PRO DOMO

І

Із класичної латини pro domo — це для садиби, про дім. Але у давніх римлян говорити pro domo означало ще й роздуми про головне, про найважливіше. Про те, що не терпить зволікань. Як на мене, то таким pro domo сьогодні для українців є визначення долі. Кажу без жодної драматизації чи патетичної істерії: ми стоїмо перед жорстоким цивілізаційним вибором. Або лишимося Україною й українцями, або станемо опудалом України із інертною, тупою масою насельників. Опудало, як би вправно не попрацювали таксидермісти, завжди трухлявіє на порох, а людська маса в котлі дена­ціоналізації переплавляється в іншу якість. Прикладів в історії більше ніж досить. У спрощеному вигляді наші вагання — це Евразійський чи Европейський вибір. Щось схоже переживала наша праматір у Х столітті, роздумуючи: залишитися язичниками, охреститися, при­йняти іслам чи іудаїзм? Може, якби охрес­тившись, ми не кинулися будувати церкви, а спрямували цей, сучасно кажучи, людський і матеріальний ресурс на зведення укріплень і фортець, то орда Батия оминула б Русь, і наша історія склалася б зовсім інакше.

У кожного із названих векторів є свої переваги і недоліки, навряд чи можна з математичною точністю прорахувати всі можливі надбання і загрози. Загалом, якщо мова про зиск, не було б лихом присусідитися до Азії. До самого початку ХVІІІ століття саме Азія виробляла понад половину ВВП планети, була безумовним лідером із розвитку технологій, наук і мистецтв. Наразі два сторіччя азій­ського занепаду, схоже, позаду. Японія, Китай, південно-східні «тигри», загадкова Індія — це адреси технологічних проривів і економічних моделей розвитку. На рубежі 2025-го азійські країни остаточно — принаймні так вважають експерти — закріплять своє лідерство у виробництві світового ВВП. Але для такого приєднання треба було б перескочить через Росію.

Не вдасться.

До речі, сама Росія, попри потужну азійську складову у своїй географії, долі та ментальності, насправді до тої Азії, яка виходить у світові лідери, не дотична ніяким боком — між традиціями й економічними основами господарки лежить прірва. Тільки й спільного, що кордон. І хоч історично — на шляху від Московського царства до Росії і далі — наша сусідка більше тяжіла до Европи, прорубувала туди то вікна, то двері і навіть якось пробувала замінить «мужицкое своё наречие» на французьку, гарцювала переможними ескадронами то в Парижі, то в Берліні, европейськість із неї — як вода з гуски. Росія склалася як особливий, евразійський материк географічно й імперський ментально. І такою буде завжди — аж поки буде.

Ми собі Европу не обираємо. Хоч наразі Україна є її політичною маргінесою, географічно — ми центр. Ми приречені, виповзаючи із-за «залізної завіси», налагоджувати своє нове життя за европейськими вимірами і правилами. А вже яким воно буде завтра — передбачити не вмію. Можливо, Сполучені Штати Европи, задумані ще на початку ХХ століття і втілені у п’ятдесяті в проекті Союзу ву­гілля та сталі, вистоять. Може, розваляться перед натиском некерованої стихії, у яку занурюється світ. Та й навіть за непорушности Европрейського союзу, як на мій розсуд, постають не прості питання щодо приєднання до нього. Найперше, не хотілося б опинитися там в ролі бідної пасербки. Ще більше не хо­тілося б платити за вхід дорожче, як він того вартий — хай уроком буде гірка доля греків. Не хотілося б перетворитися у відстійник ЄС, куди за недорого перетечуть важкі надбання його мультикультуралізму. Не хотілося б стати роз­мінним золотим на геополітичних торгах поміж сильними світу цього, як це бувало багато разів. Востаннє, нагадаю, демократична Европа здала, зрадила Україну на Бухарестському саміті НАТО — на догоду Росії. Ціна відмови у наданні ПДЧ нам та Грузії обернулася для грузинів втратою Південної Осетії та Абхазії, а для нас — реставрацією диктатури.

«ЄвразЕС» — це химера, це штучно, як овечка Долі, виведена політиками теоретична можливість утворення нової моделі Великої Росії. Президент РФ Путін, маршируючи на свою посаду втретє, сказав відверто: чим, власне, був Радянський Союз? Росією. Тільки називався інакше. Лише такою за суттю може бути і Евразійська держава. Нам на цьому шляху — гаплик. Історія не просто свідчить, а вчить, що 360-річний досвід союзницьких стосунків із Росією переважно негативний, і крок за кроком вів до зникнення України не тільки як суверенної держави, а й етнічного материка. Навіть в економічних розрахунках і прорахунках у вигодах від евразійського союзу більше лукавства, як правди. А існують іще й позаекономічні чинники та обставини, які точно загрожують нам новим закріпаченням. Та й сподівання лише на економічні зиски у міждержавних союзах — це щось схоже на шлюб із розрахунку, де буває і достаток, і спокій. І навіть діти. Але нема любові. І тому — за визначенням — не буває щастя.

Отож насправді в України є тільки один вибір — український.

ІІ

Блукаючи навпомацки у пошуках національної ідеї, такої — щоб для всіх, щоб об’єднувала всі землі й етноси України, ми важко беремо до тями, що не буває заможного життя без основоположних свобод, а свобод — без гідности. Ці свободи давно й чітко визначені — свобода слова, свобода совісті, свобода від страху, свобода від бідности. В українських реаліях варто додати іще й свободу від бездоріжжя. Й тут я гірко зітхаю, бо із гідністю маємо проблему. Зітхну іще раз: нам із нею не допоможе ані МВФ, ані Америка, ані Захід чи й сам Господь.

Гідність є загадковим явищем, вона часом проявляється найбільш несподіваним чином. Як у нікому невідомої до весни цього року Тетяни Суровицької — матері так само нікому невідомої і замордованої у Миколаєві дівчини Оксани Макар. Ця жінка не із елітного, м’яко кажучи, прошарку зібрані всім світом гроші на лікування своєї дочки віддала іншій, так само постраждалій від насильства, дівчині. Зауважте, пані Тетяна, може, вперше й востаннє в житті мала шалену суму грошей, що у неї напевне ж була спокуса і сто пояснень та виправдань, аби лишити їх собі. Й інтернетівське гаддя аж сичало, що ось так воно і буде, що «така мати», яка не кращим чином виховувала дочку і зовсім не моральний взірець, ось побачите, хапне пожертву. Але пані Суровицька не спокусилася. Бо — гідність. Якої, як на мене, забракло іншій потерпілій — я про історію тої луганчанки, яку потягав за чемері та надавав стусанів «мажор» Ландік. Там одразу було зрозуміло, хоча й сам гарант погрожував пальчиком, що молодого Ландіка відмажуть. Завдяки грошам старшого Ландіка, народного депутата і взагалі — «регіонала» в законі. Там, і до ворожки не ходи, одразу вмикався добре налагоджений і ретельно змащений донецький механізм — своїх не здавати.

На відміну від матері закатованої Оксани, респектабельна і з претензіями на гламур луганська діва відкупне у свого насильника взяла. Що було не тільки поступкою гідности. Це іще раз дало можливість кримінально-олігархічному світові переконатися, що вони панують і правлять лохами, терпилами, бидлом. Нами.

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ.