Шлях майстра

Біля воріт Художнього музею — кілька молодих людей: хто з етюдником, хто — без.

— На екскурсію?

— Прийшли подивитися виставку Альбіна Станіславовича.

— Чи знайомі з його творчістю?

— Аякже! — відповідають. — Ми студенти… художники.

— Це ж класика… Живий навчальний посібник.

— Вищий клас! Але зараз так не малюють.

— Посібник з майстерності — от я про що. Талант від Бога, а майстерність — наживне.

— Майстерність — це праця, як на мене…

Тямлять спудеї, і це радує. Бо — молоді, креативні, грамотні…

Так, вчитись майстерності у Гавдзінського — шлях до успіху. У нього також були свої вчителі — Костанді, Дворников, Синицький… Та, попри те, шлях мистця був непростим вельми, а вчителем — саме життя. Кілометрові стовпці того шляху — працелюбність та працьовитість, старанність, впертість, може, навіть, жертовність, коли мистець чимось нехтує, щоби мати можливість довше повправлятися у тому, що найбільше йому до душі. Нехтує не лише підсвідомо, а цілком осмислено, не застановляючись на цьому. Тому що, наприклад, відвідувати одразу дві студії образотворчого мистецтва, до того ж, навчаючись у середній школі, таки нелегко для хлопчика, коли навколо стільки спокус. Це приклад з його-таки біографії. Спокуси, до слова сказати, траплятимуться й надалі в житті, як це завжди буває, тож доводилось часом приймати непрості рішення. Але саме тоді, у 1938 році, прийшов до нього перший успіх — перемога в конкурсі журналу «Юний художник». То були роботи «Шевченко серед кріпаків» та «Ґанок». Відтак простелилася йому пряма дорога в художнє училище.

Успішно закінчено перший курс, попереду довге літо з його етюдами та морем і, звичайно ж, із творчими задумами…

Прямо з училищного порогу ступив… у війну. Романтик рідного причорноморського краю, він пізнавав романтику неба, спочатку в школі пілотів у Ростові, а далі — й сам навчаючи льотчиків-винищувачів. У Чернігівській військово-авіаційній школі. Й лише 1946 року отримав можливість повернутися до малярства.

…У завжди затишній, а в день відкриття виставки незвично виповненій гістьми та гомінкій виставковій залі молоді люди жваво обговорювали щось біля тої чи іншої картини художника. Що найбільше привабило?

— Все! — прекрасна відповідь.

— Краса — передусім. Адже це завдання художника — показати людям оточуючу їх красу, щоби вони побачили все очима художника.

— У нього навдивовижу легкий пензель… рука легка…

— Прості, загалом, речі, а як зроблено!

— Це дуже просто. Зараз так не малюють.

— А ти спробуй!

— Кожен бачить по-своєму.

Своє бачення час диктував художникові й тоді, коли його — диплом з відзнакою! — відряджали на навчання до Академії мистецтв у Ригу, а він взяв та й поїхав у… Каховку. Там саме розгорталося будівництво нової ГЕС. То був час грандіозних будов, маси людей переміщалися велетенською країною, цей рух і його втягнув у свою коловерть…

Але послухаємо, що говорить директор художнього музею Нової Каховки.

— Альбін Гавдзінський — це жива легенда для нашого селища, яке мало обслуговувати ГЕС, а виросло у квітуче місто. Завдяки цій людині воно має сьогодні картинну галерею. Дев’ять років свого життя він залишив тут, а разом з ними — 237 своїх робіт. Вони й стали основою галереї. Кожен крок зростання нашого міста, кожен момент творення цієї будови зображений на його полотнах. Коли хтось приїздив до нього з Одеси, то казали: він десь там… на будові… там шукайте його. У цьому році наша картинна галерея святкує вже своє 45-ліття. Без нього її не було б…

Але писати залізо, техніку, будні якоїсь будови — мабуть, нудно. Нині це вже, справді, минулий час. А проте ті його роботи й сьогодні — цікаві, бо насичені життям. Тим життям, яким художник виповнює все, що лишає на полотні його пензель.

— Цьому мистцеві приступне все, — наче продовжує думку його колега Сергій Ільїн. — Навіть коли треба писати таку мертву матерію, як верстати, літаки, кораблі, крани, що є, властиво, також творінням рук людських. Він усе це наповнює такою поезією, таким внутрішнім змістом, що тільки дивуєшся. Пригадую один з його етюдів, на якому зображено гвинтокрил. Ви повірите: мені здавалося, що я чую гул двигуна, чую, як ріжуть повітря лопаті гвинта. Як це йому вдається — не розумію. Явище одеської школи малярства, мистецький феномен — от що таке творчість Альбіна Гавдзінського.

Це, за словами завідувачки виставковим відділом музею Галини Богуславської, «жива легенда одеського образотворчого мистецтва, він об’єднує чотири покоління одеських художників, став справжнім втіленням їхнього зв’язку; це, можливо, останній художник, який напряму пов’язаний з традицією Костанді, Синицького, чиї роботи сьогодні прикрашають музей, а за його пейзажем, його гімном природі стоїть величезна праця». І далі: «Його полотна зберігають ті почуття, які володіли художником під час роботи. Це справжній реалізм, який бере початок ще наприкінці ХІХ століття». А також традиції південноукраїнської школи мистецтва, — треба додати, від якої він узяв традицію безпосереднього спілкування з природою. Це художник пленеру, якщо можна так сказати, й саме ці його роботи є бездоганними…

А молоді люди усе ще тут, у залі, не поспішають виходити, уважно розглядають, у їхніх поглядах і жестах вже вгадується майбутній професіоналізм.

— Це дивовижно, але у нього імпресіоністичний напрямок наповнений реалізмом.

— А це тому, що південноукраїнська школа свого часу ніби прийняла в себе живопис французьких імпресіоністів.

— То він трохи імпресіоніст, хоч і твердий реаліст?

— Це колір, барви, повітря… Зараз інший час, і він диктує…

Ювілейна виставка майстра захоплює уяву. І тим більше вона вражає, що, як про це розповіли працівники музею, він сам робив експозицію, цілий день розказував і показував, як її вибудувати. Це засвідчує не лише величезну повагу до своєї праці — що завжди було притаманне йому, але також є свідченням того, що улюбленій праці, якій віддає свою снагу та життєву енергію, не знаючи втоми, художник забуває про свій вік. І це дуже логічно, тому що творча вдача, характер митця не знає, що таке вік.

Мистець продовжує працювати, створювати нові полотна.

Роман КРАКАЛІЯ.