Приречені на смерть салютують життю

«Різні траплялися випадки, багато що вже й не згадати. Якось, у Дермані це було — містечко, в історії УПА добре знане, прийшла з такою запискою, а в хаті — порожньо. Прийшла вдруге, й раптом зрозуміла, що там вже побувало НКВД, «почистило». Пощастило, що не лишили засаду. Розгубилася: куди йти, що робити? Зайшла до однієї хати, бо знала тих людей. А у них партизан поранений, не зміг вибратися до облави. Каже мені: я знаю, для кого це, дай-но мені, передам. Ще й пожартував, що, мовляв, виручив молоду зв’язкову. То був ризик неймовірний, порушення дисципліни. Сказав, що знає мене з юнацтва ОУН. Була така організація молодіжна, ми там вивчали патріотичну літературу, українську історію, заборонену польською владою. Літературу привозила сільська молодь, яка вчилася у Кременці. Так ми з юних літ вчилися любові до України, ставали борцями. У 1939 році, коли прийшли совєти, почалися заборони, арешти невинних людей — за жовто-блакитний прапор, за найменше слово невдоволення. Люди щезали в тюрмах без жодної вістки. Батька забрали до війська. Потім почалася війна, страшенний безлад, відступ. Несподівано батько повернувся: разом з багатьма потрапив в оточення, був у таборі... А далі — німецька окупація. Люди сподівалися, що буде якась полегша після більшовицького «раю». Але нові окупанти почали так само все забороняти, арештовували невинних… Юнацтво ОУН продовжувало свою роботу: вишкіл, функції зв’язкових… На той час у наших краях вже діяли повстанці. Вони воювали проти німців, а ті за найменшою підозрою у зв’язках з УПА забирали людей цілими родинами. Невдовзі після другого приходу більшовиків батька арештували у Рівному. Разом з ним ще десятьох. Причину арешту ніхто не знав: хто міг тоді добитися правди? Ми всі для них були — «бандіти» або ж «пособнікі». Арештованих кинули у підвал і наче забули про них. За 50 кілометрів ми возили їм якісь харчі, добирались до Рівного за півлітри. От їде воєнна машина, покажеш пляшку — то й довезе. Трохи згодом від одного з арештованих ми довідалися, що нічого з тих передач до них не потрапляє: все з’їдають тюремники. Пізніше один з ув’язнених, котрий вже мав досвід, сказав батькові й тим, хто сидів з ним: «Хлопці, підписуйте все, що вони вам скажуть, бо тут і зогниєте в підвалі». Так і зробили. Вивезли тоді всіх на Далекий Схід — бухта Находка. А мене виказав зрадник, хоч і станичним був. Напевне, перевербований. Завезли нас аж в Комі республіку».

Все це записано зі слів Люби Розумної кілька років тому, коли ще була при добрій пам’яті, але вже тяжко хвора. Одне, що вік поважний, а найгірше те, що роки пережитого добре-таки даються взнаки. Тяжко доводилося працювати на вигнанні. Молода дівчина двічі втікала, але ловили й знову повертали на те ж місце. У 1958 році зустрілася з Прокопом Розумним. Невдовзі вони й побралися. Молодий повстанець довподобився їй тим, що так само не корився, понад усе любив волю та рідний край.

Прокопа Розумного емгебісти полонили у липні 1944-го, якраз у день Прокопа. Взяли його пораненого, коли був непритомний, під час нерівного бою. У тому бою повстанців було у кільканадцять разів менше. Нічого не знаючи про облаву, йшли в село за харчами, аж тут — вантажівка, повна чекістів. Назад, до рятівного лісу, було яких півста метрів. Кремезні дуби ладні були самі вибігти їм навстріч, захистити від куль. Коб лиш добігти! Відстрілювалися, біжучи, та летіли далі. «Хлопці, кривулями, кривулями! — крикнув, щоби не бігли, як по нитці, ще й всі при купі, все одно кулі прудкіші. — Біжіть, я дожену! — докинув та обернувсь, щоби огнем стримати ворогів. Ще подумав собі: встигнемо, аж тут гостро вдарило у груди, і він впав на м’яку траву. Ще побачив над собою синю барву кашкета, а далі — ніч…

Тверда земля вихолоджує до остатку, тіло б’ють дрижаки. «Синку, не лежи отако, земля вогка, застудишся», — мамин голос, але якийсь ніби чужий, приглушений. Яблунева пелюстка лоскоче під оком.

Брязкотить важка залізна штаба, скриплять завіси — батько приїхав з поля, відкриває обору…

— Встать, на допрос!

Де він? Під ним земляна долівка, перед очима — стіна з нетесаного каменю. Хоче встати — колючий біль у грудях не дає підвестися. Його підхоплюють попід руки, ставлять на ноги, виводять назовні.

— Стоять!

Далі — кам’яні сходи: один, два, три… В голові паморочиться.

Вузький кабінет, за столом слідчий, на стіні портрет вусатого вождя. Сліпуче світло — просто в очі. Біля дверей — ще один, з виду похмурий, скляний погляд банькуватих очиськ, закаврасані рукави.

— Фамилия, имя, год рождения.

— Розумний Прокіп, 1926-й, село Копитів, Корецький район, Рівненська область.

А далі — запитання, щоразу одні й ті самі: де переховуються той і той, хто допомагає «бандітам», чи знає такого-то — показують знимку.

Не знає, не чув, не бачив…

Сліпуча блискавка протяла все тіло, єдине, що в пам’яті — падає набік від страшного удару.

Отямився від холоду: одежа мокра наскрізь, під ним — та сама земляна підлога.

Другого дня знов те саме: капітан за столом, час від часу проходжається по кімнаті, упритул стає перед ним, спрямоване в обличчя яскраве світло, гевал біля дверей…

Чи будемо відповідати, питаєте? Будемо. Чого пішов до лісу? Пішов боронити свій край, своє село. Нас таких багато, котрі хочуть, щоби постала самостійна Україна. Наше гасло: здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї. З того цілком здаємо собі справу. Ви кажете, що визволили нас від польського гніту. А стали для нас ще гіршими від них. Так, ми зустрічали вас, як братів. А ви нас за це — в тюрми, до Сибіру, на розстріли, відтак возите селами трупи, щоб люди впізнавали, а люди бояться впізнавати. Кажете, вас тут не було у 39-у. Інші були — яка різниця? Так само вивозили до Сибіру, вбивали… А німці не ліпші були… добре пізнали наш спротив. А потім…

— Хватит!

Знов удари: кулаками, чобітьми, по чім попало, далі — відро води, і волоком — у той самий підвал…

Через багато літ, уже в Одесі, Прокіп Розумний напише, згадуючи ті допити, коли він втратив лік дням і чекав лише одного — смерті. (Вірніше, це буде записане з його слів).

«Я один з тих, що пройшли всі страхіття комуністичного знущання. Страшно, моторошно згадувати ті знущання у рівненській тюрмі. Як тільки большевики вступили на землю Західної України, одразу ж запрацювали їхні катівні. В першу чергу виарештовували більш свідомих. Їх били, катували, розстрілювали, вивозили на каторгу. Знущання терпіли і їхні сім’ї. Людей силою та погрозами заганяли в колгосп. Тюрми були заповнені невинними людьми. Брали ні за що. Варто було людині не сподобатися енкаведистові чи сільському активістові, і тюрма була забезпечена. У перші дні війни, коли совєтська армія панічно втікала, енкаведисти знищували у тюрмах всіх в’язнів. Одиниці вирятувались — ті, що під тілами мертвих опинилися. Родини ховали всіх разом, бо не всіх можна було упізнати. Були такі села, куди привозили по десять-двадцять трупів для упізнання. І почалась боротьба. У 1941-у я вступив в ОУН, а потім — в УПА. Ми воювали з німцями, а потім — з большевиками. Тяжко було повстанцям, сили надто нерівні. Кожен розумів, що може завтра згинути. Це були сильні духом, свідомі молоді люди, котрі пішли за покликом серця. Їм дорога була рідна земля, але понад усе вони любили волю, свій народ. Не були вони бандитами, хоч їх ще й тепер так називає дехто. Як там Шевченко сказав: «За святую правду-волю разбойник не стане». Большевики хотіли швидко розправитися з нами. Але нам допомагало все населення. Тоді вони вдалися до хитрощів. Почали засилати своїх агентів, створювали псевдобоївки, у яких переодягнені в наше чекісти убивали тих, котрі співчували та допомагали нам, знущалися, убивали присланих вчительок, інших спеціалістів, щоби сіяти ворожнечу, недовір’я. І нерідко це їм вдавалося. Міф про «звірства» бандерівців ще й досі живий. Нас лишалося все менше…»

У холодній камері, де вже був не один, не дозволялося сідати, в’язнів морили голодом. На останньому, вже перед судом, допиті, як і на попередніх всіх, ні в чому не зізнавався, нічого не підписував.

Суд призначив йому кару смерті — розстріл. У тісній камері шістнадцятеро приречених очікували кожен свого останнього дня. І так — 96 діб. Спали на цементі. Раз на два дні отримували черпачок баланди і двісті грамів глевкого хліба. Люди стали — самі кістяки, не могли ходити. Таких камер, зі смертниками, там було багато. Кожної ночі когось виводили, і чоловік вже не вертався.

Через 96 діб Прокопу Розумному об’явили «помилування». На той час йому ще не виповнилося 18, тому кару смерті замінили на 20 років каторги. З рівненської тюрми завезли аж у Норильськ — у справжнє пекло. Батькам призначили висилку. Там, в Комі АРСР, вони й померли. Сестра Тетяна, 12 років, тяжко захворіла, добрі люди відправили її в Україну, але через три місяці відійшла і вона…

Прокопа Розумного не стало у 2002-у, на 77-у році життя. Любов Василівна (Люба Розумна — так віддавна її тут називають) зараз важко хворіє. Далося взнаки пережите. Їх завжди можна було бачити разом: на зборах Товариства української мови чи «Просвіти», на різних заходах, де збиралися українці, щоби поспілкуватися рідною мовою, поговорити про важливі проблеми національного, державного життя, яких ставало з кожним роком дедалі більше. Ходила пані Люба на такі зібрання ще довго по тому, як не стало її чоловіка. Допоки могла, ходила…

Роман КРАКАЛІЯ.