Сльози їхні щирі
26 квітня — День Чорнобильської трагедії
Біля пам’ятного знака одеситам-чорнобильцям, що на Олександрівському проспекті, символічного постаменту, який увічнює тисячі розіп’ятих атомом живих душ, сьогодні зберуться люди. Під’їде, напевно, й місцеве начальство, щоб сказати кілька завчених слів про трагедію, яка сталася 26 років тому. А довкруж стоятиме багато жінок. Їхні сльози і думки будуть щирими. Вони — вдови.
Після мітингу жінки роз’їдуться по одеських кладовищах, щоб притулитися до хрестів на могилках, де лежать їхні чоловіки, одеські, як їх називають, чорнобильці. Притулитися й прошептати: «Не забуваю тебе, мій коханий…»
Більш як півтораста жінок нашої області об’єдналися в громадську організацію, яку назвали «Асоціація вдів Чорнобиля». Об’єдналися через те, що виявилися нікому не потрібними зі своїм болем, своїми нелегкими спогадами і світлою пам’яттю про коханих, загублених радіацією.
Валентина Соларьова, голова Одеського обласного відділення Українського національного фонду допомоги інвалідам Чорнобиля, розповіла, що організація народжувалася у неї на очах, що майже всіх жінок знає особисто й розділяє їхню мужність.
— Їм, — каже, — нема від кого чекати допомоги. Вони доглянули своїх приречених атомом чоловіків, на своїх плечах витягли родини. Вони постаріли від болю раніше свого віку. Кожна була в полоні власної трагедії, яку переживали в чотирьох стінах. Поки не об’єдналися.
Не кожен чоловік, який помирав від хвороб, спричинених радіацією, і навіть отримував пенсію ліквідатора, мав бодай ті куці пільги, які держава наобіцяла смертникам. Їхні жінки заробляли і на хліб, і на ліки.
Ці мужні пані, допоки об’єдналися в організацію, знайомилися на кладовищах, у поліклініках, у райсобезах… Нині активістки орендують дві невеличкі кімнатки в провулку Волзькому, збираються разом, підтримують одна одну. Ні в кого нічого не просять.
Спогади про своїх коханих ці зболені життям душі уклали в невеличку книжечку, яку відкриває галерея фотопортретів. Під кожною фотографією — дата життя й смерті та невеличка розповіді про чоловіків (розповіді викладені просто, без літературного редагування, що надає їм особливої правдивості й скорботи).
Мужні обличчя. У віці і зовсім юні. Ким вони були? Водій, санінструктор, монтажник, капітан, буровик, рядовий, електрик, вертольотчик, пожежний, різноробочий, лікар-радіолог, дозиметрист, механізатор, кранівник, інженер-енергетик, прапорщик, кухар, будівельник…
Прості хлопці, представники мирних професій. Дехто з них навіть не чув про ту Чорнобильську АЕС, допоки там не спалахнула й не накрила світ біда. І саме їм довелося закривати собою ту діру чиєїсь недолугості й недбалості.
Знаємо, як довго шукали винних у тому, що трапилося в Чорнобилі. Хтось відсидів, хтось відхрестився від усього й перекліпав тривожний час у затінку, щоби потому знову вигулькнути в кріслі начальника. А прості хлопці, з тих, хто не втік і не сховався, лежать у землі.
Когось із них радіація спорядила на той світ у 21 рік, а комусь у болях і фізичних муках веліла жити й до 70.
Поряд завжди були дружини. До останнього подиху.
* * *
Хочеться вірити, що люди добре пам’ятають Миколу Войцеха, водія маршрутного автобуса №147, що курсував житломасивом Таїрова. Статного мужчину, бригадира водіїв місцевого автопарку. Гарного товариша й чудового батька.
Якось повернувся з роботи, пригорнув дружину Люду й сказав, що військкомат викликає «на скачки» (на перепідготовку резервістів), що тиждень-другий «погарцює» з хлопцями й повернеться.
Написав листа вже з Чорнобиля (люди, призвані військкоматом, не знали, куди їх везуть і що вони там робитимуть). Упродовж трьох місяців він возив лікаря-дозиметриста по об’єктах, допомагав робити заміри.
— Не було ніякого контролю за здоров’ям людей, — розповідав ліквідатор, — пильнували техніку, а людей ніхто не шкодував. З реактора йшов дим, і всі нюхали: чим вона пахне, та радіація?..
За чотири дні до нового 1988 року повернувся додому усміхнений і щасливий. Вже наступного дня дружина зрозуміла, що він повністю глухий. Слух ненадовго повертався, тоді чоловік йшов на роботу й забороняв домашнім навіть натякати про якесь лікування чи інвалідність. Переніс два інфаркти, останній рік свого короткого життя чоловік пролежав нерухомим. Помер Микола Войцех у 52 роки, через 10 літ після участі в ліквідаційних роботах на ЧАЕС.
* * *
Володимир Садовський, інженер-дозиметрист, який серйозно займався ізотопами, добре знав, куди йде і чим йому загрожує перебування на аварійних роботах у Чорнобилі. Корінний одесит, вчений, батько двох синів, якому на той час ледь сповнилося 47 років, добровільно поїхав у Прип’ять, хоча міг пересидіти в Одесі.
Неоднораз йому доводилося лізти в саме пекло — в шахту четвертого аварійного енергоблоку.
Розповідав про ту роботу неохоче. Через місяць після того, як повернувся додому, виплюнув у жменю всі зуби.
Ніколи не скаржився на життя і на долю, не шкодував про зроблене. Найбільше переймався тим, що бачив на аварійних роботах солдатів-строковиків.
Світ також був нажаханий першими відеокадрами з аварії на ЧАЕС, які зафіксували злочинні дії декого з військових командирів, котрі посилали 18 — 19-річних хлопців голіруч скидати донизу з аварійного енергоблоку шматки палаючого графіту.
— У нас двійко синів, — заспокоював дружину, ніби виправдовуючись за нажиті хвороби, — майбутніх вояків, то, може, я своєю спиною прикрив тоді якогось солдатика, чийогось сина, вберіг його від смерті.
Довго тримався, а «згорів» за місяць. Пішов у вічність Володимир Садовський 15 років тому, коли йому було лише 57.
* * *
Майже 40 років свого життя віддав військовій службі Володимир Бондарчук, людина, за характером, справедлива, мирна й дружелюбна. З одного кінця країни в інший кидала його планида військового. Слідом за главою родини їздила й дружина Катерина з дитиною, розділяючи з коханим увесь тягар служби.
Не нажили нічого. До 1990-го, коли вже все розпадалося й перебувало в повному хаосі, родина опинилася в Одесі, без прописки, без житла, без грошей, з хворим батьком на руках. За главу тоді стала Катя, дружина. Й тільки ця тендітна жіночка знає, які душевні муки перенесла, доглядаючи приреченого чоловіка, піднімаючи на ноги дочку, дбаючи про те, щоб на столі був бодай шматок хліба.
Володимир Бондарчук, оперативник Одеського військового округу, скерований до Чорнобиля після перебування на Кубі, де був з дипломатичною місією, помер від хвороб, спричинених радіацією, через 13 років після тих відряджень. Тоді правди ніхто нікому не казав, приховували й діагнози. Помер у муках, до останнього свого подиху залишаючись турботливим чоловіком і люблячим батьком.
Йому рак розтрощив хребці. Коли «швидка допомога» привезла полковника Бондарчука з військового госпіталю додому, як тоді шепталися сусіди, «помирати», категорично відмовився, щоб у хату його заносили санітари, боявся, що може налякати своєю безпомічністю дочку. Зайшов сам, ліг і після того більше ніколи не підвівся.
* * *
Лариса й Володимир Губрії були дуже красивою парою, прожили разом 38 років. Замолоду Володимир служив на атомному підводному човні, отримав надмірну дозу опромінення, тож дітей подружжя не мало, хоча все життя сподівалося на Божу милість. Головний механік місцевого тресту, дозиметрист, Володимир завжди був відповідальною людиною. Роботу на аварійній ділянці сприйняв спокійно, хоча й знав про небезпеку, на яку себе прирікає. Заспокоював дружину, переконував, що хтось мусить виконувати таку роботу, а він, мовляв, людина в цьому досвідчена: сам буде обачливим і товаришів убереже від зайвого ризику. Не вберігся. П’ять років його вже не має на цьому світі.
Лариса з жахом згадує, що тоді творилося в Прип’яті. Городяни хапали дітей та виїздили автобусами, які підганяли до під’їздів. Їм казали, що на два дні. Минали тижні й обмануті люди потай, лісами, пробиралися до власних домівок, щоб узяти бодай найнеобхідніше, якісь дитячі речі, фотографії. А там уже з усіх сил «старалися» мародери. Їх, згадує, як тих круків поналітало на чужу біду.
Багато несправедливості, побаченої й пережитої тоді, й досі ятрить душу.
Були, пригадує такі проворні начальники, що самі повтікали не те що з Прип’яті, а навіть із Києва разом з сім’ями, й керували аварійними роботами по телефону. А траплялося, що присилали й нарочних, аби ті їм зробили необхідні записи про перебування на об’єктах.
Он зараз, каже, скільки галасу, мовляв, чорнобильці повідсуджували у держави сотні тисяч гривень, але жінка переконана, що гроші хапонули ті, хто свого часу присилав нарочних із відрядженнями на своє ім’я. Справжні ліквідатори, з сумом зауважує, вже в землі давно, а хто залишився — мучиться від болю та хвороб, по судах бігати вони просто не мають сили.
Лариса згадує й про розмір виплат ліквідаторам. Говорили про якісь фантастичні гроші, але насправді люди отримували 20-відсоткову надбавку до заробітку за місцем основної роботи. Щоправда, бачила вона документи, за якими буцімто ліквідаторам нараховували по 200 і навіть по 300 відсотків доплат. Але ті гроші до ліквідаторів не доходили — їх розтягували по кишенях кабінетні хитруни.
* * *
Можливо, хтось залишився наодинці зі своїм нестерпним болем і тугою за чоловіком чи сином, які померли від хвороб, спричинених аварією на Чорнобильській АЕС. Активістки організації знають: багато хто й донині не може довести, що працював на аварійних роботах, адже чимало документів було зумисне знищено; люди не знали, яку дозу опромінення отримали; діти та внуки ліквідаторів також іноді тяжко хворіють, а батьки роками ходять по кабінетах, переживаючи приниження та розпач, роблять запити до архівів з надією відшукати потрібну інформацію…
Минуло 26 років, а ми й досі, неначе моральні каліки, не можемо допомогти людям, які з власної волі чи за наказом були кинуті в пекло палаючого Чорнобиля. Бодай із вдячності за те, що на їхньому місці були не ми і не наші батьки.
Щоб підтримати тих, хто в розпачі і хто бажає приєднатися до їхнього гурту, жінки попросили редакцію оприлюднити телефон організації: 718-90-25.
Телефонуйте — до вас відізвуться.
Ніна ЗАЛЕВСЬКА.

Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206