№ 54 (21318) субота 14 липня 2012 року

Все було за встановленими правилами, порядком. Ще 6 липня цього року Балтська районна організація «Фронту змін» поставила до відома виконуючого обов’язки начальника Балтського райвідділу внутрішніх справ В. Капкіна, що планує провести масовий захід — мітинг 12 липня у час між дев’ятою годиною ранку і сімнадцятою дня. Зазначалося: використовуватиметься звукопідсилювальна апаратура, будуть встановлені інформаційні намети. Мітинг той матиме винятково мирний характер, очікується кількасот його учасників. Наголошувалося також, все робитиметься у суворій відповідності до чинного законодавства. Що­правда, 9 липня внесли зміни: мітинг розпочнеться визначеного дня о 12.30 і в тому ж визначеному наперед місці — біля будівлі районної держадміністрації. Саме на цей час очікували приїзд народного депутата України Лесі Оробець, яка вирішила взяти участь у мітингу Об’єднаної опозиції «Батьківщина» проти незаконного масового закриття балтських шкіл. Депутата, який опікується у Верховній Раді питаннями освіти на високому фаховому рівні.

Ми, група представників засобів масової інформації, поспішали до Балти. Прибули на місце проведення мітингу. Але що це? Біля входу до райдержадміністрації діти шкільного віку організовано, у спортивній формі, грали у волейбол, а на майданчику через дорогу навпроти два десятки малюків тішив переодягнений «під ведмедя» чоловік і ще якийсь веселун, на всі можливі децибели гриміла оглушлива музика від встановленої звукопідсилювальної апаратури. Виявляється, у спішному порядку міська влада вдалася до альтернативи — вирішила провести на цьому місці і цієї пори свій захід. За день до запланованого мітингу мер Балти Сергій Мазур заявив: саме тут з 10-ї години ранку до 13-ї дня проходитиме інший захід. Там, де горланила весільна музика зі звукопідсилювачів, на фоні кольорів Партії регіонів читаємо: «Вітаємо учасників Х Міжнародного турніру інвалідів «Балтське літо». Ніяких інвалідів, правда, ми поки що не побачили. Та близько одинадцятої сонце вже так припікало на відкритому асфальті, що батькам вистачило тями забрати з-під тої спекоти дітей додому.

У Котовську від погроз представникам ЗМІ перейшли до терору

Як повідомив кореспондент видання Одеської обласної організації Комітету виборців України «ИзбирКом» Анатолій Тіора, напад на його будинок відбувся о третій годині ночі. Нападники жбурнули чотири пляшки із запальною сумішшю. «Перші дві потрапили в стіну — обгоріли стіна і дах. Третя пробила вікно і залетіла всередину будинку, гніт загас. Четверту вони кинути не встигнули — втекли, почувши шум. Це були двоє чоловіків середнього зросту в темному одязі», — розповів журналіст.

Анатолій Тіора вважає: «Злочинці мали намір уночі спалити будинок разом з нами. Просто нам пощастило — зусиллями членів сім’ї вдалося запобігти знищенню помешкання. З місця злочину вилучені дві уцілілі пляшки з рідиною, сірники і фрагменти скла від розбитих пляшок з-під «Боржомі», «Єссентуків» і «Ною». Журналіст упевнений, що напад пов’язаний з його професійною діяльністю.

У попередньому номері «Чорноморських новин» вийшла публікація про конфліктну ситуацію, яка на одному з одеських ринків набула нової гостроти. Йшлося про «круглий стіл» «Про негативні тенденції на авторинку «Куяльник», що можуть перерости в масові заворушення», на якому деякі працівники ринку разом з представниками Одеської ОДА звинувачували однойменний кооператив у здирництві та «наїздах». Наступного ж дня після цього «круглого столу» відбулася прес-конференція-відповідь «Гра без правил, або Бізнес на одеських ринках» за участю підприємців, котрі на початку тижня мітингували під офісом Партії регіонів у Києві, представників кооперативу «Куяльник» та одеської опозиції.

За словами голови фракції «Фронту змін» в Одеській міській раді Олександра Остапенка, ситуація на одеських ринках дійшла до абсурду: «На ринках практично панує своєрідне кріпосне право, коли доля працівників залежить від волі і настрою «хазяїна». Він також додав, що землю під ринками продають разом з «душами». «Ми проти свавілля на ринках і доведемо все до логічного кінця. Ринки повинні належати тим, хто на них працює», — зазначив депутат. Одеські «фронтовики» вже звернулися з приводу ситуації на ринках «Привоз» і «Куяльник» до народного депутата Геннадія Москаля. Він з трибуни Верховної Ради озвучив звернення до Генпрокуратури з приводу тих порушень, які мали місце при приватизації та передачі землі, а також тих поборів, які існують зараз. Так, за інформацією Олександра Остапенка, керівництво «Привозу» щомісяця отримує з ринку більше 20 мільйонів гривень, і ці гроші залишаються в тіні. Місцева влада, на думку депутата, знає про ці злочини, і нічого не робить, оскільки «має особистий інтерес».

Продовження. Початок у номерах за  7 та 12 липня.

ІV

Серед невивчених уроків історії — драма Української Народної Республіки. Вона не тільки у гризоті лідерів поміж собою, у їхній політичній недосвідченості і невмінні розбудовувати державу, у відсутності національної буржуазії. Ніж у серце незалежности вгородило Лівобережжя. Воно було й по цей день залишається ендемічною територією зловорожого ставлення до українства. Саме там кублився і набирав сили у 1920-ті роки за допомогою російських більшовиків опір проти нашої суверенности. Саме там одна за другою виникали «соціалістичні республіки» із твердою орієнтацією на Росію — Криворізько-Донецька, Одеська, Бессарабська, Таврійська і т. д. Саме із того краю приходили в Україну маріонеткові проросійські уряди й потуги.

Більшовики у грудні 1917-го оголосили, що «вважають себе у стані війни із Центральною радою», керівництво антиукраїнським напрямом поклали на спеціальну комісію Раднаркому у складі Леніна, Троцького і Сталіна. Їхніми стараннями й готувався Всеукраїнський з’їзд рад у Києві. Він відкрився 17 грудня, але більшовики зазнали нищівної поразки. Освистані, вони покинули з’їзд і втекли до Харкова, де за тиждень і провели «правильний» Всеукраїнський з’їзд. Делегати з Донецька, Кривого Рогу та дещиця київських «товаріщей» — загалом 300 осіб, серед яких не було жодного селянина, що представляли жалюгідну меншість українського населення, проголосили УРСР і взяли на себе «всю полноту власти» та визначили УНР як «федеративную часть Российской Республики». У моїй уяві ці 300 забутих і сто разів проклятих делегатів дивним чином набувають конкретних рис, мовних характеристик і складаються в більшість ВіЯ у Верховній Зраді. Вони так само навпростець, не дивлячись ані в Конституцію, ані у святці, голосують за ті рішення, які потрібні їм тут і зараз.

Коли два роки тому окремі українські інтелектуали називали нинішній владний режим «окупаційним», це виглядало як певне публіцистичне перебільшення. Однак нині сумнівів не зосталося: Україну справді окуповано представниками зажерливого, агресивного і безжального угруповання, яке загартувалося на теренах Донбасу в легендарних битвах 1990-х. Надії на те, що владний статус зробить з цих людей «націоналістів», не справдилися. Нинішні владці справді зубами (й не лише зубами) захищатимуть свої активи від будь-яких зазіхань. Але до всього іншого, що лежить в основі національної ідентичності — до української мови, історії, культури — вони лишилися, в кращому разі, байдужими, а частіше — різко ворожими.

По-інакшому, напевно, й бути не могло з огляду на своєрідний духовний досвід очільників нинішнього режиму, який формувався радянськими «зонами» й «афганами» (зведеними у символ доблесті), специфічними проповідями специфічних панотців (сповнених ненависті до всього українського) і кривавими «разборкамі», де діяв закон: або ти, або тебе. Ментально ці люди залишилися типовими «совками», але вже без решток радянського аскетизму й поваги до фаховості. Для них поступитися у будь-якій ситуації (байдуже, пропустити на вулиці своїм «лексусом» чи «майбахом» скромне чуже авто, яке їде по головній, чи почати переговори з опонентом щоб справді домовитися про компроміс, а не просто обманути) означає визнати себе «лохом».

«Я  можу  врятувати  життя!»

Чи знаєте ви, що в Україні щороку люди переживають більше двох мільйонів моментів, які реально загрожують їхньому життю і частина з яких закінчується трагічно?

Маю перед очима кілька офіційних фактів про першу невідкладну медичну допомогу (ПНМД), згідно з якими 30 — 50 тисяч громадян нашої держави щорічно можна було б врятувати за умови своєчасного надання їм екстреної медичної допомоги. І хоча 10 хвилин — це середній час прибуття «швидкої» за викликом, однак долю людини вирішують дорогоцінні перші хвилини: якщо така допомога буде надана на першій хвилині, то 80% — це шанс на виживання при зупинці серця; до 5% зводиться шанс вижити при зупинці серця, якщо ПНМД буде надана на десятій хвилині; четверо з кожних десяти постраждалих у ДТП не доживають до приїзду «швидкої» саме через не надання їм ПНМД… Довкруж, як правило, є люди, які співчувають, але… нічим не допомагають.

Тепер розумієте, що порятунок — то, найперше, справа небайдужих, які поруч, і що в біді ми можемо розраховувати винятково одне на одного.

Ще юнаком французький піаніст Джонатан Бенішу здивував самого Мстислава Ростроповича. І сьогодні це далеко не найважливіше його здобуття, а лише один з фактів біографії, багатої на лауреатські звання та нагороди численних міжнародних конкурсів та фестивалів. До Одеси відомий музикант прибув, аби дати концерт, організований місцевим осередком Французького культурного центру «Альянс Франсез»…

— Під час концерту здалося, що ви зовсім не звертаєте увагу на публіку, її реакцію, а ведете внутрішній монолог…

— Скоріше, це був діалог між мною, виконавцем, та авторами творів, які я виконував. Виконання — це завжди інтерпретація твору, і, граючи, інколи я подумки перепитую в його автора, в самого себе: «Чи правильно я інтерпретую?» Адже музика не звучить сама по собі, її має хтось зіграти, «витягти» з музичного інструмента. На жаль, скільки б музикант не намагався, але він, як і будь-хто, не може уникнути своєї особистості та розкриття свого «я» у своїй роботі. Як то кажуть: від себе не втечеш. Так-от, виконуючи музичний твір, ти дещо переінакшуєш його.

Берег ставка у парку Перемоги (проспект Шевченка) увечері 6 липня став місцем проведення магічних обрядів давнього слов’янського свята Івана Купала.

Учасниками й організаторами цього гарного дійства стали викладачі та студенти кафедр української мови та літератури філологічного факультету ОНУ ім. І. І. Мечникова, до яких з великим задоволенням приєдналися ті, хто відпочивав того вечора в парку. Плетінням вінків, виготовленням купальського опудала як втілення всіх прикростей, що нагромадилися за рік, керувала учасниця фольклорного ансамблю «Барви Карпат» з Дрогобича пані Олеся. Разом з нею усі присутні співали купальських пісень, водили хороводи. А після традиційного спускання вінків на воду спалили опудало і перейшли до найяскра­вішого купальського дійства — стрибали через вогнище, очищуючись від всього злого і негативного.

Сьогодні, коли молоді пари одружуються тільки «через ліжко», уявити колишні суворі вимоги до дівочої цноти майже неможливо. На їх непохитність не діяв навіть звичай «ходити по досвітках», що означало — проводити ніч разом, але без інтимної близькості. Пригадуєте в пісні — «Ой, не зрадив я пташки малої, то не зраджу тебе, молодої». Те, що тепер стає звичайним мало не в підлітковому віці, тоді (на початку попереднього століття) дозволялося й було можливим тільки після вінчання. Інакше — ганьба, тавро на все життя.

Ці неписані закони знала, як «Отче наш», кожна дівчина на виданні. Знала їх і Софія. Але від неї вимагали ще більшого. Вимагала найавторитетніша людина — рідна матуся. Людина непохитної моралі й глибокої релігійності. Мабуть, скільки існує християнська віра, стільки й існують прогнози про кінець світу. Так було й тоді. Софійчина мама так була переконана в неминучій загибелі людства, що не пускала доньку на вулицю (тим паче — заміж), аби постала перед Господом чистою й непорочною.

Розпочавши кампанію «Дій зараз. Збережи потім», Програма розвитку ООН (UNDP) та Управління Організації Об’єднаних Націй з координації гуманітарних питань (OCHA) закликали, держави — члени ООН збільшити фінансування для забезпечення готовності до надзвичайних ситуацій, щоб значно зменшити руйнівні наслідки від повеней, землетрусів та інших стихійних лих.

Як повідомили «Чорноморським новинам» в інформаційному відділі Представництва ООН в Україні, впродовж останнього десятиріччя надзвичайні ситуації забрали життя більше мільйона людей і завдали шкоди більше ніж чверті населення планети. Вони коштували світу понад 1 трильйон доларів США. Організатори кампанії стверджують: кожен долар, який сьогодні буде спрямований на запобігання та зниження ризиків стихійних лих, збереже у майбутньому близько 7 доларів з коштів, спрямованих на подолання наслідків стихії, а найголовніше — збереже життя.