ і застосування до заарештованих фізичної сили.

Справедливість було відновлено. Але хіба можна повернути людей, виправити поламані долі? Виникають й інші запитання, які зводяться до одного: як це могло статися?

У тій же публікації «Тривожні дні 1937-го» є таке зізнання колишньої працівниці газети, яке вона дала в 1956 році: «Обстановка тоді була винятково тривожною. Чесно скажу: один в одному бачили ворогів. Один проти іншого, хоч знав його десятиліттями, шукав звинувачувальні факти».

Нагнітання партією підозрілості, схиляння до наклепів, жорстоких розправ мало місце скрізь, і редакція тут не виняток.

І  була  війна, і  була  Перемога

Розгорнемо номери газети за 22 і 23 червня 1941 року. Їх розділила прірва між миром і війною. Якщо у першому йде спокійна ділова розмова про нагальні справи, то у другому друковане слово перейшло на тривожний лад. Вміщено текст виступу по радіо заступника голови Ради народних комісарів країни і народного комісара закордонних справ В. Молотова, а в шпігель газети винесено його слова: «Весь наш народ тепер повинен бути згуртований і єдиний, як ніколи. Кожний з нас повинен вимагати від себе і від інших дисципліни, організованості, самовідданості, гідної дійсного радянського патріота, щоб забезпечити всі потреби Червоної Армії, Флоту і Авіації, щоб забезпечити перемогу над ворогом». Поруч публікуються укази Президії Верховної Ради СРСР про мобілізацію військовозобов’язаних, про воєнний стан та інші.

Почався один з найсуворіших і найгероїчніших періодів в історії міста. Біля військкоматів вишикувалися довгі черги, люди різних професій і віку вимагали негайної відправки їх на фронт. Уже в перші місяці добровільно в армію і на флот пішли 140 тисяч жителів Одеси і приміських районів. Разом з ними це зробили більшість журналістів, змінивши перо на гвинтівку. Газета теж, по суті, перетворилася на фронтову. Незважаючи на поріділий колектив, вона виходила регулярно, сприяючи організації міста на активний спротив ворогу, повідомляючи про обстановку на фронтах.

А обстановка на Одеському напрямку складалася загрозливо. Ворог володів живою силою, яка переважала у шість разів захисників міста. У п’ять разів більше він мав артилерії. Але ворог не міг зрівнятися з нашими воїнами за силою бойового духу. У цій складній обстановці фронтову шинель одягла й «Чорноморка», яка своїм полум’яним словом згуртовувала бійців і надихала їх на мужні і відважні дії.

5 серпня 1941 року Ставка наказала обороняти Одесу до останньої можливості. З цього дня бере відлік 73-денна оборона міста.

«Чорноморка» у ті дні закликала до стійкості та витримки, пильності і твердого військового порядку, вивчення зброї і вміння вести вуличні бої. В одній зі статей 3 вересня 1941 року газета писала:

«Кожна година, кожна хвилина повинні бути використані тепер для оборонної потуги Одеси. Потрібно енергійно вдосконалювати військові знання трудящих, щоб бути готовими поповнити лави захисників міста. Оволодівайте гвинтівками, гранатою, кулеметом, методами боротьби з танками і бронемашинами, примножуйте свої виробничі перемоги на фабриках та заводах. Не на словах, а на ділі перетворюйте кожну вулицю, площу і будинок в неприступну фортецю оборони».

Шпальти газети вміщували матеріали про тих, хто вдень і вночі не виходив із цехів підприємств, будував барикади, гасив запалювальні бомби, надавав першу допомогу пораненим після бомбардувань й арт­обстрілів, виявляв відвагу та героїзм на передовій. Про зразки хоробрості йшлося в публікаціях «Беззавітна відданість», «Безстрашний боєць», «Жоден фашист не втік»...

Залишилися спогади про той період тодішнього редактора газети Федора Атакіна (Ліфшиця). Він згадує про пра­цівників, які у тих складних умовах творили газету:

«С. Штеренберг, працівник військового відділу газети «Чорноморська комуна», часто виїжджала на передову лінію фронту. В бойових умовах вона зуміла організувати матеріал про незвичайні подвиги героїв фронту, які безпощадно громили ворога...

В період облоги залишились тільки колгоспи Одеського приміського і частини Овідіопольського районів. Сюди часто виїжджав працівник газети т. Мельниченко. Він збирав матеріали про відчайдушну роботу винищувальних баталь­йонів. На сторінках газети ми висвітлювали героїзм колгоспників, їхню боротьбу з диверсантами, яких німці скидали на парашутах...

Відповідальний секретар редакції М. Майфельд, незважаючи на відсутність правників і коректорів, забезпечував своєчасний вихід газети. Вікна та двері були вибиті майже у всіх кімнатах. Але ми сиділи до останнього дня на Пушкінській і нікуди не перебиралися... Прекрасно працювали лінотипісти, метранпажі».

Газета поширювалася не лише в місті, а й одразу відправлялася на фронт. Її чекали, її любили.

Після евакуації редакція газети «Чорноморська комуна» була відправлена в Челябінськ, де злилася з колективом видання «Челябинский рабочий».

Редакція зв’язалася з Челябінськом і попросила тамтешніх журналістів розповісти про цю сторінку історії. Перед юві­леєм ми одержали розгорнуту відповідь. Про неї — в одному з наступних номерів, а сьогодні лише скажемо, що у колективі «Челябинского рабочего» у роки війни працювало четверо представників «Чорноморки»: редактор Федір Ліфшиць, який очолював газету у 1942 році, Михайло Гольдберг, Софія Штеренберг і Абрам Штейнберг.

А до Одеси «Чорноморка» повернулася разом з визволителями — 10 квітня 1944 року.

З фронтів не прийшли журналісти Володимир Сивобородько, Гаврило Осенко, Йосип Рубінштейн, Семен Кайзерман, Костянтин Шарапов, Микола Майфельд, Марко Макаров, Костянтин Павленко, Лазар Тонконогий, Михайло Сподарев. Вічна їм пам’ять!

Одеса, понівечена, але бадьора, взялася ліквідовувати завдані ворогом рани, і в перших лавах цього руху йшла «Чорноморська комуна».

«Найперше завдання — хлібоздача», — зазначала газета у передовій статті 24 вересня 1944 року і наголошувала: «Важливою умовою нашої перемоги на фронті є питання безперебійного постачання Червоної Армії усім необхідним, в тому числі продуктами харчування й, особливо, хлібом. Ось чому виконання планів хлібоздачі кожним колгоспом, радгоспом, кожним одноосібником є питанням нашої перемоги над ворогом».

У цьому ж номері під гаслом «До першого жовтня виконати план хлібоздачі» вміщена добірка матеріалів на цю тему, у яких відзначаються кращі та критикуються відстаючі. В той час реагування на такі матеріали було обов’язковим і вичерпним, отож це неабияк мобілізовувало людей.

Тут же подається кореспонденція «Відродження життя», у якій розповідається про стан справ у Біляївському районі. З-поміж іншого вирізнимо факти особистого внеску громадян у допомогу війську: «Сто тисяч карбованців вніс Герасим Олексійович Багаченко (колгосп ім. 20-річчя Жовтня), 36 тисяч карбованців внесла дружина фронтовика, мати трьох дітей Пелагея Чорная, 5 тисяч карбованців, 25 відер вина, 35 пудів пшениці, 25 пудів картоплі, 16 кілограмів меду вніс 75-річний Василь Андрійович Кравченко — батько трьох фронтовиків»... Це свідчить про велике патріотичне піднесення, яке панувало тоді серед населення. До речі, на кошти жителя села Градениці, голови першого колгоспу Багаченка був виготовлений винищувач, який поповнив один з авіаційних полків. На ньому літав двічі Герой Радянського Союзу льотчик А. Кондаков.

І подібних прикладів було багато. На зібрані одеситами кошти у 1944 році було побудовано дві ескадрильї бойових літаків і кілька торпедних катерів, екіпажі яких громили ворога на завершальному етапі війни.

Одразу після визволення Одеси газету очолював Олексій Каліновський, а Федір Атакін став керівником обласної газети «Большевистское знамя». Під керівництвом нового редактора колектив «Чорноморки» продовжував її кращі традиції.

Але повернемося до літопису перемог. 9 травня 1945 року «Чорноморська комуна» вийшла у світ у збільшеному, ніж до цього, форматі, у трьох кольорах і пристрасно розповіла про найбільш хвилюючі моменти цієї вікопомної події. Насамперед слід виділити «Акт про воєн­ну капітуляцію» — документ, який став вінцем війни. У ньому німецьке верховне командування заявляє про беззастережну капітуляцію всіх своїх збройних сил і негайну видачу наказів їм «припинити воєнні дії о 23.01 за центральноєвропейським часом 8 травня 1845 року». Тут же вміщено указ Президії Верховної Ради СРСР «Про оголошення 9 травня святом Перемоги».

Ця звістка надійшла до Одеси вночі. Журналістам не дивина працювати о цій порі, але ніч з 8 на 9 травня була для них, як і для всього народу, особлива. Усі святкували, а вони і святкували, і напружено працювали, щоб встигнути передати у вранішній випуск події тієї незабутньої ночі. Ось як про це тоді говорилося:

«Миттю облетіла одеситів радісна звістка.

— Війна закінчена! Перемога! Перемога!

Люди вирушили на вулицю. Вони поздоровляють один одного з великим днем. На очах — сльози щастя. Надворі ніч, а вулиці повні молоді, веселої, гомін­ливої. Хтось витягнув гармонь і заграв веселу пісню.

І, як акомпанемент, — невщухаючий салют на честь перемоги з гвинтівок, револьверів, автоматів. Дружно гудуть пароплави в порту. Спалахують вогні ракет, заливають місто зеленим, жовтим, рожевим сяйвом.

Величезний натовп біля репродуктора на Дерібасівській. Жадібно, щоб не пропустити жодного слова, слухають повідомлення про перемогу. І кожний згадує чотири роки війни, ще раз згадує пророчі слова, проголошені 22 червня 1941 року: «Наше діло праве. Ворог буде розбитий. Перемога буде за нами».

Газета вміщує портрети полководців перемоги, статті науковців та інші матеріали. З-поміж них привертає особливу увагу зворушлива публікація «Вічна па­м’ять». У ній постає образ матері-Вітчизни, яка скорботно звертається до кожного полеглого свого сина: «Сину мій. Я пам’ятник тобі споруджу, якого не бачив світ. Я зрощу великого зодчого, дам йому у руки пензель з найдорогоцінніших самоцвітних алмазів, вселю в нього стільки розуму і дам йому таке велике серце, щоб він міг розумом збагнути і серцем відчути, як в монументі наймайстерніше відобразити біль людських сердець по тобі, любов і повагу народу до тебе».

У підмурівку цього пам’ятника є й внесок нашої газети. Минуть віки, а її публі­кації залишаться детальним свідченням про сувору війну, честь і славу нашого народу.

Внесок «Чорноморки» у перемогу над ворогом відзначено медаллю «За оборону Одеси».

Невиправдані сподівання

Люди сподівалися, що після перемоги над Німеччиною ситуація в країні доко­рінно зміниться, ніколи не повторяться страхітливі репресії і голодомори, що буде утверджуватися демократія та свобода, припиниться русифікація, а республіки одержать суверенні права. На жаль, ці сподівання не справдилися.

У 1946 — 1947 роках в Україні знову почався голод, який охопив більшість областей, крім західних. До цього призвела страшна посуха і знову ж таки завищений і нереальний план хлібозаготівель, встановлений для України союзним урядом... А у західних областях провадилася примусова колективізація, якій передувало «розкуркулення» і виселення людей у віддалені регіони. Крім того, влада мстила західнякам і за спротив «совєтам»...

Для залякування суспільства, насамперед інтелігенції, сталінський режим проводив періодичні викривальні кампанії, за якими йшли репресії... Буржуазними псевдонауками було оголошено генетику і кібернетику... Нову хвилю нападок на представників творчої інтелігенції викликала стаття газети «Правда» «Проти ідеологічних перекручень у літературі» (1951). Під шквал критики потрапив, зокрема, й патріотичний вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Мовляв, а чого це поет оспівує якусь одвічну Україну, а не радянську і соціалістичну, яка розквітла під сонцем Кремля...

Про справжні причини голоду «Чорноморська комуна», звичайно, не писала, а про репресії — виключно у партійному дусі.

Цікаво, що, незважаючи на це, вона теж потрапила під критику. На з’їзді українських більшовиків, який передував союзному, виступив відповідальний редактор газети «Радянська Україна» (аналог «Правды» у республіці) тов. Прикордонний, який угледів «грубі політичні помилки» у статтях з теоретичних питань, надрукованих у газеті («ЧК» від 30 вересня 1952 року).

Попри політику тотальної русифікації поступово пробуджувалася національна свідомість українців. Були такі люди і в редакції. Хто пошепки, а хто і вголос говорив про негаразди в суспільстві. І тут насамперед слід згадати колишнього літературного редактора Святослава Караванського, відповідального секретаря газети Володимира Крижанівського, яких звинуватили у націоналістичній діяльності. Першого заарештували, а другого — ви­ключили з партії і позбавили роботи.

Але протест не став масовим — газета в ті роки, як і пізніше, слухняно виконувала настанови керівних партійних органів.

По війні відроджувалися, причому досить швидкими темпами, енергетика, металургія, машинобудування та оборонна промисловість, щоправда, все це робилося за рахунок легкої промисловості та безжалісного викачування грошей із селянства. В Одесі, зокрема, стали до ладу заводи «Автогенмаш», «Пресмаш», «Будгідравліка», «Центролит» та інші. Будуються порти — супутники Одеси — Іллічівськ і Южний. Нові житлові масиви приймають новоселів. Створюються антарктичні флотилії «Слава», а потім — китобійна «Советская Украина», рибо­промислова «Восток»...

Партійні рішення приймаються на віру, без будь-яких сумнівів. І чим вони грандіозніші, тим більше викликають ентузіазму. Пророче дивиться у майбутнє Платон Воронько, який у поемі, надрукованій у «Чорноморці» 1 січня 1952 року, пише:

«В тундрі виростимо жито,
У дерзанні треба жити!»

Тоді він ще не знав, що не жито, а кукурудза стане королевою полів. Принаймні, так тоді думав очільник держави Микита Хрущов.

Ейфорія живуча. «Дунай-Дністровській зрошувальній системі бути!» — проголошує партія. І всі беруть під козирець, хапаються за лопати і копають канал «Дунай — Сасик». Канал, який не приніс ніякої користі, а лише завдав величезної шкоди.

Газета  не  знала  застою

Переді мною святковий номер, приурочений до 15000-го виходу газети, що побачив світ 19 березня 1976 року. В ньому стаття першого секретаря обкому партії, ударні інформації, на зразок «Схвалюємо почин трудових колективів Москви 17 квітня вийти на суботник» і «Здавати продукцію з першого пред’явлення», рейд на тему підготовки до весняно-польових робіт, репортаж з робітничих зборів, історична розвідка, зарисовки про сучасників, повідомлення корпункту «Чорноморки» на будівництві Байкало-Амурської магістралі під заголовком «І тайга відступає». Так-так, де Одеса, а де БАМ, але газеті було до всього діло, тим більше, що в Усть-Куті Іркутської області тоді працював одеський загін «Чорноморець» і жили першо­прохідці у гуртожитку на вулиці Чорноморській.

Кожен номер, більшою чи меншою мірою, був подібний до цього.

Газета схвалювала нескінченні реформи, які, однак, не давали сподіваної віддачі, підтримувала різні програми, у тому числі й продовольчу, а з харчами було дедалі гірше й гірше. Дожилися до того, що в редакції до свят видавали продуктові пайки, дефіцитні товари — килимки, шкарпетки чи кришки для консервування. На лаву підсудних намагалися посадити алкоголь, але й самі не вірили у можливість існування «сухого закону». Було ж, що на одній із редакційних вечірок у чайнички для заварки поналивали коньяку і всі старанно робили вигляд, що п’ють чай. Інерція страху ще тяжіла над людьми, але віра в партію почала поступово згасати...

Кажуть, у нашій недавній історії була епоха застою. Певно, була, але тільки не в газеті. Творчість не можна втиснути в якісь рамки, в якийсь розпорядок дня. Вона диктує пошук цікавих тем, їх розробку, подачу. Журналісти «Чорноморки» і в ті роки працювали високопрофесійно. Дуже часто не знали ні вихідних, ні свят, особливо коли матеріал оперативний і його треба ставити в номер. Писали і вночі.

Якоюсь мірою кореспонденти «Чорноморки» були повпредами держави в інших країнах. Досить сказати, що видання підтримувало дружні зв’язки з редакціями газет «Народно дело» (Варна, Болгарія), «Добруджа ноуе» (Констанца, Румунія), («Кансан Тахто» Оулу, Фінляндія) й обмінювалася з ними делегаціями.

Ніхто в редакції не цурався організаторської роботи. Регулярно проводилися зустрічі з читачами. Щоб мати уявлення про те, як вони відбувалися, згадаємо одну з них. 16 вересня 1987 року газета вмістила розповідь про візит групи кореспондентів до Біляївки. Туди вони завітали не одні, а з відомими людьми — кінорежисерами, які привезли із собою кілька своїх фільмів, спортсменами, бригадою лікарів з Науково-дослідного інституту очних хвороб і тканинної терапії ім. В. П. Філатова. У районному будинку культури відбулася змістовна розмова про газету, шляхи її поліпшення. Учасники зустрічі змогли подивитися концерт, підготовлений місцевими аматорами, цікаві кінострічки, помірятися силами у шаховому турнірі, проконсультуватися у медиків, які привезли з собою потрібну апаратуру. Окрасою зустрічі став матч збірної СРСР, яку складали гравці минулих років, і місцевого «Дністровця». Збірну на поле вивів олімпійський чем­піон, капітан збірної СРСР Ігор Нетто. У її складі грали олімпійський чемпіон Борис Разинський і найрезультативніший гравець Лондонського чемпіонату світу Валерій Поркуян. Той матч завершився з рахунком 2:2, але хіба справа лише в голах? Всі ті заходи привернули увагу не лише до їх учасників, а й до газети.

«Чорноморка» провела велику кампанію «Милосердя», взявши під свій контроль не лише діяльність дитбудинків і шкіл-інтернатів, а й запропонувала всім, хто не байдужий до долі сиріт, відгукнутися на духовні запити дітей, частіше зустрічатися з ними. «Давайте, — писала вона 22 січня 1988 року, — подаруємо їм бібліотечки, набори платівок, спортінтвентаря, а крім цього — хутряні светри, шкарпетки, рукавички... Щоб від нашої турботи було малятам і дорослим школярам і радісно, і тепло».

Вже й не злічити, скільки одягу, телевізорів та інших потрібних речей передала тоді редакція сиротам, а заодно ви­словила подяку спонсорам і просто рядовим громадянам, які відгукнулися на заклик «Чорноморки».

А згадаймо: щороку проводилися обласні естафети, турніри сільських борців, всесоюзні змагання з художньої гімнастики «Одеська весна» на призи газети.

Неабиякий організаторський хист виявив тоді Всеволод Рималіс, потомственний журналіст, який був душею цих заходів.

Газета була трибуною для читачів, які ділилися на її сторінках своїми думками зі злободенних питань.

На редакційний вогник збиралися поети і письменники, на шпальтах видання вони друкували свої нові твори. Гай-гай, скільки згадується блискучих імен! Степан Олійник, Володимир Базилевський, Тарас Федюк, Борис Нечерда, Валентин Мороз, Станіслав Стриженюк, Петро Осадчук... Та хіба всіх перелічити у газетній публікації?!

Відрадно, що і в колективі редакції є свої поети і письменники. Сьогодні, це, передусім, Станіслав Конак і Роман Кракалія.

Цікаво й те, що останнім часом започатковано бібліотечку «Чорноморки», у якій вже з’явилися книжки, присвячені колишнім працівникам газети Володимиру Шляховому і Леоніду Міщенку.

Орденом «Знак Пошани» газета була нагороджена указом Президії Верховної Ради СРСР напередодні свого 50-річчя — 18 липня 1967 року. Але, на мою думку, цієї нагороди вона заслуговує за всю журналістську роботу, проведену загалом у ті роки.

Варто додати, що «Чорноморка» неодноразово брала участь у ВДНГ СРСР у Москві, де за активну пропаганду і впровадження передового досвіду, досягнень науки і техніки нагороджувалася медалями і дипломами головної виставки.

Не злічити всіх інших відзнак, дипломів і грамот, яких удостоєна газета і її працівники за професійну діяльність.

У редакції працювали і працюють багато заслужених журналістів України. Це справжня кузня кадрів. Чимало вихованців «Чорноморки» свого часу очолювали і нині очолюють інші одеські газети.

Ой,  доле-доленько  українська...

«У 1927 році, — пише наш сількор з Березівки С. Дорогань, — я був головою комітету незаможних селян у Вікторівській сільраді Березівського району. Два завдання стояло тоді перед нами. Перше: роз’яснити селянам важливість здачі хліба державі. Друге: організувати товариство спільного обробітку землі.

Куркулі приховували хліб. Вони були проти створення ТСОЗів, вбивали клин між бідняком і середняком. Один з них — Степан Ковтун з Вікторівки — ніяк не хотів виконувати план хлібоздачі і платити податок. Ось тоді я і написав до газети «Червоний степ» листа, в якому розкритикував Ковтуна.

Викликали ми ще раз Степана до сільради. З одного боку сидів голова, з другого — я, а Ковтун — посередині, і вмовляємо ми його не опиратися, здати зерно. Аж тут листоноша приносить свіжий номер «Червоного степу». Розгортаю і бачу свого листа. Ось, кажу до Ковтуна, і газета про вас пише, совість вашу хоче пробудити.

Прочитав Степан і запитав, хто це підписаний. «Це псевдонім», — кажемо. «Жаль, що свого справжнього прізвища не підписав, — мовив куркуль, — а то більше вже ніколи не діждався б писати».

На лист звернула увагу прокуратура, зайнялася Ковтуном.

План хлібоздачі ми перевиконали. Товариство спільного обробітку землі організували і назвали його іменем «10-річчя Жовтня» («Чорноморська комуна», 19 липня 1987 року).

Сьогодні ми знаємо, чим обернулася колективізація і ліквідація куркульства як класу. Було підірвано сільськогосподарське виробництво в Україні, ліквідовано економічну самостійність селянства і знищено найбільш вправну і працьовиту його верству. У решти зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці й атрофувалося почуття господаря.

Значною мірою наслідком колективізації був голод 1932 — 1933 років. Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж той голод, історія України не знає. Розвідки минувшини неспростовно доводять, що Сталін і його спільники свідомо спланували і здійснили Голодомор, щоб покарати селянство за опір колективізації і, взагалі, покарати українців як націю.

Міняємо  курс

У колективі «Чорноморки» склалася добра традиція допомагати один одному в різних ситуаціях. Пам’ятаю, як наш колишній власкор Григорій Яценко, одержавши ділянку у Комінтернівському, заходився будувати там дім. І група працівників редакції не раз приїздила до нього, копала траншеї під фундамент, вантажила-розвантажувала черепашник, виганяла стіни. Душею цього трудового десанту був Васильович — так ми по-товариськи називали Леоніда Васильовича Міщенка, колиш­нього нашого редактора, який у 2009 році, на превеликий жаль, пішов з життя. Не обділений фізичною силою, він вибирав найважчі каменюки і клав їх у підмурівок, де вже вправно орудував кельмою господар будови. І все це робилося весело, з жартами, з перепочинком на обід, звичайно ж, із чаркою. Але найбажанішим тоді видавався кухоль звичайної води, яка пилася великими ковтками і розтікалася цівочками по підборіддю Справжня толока!

Але в переносному значенні свій найголовніший камінь Леонід Васильович поклав у підмурівок газети — визначив її курс ще  задовго до проголошення незалежності України. Сповідуючи українську ідею і принципи демократизму, він об’єднував довкола себе, а отже, й довкола газети, патріотично настроєних людей, які привнесли у «Чорноморку» нове віяння часу — прагнення вивільнитися з тенет комуністичної ідеології, подивитися на світ по-новому, дати волю національним почуттям. Саме Леонід  Міщенко у 1990 році заснував у газеті дискусійний суспільно-політичний клуб «Альтернатива». Відповідна газетна шпальта відкрила трибуну для людей, які дотримувалися відмінних від владних поглядів на розвиток суспільно-політичного життя, мали свою громадянську позицію.

Зважте, у Москві щойно закінчився XXVIII з’їзд КПРС, який закликав до зміцнення своїх рядів, а вже через кілька днів в «Альтернативі» («ЧК», 8 липня 1990 року) з’являється інтерв’ю Леоніда Міщенка і Василя Радченка-Субича з кандидатом філософських наук, доцентом Одеського інституту народного господарства (нині — державний економічний університет), співголовою обласної організації Руху Євгеном Акимовичем «Моя концепція: громадянське суспільство», у якому він пояснює, чому вийшов з КПУ, і викладає свою точку зору на розвиток суспільства. «Є політична аксіома, — говорив тоді Євген Олександрович, — краще десять різних партій, ніж одна керівна. Тоді вони будуть балансувати і контролювати одна одну. З’являється можливість уникнути тоталітаризму. Адже погляньте, усі тоталітарні режими починалися з однопартійності. А наші політичні лідери показали усьому світові, що тоталітарною державою може керувати навіть кримінальний тип на зразок Сталіна чи ж повні нездари — Брежнєв, Черненко».

Ось деякі заголовки інших матеріалів «Альтернативи»: «Незалежність чи новий Союзний договір», «Хочу знати правду», «Ніхто не захистить селянина, якщо він сам себе не боронитиме», «Про державність, громадянство і ще дещо»... У цих та інших публікаціях висвітлювалися гострі питання суспільно-політичного тогочасного життя. Вони знаходили широкий резонанс у читачів, викликали чималу редакційну пошту. Листи або рядки з них регулярно друкувалися під рубрикою «З пошти дискусійного клубу». Журналісти знають, що відгуки читачів на публікації — чи не найкраща їх оцінка.

Водночас Леонід Васильович у цій добірці був вірним принципам політичного плюралізму. Тому тут вміщувалися публікації й протилежного спрямування. Але ж, пам’ятаємо, у дискусії народжується істина. І що характерно, відповіді тим, хто був проти утвердження незалежності, демократії, української мови, на сторінках газети нерідко давали вже самі читачі.

Отож коли Леонід Васильович став редактором, йому не треба було визначати напрям газети — він уже сформувався у горнилі складних, неоднозначних, розбурханих років, які передували проголошенню незалежності України, у перші роки державності. І далі він докладав усіх зусиль для її розбудови, культурно-мовного відродження, завоювання справжніх прав і свобод.

— Ніхто нам не збудує держави, якщо ми її не збудуємо самі, — говорив Леонід Міщенко.

Перші роки незалежності були дуже складними. Ейфорія від її здобуття швидко минула, і прийшли будні. В обрамленні уламків колишньої імперії, демонтованої економіки, відсутності грошей у державному бюджеті тощо. Багато хто розчарувався, не зміг пристосуватися до нових умов. Та що там окремі особи, якщо зупинилися цілі заводи і фабрики. А газета виходила, газета жила. І в цьому велика заслуга редактора. Незважаючи на матеріальну скруту, він зумів утримати видання на плаву, зберегти колектив.

Нормальна газета, як відомо, не створюється однією людиною. Так і «Чорноморка». У Міщенка було багато однодумців, колег, які всіляко допомагали йому у творчій роботі. Заступниками редактора були автор цих рядків та Іван Мельник, який згодом сам очолив колектив. Близько до Васильовича стояли Григорій Яценко, який згодом почав випускати власну газету під назвою «Альтернатива», Оксана Поліщук, яка навчалася разом з Міщенком у Київському держуніверситеті, Роман Кракалія, Віра Семенченко, Ольга Сіра...

Історія показала, що курс газети було обрано правильно. Ним і сьогодні рухається корабель під назвою «Чорноморка». І перед ним розкинулося неозоре море роботи. Бо є в державі народ, є виборна влада, є багатопартійність, але ще нема тієї України, за яку покладено стільки лицарських голів і душ.

У серпні 1991 року група найвищих державних і партійних діячів СРСР спробувала шляхом державного перевороту врятувати тоталітарну систему та імперію. Але путч провалився.

Антидемократична та проімперська поведінка керівництва комуністичної партії під час путчу стала останньою краплею, що переповнила чашу терпіння комуністів редакції, які вже давно стали свідками наростаючого спротиву політиці влади. По країні прокотилася хвиля страйків і маніфестів, розпочата гірниками Донбасу. Восени 1990-го на майдані Незалежності у Києві політичне голодування оголосили студенти. Світ сколихнули події у Вільнюсі, де відбулася спроба державного перевороту за допомогою радянських військ...

І один за одним працівники редакції почали писати заяви про вихід з партії. Пам’ятається, кореспондент Володимир Черненко виклав свою заяву у віршах, де є такі рядки:

Мы не в школе за партою —
За плечами страна:
Очищаюсь без партии,
Раз не может она!

Віримо  у  майбутнє!

Це важко збагнути, щоб у незалежній Україні газета, яка зробила свій внесок у здобуття тієї ж незалежності, плекала патріотичні почуття у громади, виховувала повагу і любов до України, рідного краю, враз стала пасинком влади. Поворот на 180 градусів у стосунках стався після приходу до керма Партії регіонів.

Здається, ще вчора газету вітали з 90-річчям. На свято завітав тодішній голова Одеської облдержадміністрації Іван Плачков, який відзначив, що «Чорноморські новини» — одне з найкращих видань, яке він залюбки читає.

— Ваша газета підіймає настрій і дає натхнення. Це видання, яке чітко визначило свою позицію: розбудова державності, соціально-економічний розвиток і зміцнення регіону, України, — зазначив він.

Газету справедливо називали оберегом українського слова, української культури та духовності. Також підкреслювалося, що легко видавати українську газету у Львові чи Тернополі, а от у російськомовному середовищі Одещини робити українську газету — це подвиг.

Подвигу не побачив лише новий голова облдержадміністрації Едуард Матвійчук. Щойно прийшовши на цю посаду, він одразу, зауважимо для історії — 6 квітня 2010 року, видав розпорядження про вихід зі складу співзасновників газети «Чорноморські новини». Це означало позбавлення її фінансової підтримки.

Колектив «Чорноморських новин» не розгубився, не склав рук, а ще більше згуртувався перед лицем нових труднощів.

Номер газети за 15 квітня вийшов з відкритим листом до читачів і голови облдержадміністрації під заголовком «Газета читачів не зрадить». Ось що в ньому говориться:

«У вівторок, 13 квітня, пошта нам принесла звістку — розпорядження нового голови облдержадміністрації Едуарда Матвій­чука «Про вихід зі складу співзасновників газети «Чорноморські новини». Жодних коментарів та пояснень щодо мотивів такого рішення. Жодних претензій до діяльності колективу. Жодних намірів зустрітися... Не висловлено і жодних пропозицій, як газета (а їй у зв’язку з таким бажанням голови ОДА належить пройти перереєстрацію і багато інших правових та економічних переформатувань) має виконувати взяті на себе зобов’язання перед читачами, котрі передплатили газету ОДА до кінця поточного року. Схоже, що, посилаючись на статтю закону про свої права, такий поважний орган, як обласна державна адмі­ністрація, забуває, що будь-який закон передбачає ще й обов’язки. Але про них у вже згаданому розпорядженні — ні рядка.

Певна річ, колектив «Чорноморських новин», який не вперше опиняється в непростих умовах, усі свої зобов’язання перед читачами — головним нашим надбанням і найкращими нашими друзями — виконає. Газета не відступить від своїх ідеалів: професіоналізму, свободи слова, демократії, незалежності української держави.

Сподіваємося, що й нове керівництво виконавчої влади Одещини сповідує такі ж цінності. Сподіваємося також, що, наголошуючи на кожній нараді на необхідності відкритості і гласності у роботі, саме на цих засадах і діятиме. Скажімо, буде оперативно оприлюднювати на своєму сайті всі підписані розпорядження. Щоб і громадськість, і ми, журналісти, знали, які саме рішення ухвалюються, конкретно якими важливими, пріоритетними питаннями для громади переймається наша влада».

Через деякий час очільник облдержадміністрації пояснив вихід із співзасновників економією бюджетних коштів. Але чому тоді, судячи з обласного бюджету, не лише не зменшили, а відчутно збільшили кошти на видання інших друкованих засобів? Чому одній газеті — дірка від бублика, а іншим — бублик та ще й з маком? Отже, слова про економію розходяться з ділом. Та й чи в грошах справа? Справа в позиції, яку зайняла газета щодо утвердження і розбудови незалежності, відро­дження української історії, культури, звичаїв, повернення із забуття імен достойників нашої держави.

Не випадково конфліктна ситуація переросла у судові процеси, в які втягнута газета. Вони тривають і досі.

Тим часом «Чорноморка» демонструє рішучість за жодних обставин, за жодні подачки не займатися прислужництвом владі, а виходити лише з інтересів своїх читачів і ніколи не поступиться своїми принципами.

У публікації «Бо вірили, не спинялися, йшли!» від 25 грудня 2010 року газета, дякуючи за підтримку читачам, ще раз зазначає своє кредо:

«Колектив «Чорноморських новин» ні на мить не втрачав і не втратить віри у перемогу загальнолюдських моральних чеснот над лицемірством, пристосовництвом, продажністю, зрадництвом. Ми ні на йоту не відступили і не відступимо від принципів демократичної і соціально відповідальної журналістики: писати правду, давати можливість висловитися кожному, хто хоче й має що сказати, ставати на захист несправедливо скривджених, принижених, обділених... На жаль, непросто, ой як непросто відстоювати нині, здавалося б, очевидні, визнані й проголошені всіма, в тому числі й владою, норми. Політика подвійних стандартів (обіцяти, що почують кожного, — й не чути нікого, крім самих себе та найближчого оточення), підміна понять, коли на біле кажуть чорне і навпаки, коли винного роблять героєм і, натомість, безневинному приписують чужі (часом свої ж) гріхи, заборона на будь-яку іншу, крім власної, «єдино правильної», думку, зверхність з єлейною усмішкою на вустах, майже не приховане блюзнірство (на кого поскаржився, той тебе і судитиме) і т.д. і т.п.».

Шпальти газети зарясніли листами передплатників: «Образа від губернатора», «Удар по незаможних», «Боротися, не здаватись!..»

Сьогодні підтримка газети читачами — на вагу золота. І «Чорноморські новини» щиро вдячні їм за це. За те, що вони не лише самі передплачують газету, а й агітують за це інших, популяризують її у людних місцях, по можливості допомагають її реалізувати, збирають посильні кошти на випуск чергового номера. А цього року в березні з ініціативи спілки читачів «Чорноморських новин» відбулася зустріч шанувальників і друзів нашої газети з колективом видання, з його ветеранами і дописувачами. Кілька сотень людей зібралися, щоб у колі однодумців поділитися міркуваннями, як виживати в нинішніх непростих умовах, як зробити газету ще цікавішою, як розширити коло читачів. Згадали і про те, як взимку 2011 — 2012 років видавництво заморозило редакційний корпус, і журналістам довелося працювати у кабінетах при мінусових температурах. Тоді читачі придбали кілька обігрівачів, щоб хоч трохи посприяти працівникам газети виконувати свої обов’язки.

Кажуть, друзі пізнаються в біді. Що ж, дуже відрадно, що у нас є справжні друзі. Є люди, не байдужі до проблем України і, зокрема, до української газети. І символічно, що учасники згаданої зустрічі до її початку поклали квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку, а вже у залі, перш ніж почати діалог, виконали Державний Гімн.

Маючи таких друзів-читачів, друзів-однодумців, «Чорноморські новини», сьогодні уже 95-літні, з упевненістю дивляться у майбутнє. У колі досвідчених старших колег сьогодні працює гідна молода зміна — Інна Якименко, Людмила Іващенко, Олена Милосердна, Іванна Дерев’янко, яка продовжуватиме примножувати славну історію нашої газети, писатиме на її шпальтах літопис нашого краю.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.