Творчі візії Леся Курбаса

Недарма відомий своїм еґоцентризмом і самозакоханістю Всеволод Мейєрхольд, який в режисурі не визнавав авторитетів, назвав Курбаса «найкращим режисером Радянського Союзу», визнавши його, таким чином, кращим від самого Мейєрхольда. Досить проаналізувати Курбасову постановку Шекспірового «Макбета» в театрі «Березіль» 1924 року (на щастя, в архівах збереглося досить багато матеріялів про цю історичну виставу), щоб знайти безперечні свідчення того, що у свій час Курбас був, без жодного сумніву, одним із найреволюційніших і найвитонченіших режисерів у світовому театрі. А його організаційним і педагогічним досягненням (він же, причому в надзвичайно важких умовах, створив з «Березоля» справжню академію театрального мистецтва і виховав ціле покоління діячів українського театру) важко було б знайти аналоги.

Країна СССР, в якій йому довелося жити та створювати свої шедеври, відплатила за його талант і працю згідно зі своєю природою. Спершу лютим цькуваннями на основі найпримітивнішої арґументації, згодом вигнанням з роботи, арештом і, врешті-решт, таки справді демонічним у своїй макабричності дійством, коли-то в днях з 1 до 4 листопада 1937 року на урочищі Сандармох в Карелії капітан радянської держбезпеки Міхаїл Матвеєв власноручно (із деякою допомогою Ю. Алафера) розстріляв — «на честь святкування двадцятої річниці Великої Жовтневої соціялістичної революції» — 1111 політв’язнів, а серед них, окрім Леся Курбаса, ще й таких класиків української культури, як Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Микола Куліш…

І розстріл «на честь святкування річниці Великої Жовтневої соціялістичної революції» — це аж ніяк не випадковість. Оцей аспект програми більшовиків блискуче висловив ще 1922 року Ілля Еренбурґ, вклавши у вуста свого Хуліо Хуреніто пророчу промову до агента Чека, яку вже одне десятиліття по тому на практиці втілив у життя сталінський апарат: «Ви нищите «свободу», і я вас поздоровляю. … Сьогодні «свобода» — контрреволюційне поняття. … Якщо мене не розстріляєте, я буду в міру моїх сил працювати з вами, тобто нищити красу, свободу думки, почуттів і вчинків во ім’я закономірної, єдиної, точної організації людства! … Велика й складна Ваша місія — настільки привчити людину до лабет, щоби вони їй здавалися ніжними обіймами матері. Для того … потрібно створити новий пафос для нового рабства…» (При іншій нагоді цей сам Хуреніто так «оправдував» дії Чека: «вбити заради добра усього людства одного або десять мільйонів — різниця аритметична…»)

Нащадки його убивць «реабілітували» Леся Курбаса на початку 1960-х, і читачі в Україні змогли тоді отримати деякі, щоправда вельми фраґментарні й доволі абстрактні, інформації про життя та творчість цього велетня нашої культури: спершу із трьох «Розповідей про неспокій» Юрія Смолича, а згодом зі збірки статей і спогадів «Лесь Курбас» (1969), зібраних і виданих завдяки старанням чи не найталановитішого вцілілого березільського режисера: учня Курбаса Василя Василька. (На мою думку, найкращим після Курбаса режисером «Березоля» в іще несоцреалістичних 20-х рр. був інший галичанин Фавст Лопатинський, та він, як і Курбас, був розстріляний «на честь святкування річниці Великої Жовтневої…» восени 1937-го).

Щойно 1988-го, після прірви застійних брежнєвських років, на хвилі «перебудови» вийшов перший збірник писань самого Курбаса: «Березіль. Із творчої спадщини», а втім, безпощадно спотворений цензурою. Противагою цій іще совдепівській за етикою видання (не з вини упорядників, як це буде видно далі) книжці став обширний збірник «Лесь Курбас» виданий 1989 року в США «Смолоскипом» (ще до переїзду цього видавництва, себто Осипа Зінкевича, до Києва). І нарешті 2001 року в київських «Основах» появилося найповніше і найкраще зібрання писань Курбаса (впорядкування й редакція цих же самих Миколи Лабінського й Михайла Москаленка, які підготовляли видання 1988-го): «Філософія театру».

Усі ці книжки сьогодні вже стали бібліографічними раритетами. Таким же раритетом стало і цікаве дослідження Неллі Корнієнко «Лесь Курбас: Репетиція майбутнього» («Факт», 1998). На щастя, ще без проблем (сподіваюся) можна придбати, може й найцікавіше з видань про Курбаса, при чому вельми читабельне — книжку Ірини Макарик «Перетворення Шекспіра: Лесь Курбас, український модернізм і радянська культурна політика 1920-х років» (Київ: «Ніка-Центр», 2010). Видання «Модернізм у Києві» вже перекладається українською мовою і, маю надію, в недалекому майбутньому стане доступним читачам в Україні.

Марко Роберт СТЕХ.
Канада.

(Збережено стиль автора.

За матеріалами сайта «ЛітАкцент»).