Яка Конституція нам потрібна: для «відкочування» чи для відродження?

На початку ХХ ст. реальний конституційний процес в Україні було відновлено. Під час революційних змагань у квітні 1918-го ухвалено Конституцію Української Народної Республіки. Її принципи спиралися на зміст універсалів, виданих за попередній рік Центральною радою, і на суто європейські цінності — державний суверенітет, права і свободи громадян, демократизм, розподіл влади на три гілки тощо. Але новій Конституції не судилося бути чинною в суверенній державі, бо на зміну царській імперії на українські землі прийшла ще більш зухва­ла метрополія — радянська.

З того часу вся правова діяльність в Україні зводилася лише до копіювання текстів московських конституцій і була повністю підкорена інтересам тоталітарної влади. Особливо типовою у цьому сенсі виявилася сталінська конституція 1936 року, яка на словах проголошувала широкі права і свободи громадян, а насправді відкривала перспективу для небаченого в історії Великого терору, який призвів до загибелі мільйонів безневинних людей.

Справжній конституційний процес в Україні було відновлено тільки з проголошенням її незалежності у 1991 році. Почала працювати конституційна комісія, були підготовлені варіанти текстів, але їх узгодження проходило повільно і з великими труднощами. Причиною гальмування була, насамперед, втрата потрібного досвіду за тривалі роки коло­ніального поневолення, окрім цього, давався взнаки дуже серйозний комплекс проблем, який раптом постав перед суспільством та його елітою, складнощі розбудови незалежної держави, перехід від тоталітаризму до демократії, формування ринкових відносин. Далеко не всі були до цього готові, тому Конституцію було остаточно ухвалено лише через п’ять років. Стимульований владою пошук компромісів нарешті приніс результат — у славнозвісну «конституційну ніч» з 27 на 28 червня 1996 року текст Конституції України ухвалили в цілому. На той час це вважалося великою перемогою.

Не будемо говорити про кон’юнктурні зміни до Конституції у 2004-у, які ставили за мету обмежити повноваження небажаного для старої влади президента, чи про їх скасування у 2010-у — на користь нового і також для багатьох не дуже привабливого лідера. Нас більше турбує питання про підготовку тексту нової конституції, бо приклади сусідів з пострадянського простору не надто надихають. Можна залишити без уваги екзотичні центральноазійські варіанти, що передбачають довічне правління президента, але приклади безпосередніх сусідів дуже непокоять. Конституція Білорусі не заважає президенту Лукашенку правити вже четвертий термін поспіль і готувати в наступники «малого диктатора Колю» (позашлюбний син). У Росії відбуваються не менш дивні речі: чинна там конституція не завадила провести хитромудру політичну рокіровку і привести до влади — практично на третій термін — «нового старого» президента.

З огляду на це для нас цілком актуально постає питання: якою буде нова українська Конституція — ширмою для відкочування, для прикриття корисливих задумів чинної влади чи засобом економічного і культурного відродження країни? Підстав для хвилювання достатньо. За два останні роки в результаті діяльності нинішнього керівництва Україна вже відчутно відкотилася у минуле: зазнала обмежень демократія, гальмується процес євроінтеграції, спостерігається дрейф у бік вчорашньої метрополії, допускаються порушення при формуванні парламентської більшості і нелегітимна зміна Конституції, політичне переслідування лідерів опозиції, повсюдна корупція і дерибан країни, жахають Харківські угоди, намагання переглянути історію, обмежити вживання української мови і т.д., і т.п.

І все ж найцікавіша особливість нинішнього часу полягає в тому, що, паралельно з недоліками, в українському суспільстві зараз назрівають важливі позитивні зміни, вимальовується нова, конструктивна тенденція, яка незабаром, на думку авторитетних вчених, може призвести до всебічного піднесення, економічного і культурного відродження країни, до чого ми прагнемо вже понад два десятиліття. Тобто було б цілком закономірно, щоб новий текст Конституції був націлений на цю перспективу, на поглиблення демократії, прискорення євроінтеграції, консолідації суспільства на основі українських і загальноєвропейських цінностей, забезпечував розвиток власної культури та історії, контроль над українським культурно-інформаційним простором, неодмінне гарантування державного статусу і подальший розвиток української мови, як і використання та розвиток мов національних меншин, тощо.

Що ж потрібно зробити для підготовки і прийняття Конституції на перспективу, щоб новий правовий документ максимально посприяв відродженню країни і становленню цивілізованого, успішного суспільства?

По-перше, необхідно сповна використати метод політичного компромісу у стосунках між партіями, парламентськими фракціями і різними гілками влади. Про це дедалі частіше наголошують провідні політики і науковці, бо, мабуть, більше й більше переконуються, що надмірна гострота внутрішньополітичного протиборства призводить до зайвого марнування сил і тільки гальмує розвиток суспільства. Але з ким укладати компроміси, якщо влада навіть не забезпечила участі представників опозиції у діяльності Конституційної асамблеї? Для українського суспільства метод компромісу є особливо актуальним ще й тому, що його застосування сприятиме вирішенню віковічної проблеми українського народу, пов’язаною з політичним протистоянням між Сходом і Заходом. Успішне розв’язання цього завдання не тільки забезпечить необхідну злагоду в суспільстві, а й призведе до значного синергетичного ефекту.

По-друге, вчені пропонують привести до влади критичну масу нових людей, які будуть здатні відповісти на виклики нової епохи. Йдеться про необхідність підібрати команду (дві-три сотні) чесних, підготовлених та авторитетних інтелектуалів, які готові будуть попрацювати на користь суспільства і зможуть поповнити депутатський корпус на наступних виборах. Пропозиція цікава, але складна для реалізації. Чи багато авторитетних інтелектуалів погодяться сьогодні працювати в нинішньому «політичному болоті»?! І ще непросте питання: хто і як буде їх відбирати і запрошувати? Втім, прихід у політику нових лідерів є справою вкрай необхідною.

По-третє. Оновлений на майбутніх жовтневих виборах склад Верховної Ради має докорінно змінити політичний курс влади і повернути її обличчям до інтересів суспільства, справжньої демократії та євроінтеграції, вирішити політично вмотивовані справи, замінити відверто антиукраїнських чиновників тощо. Замість методів помсти і тиску має бути використана, нарешті, цивілізована європейська практика політичних домовленостей, компромісів і консенсусів.

Тільки за таких умов можна сподіватися на початок економічного і культурного відродження України і відповідне підпорядкування цій меті принципів і положень нової Конституції. Зрозуміло, що нинішні можновладці не дуже готові ділитися з кимось владою. Тому потрібні перші кроки: слід усвідомити і роз’яснювати широкому громадському загалу необхідність розпочати зміни знизу, використовувати сучасні демократичні методи політичної самоорганізації і готувати до цього нове покоління, представники якого, впевнений, уже через якийсь десяток років успішно вирішуватимуть найскладніші завдання динамічного українського відродження.

Анатолій СТЬОПІН,
доктор історичних наук,
професор.
м. Одеса.