Переглядів: 1293

«...У строзій повазі до правди»

До 195-річчя від дня народження Миколи Костомарова

Микола Іванович Костомаров (4.05.1817 — 11.04. 1885) був першим ученим Східної Європи, який радикально змінив підхід до праці історика, поставивши в центрі уваги не опис подій та осіб, а історію народу в його соціальному і культурному розвитку та в єдності різних сфер життя. На той час у наукових колах панувало сприйняття історичного процесу як політичної історії держав на чолі з династіями. Натомість Костомаров ще в студентські роки збагнув: «історію треба вивчати не лише за літописами, але й за народною творчістю. Для ліпшого знайомства з життям народу я почав етнографічні екскурсії з Харкова сусідніми селами й шинками». Саме він першим з істориків увів у науковий обіг слово «українці». Як постать багатогранна, високоосвічена, був не лише істориком, а й поетом (під псевдонімом Ієремія Галка видав дві поетичні збірки «Українські балади» та «Гілка»), публіцистом, драматургом, а також громадським діячем — став одним із засновників Кирило-Мефодіївського братства, з якого почався самостійний український суспільно-політичний рух.

Рід Костомарових мав козацьке коріння: один з його предків був сподвижником Богдана Хмельницького, відтак перейшов у підданство московського царя. Разом з іншими волинянами його оселили на прикордонній Білогородській лінії, яка згодом перетворилася на Острогозький Слобідський полк. Згодом, коли Микола Іванович після закінчення університету служитиме полковим істориком, на основі документів напише історію цього полку. На жаль, ця праця втрачена. Вчений вважав, що через історію полків можна простежити минуле всієї Слобідської України. Батько його також був військовим, у чині капітана брав участь у взятті Ізмаїла. Мав великий маєток в селі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької області.

Саме там і народився Микола — за 5 місяців до одруження немолодого батька з кріпачкою Тетяною Мильниковою. Оскільки син народився до шлюбу, то, згідно з тодішнім законом, був кріпаком власного батька. Перше потрясіння майбутній учений пережив у 9-річному віці, коли після раптової смерті батька перейшов у спадщину найближчим родичам — Ровнєвим. Ті забрали Миколку з пансіону в Москві і визначили йому місце в передпокої між лакеями. Свою вдовину частку, 14 тисяч десятин землі, Тетяна Петрівна віддала Ровнєвим за якихось 50 тисяч карбованців, щоб врятувати сина.

Закінчивши гімназію у Воронежі, Микола Костомаров єдиний зі свого випуску 1833 року вступив до університету. Це був історико-філологічний факультет у Харкові. Там він зблизився зі студентським гуртком українських романтиків, відчув красу й мелодику рідної мови. Особливий вплив на формування смаків ученого мав професор кафедри грецької словесності Михайло Лунін. Про повний «переворот» у світосприйнятті Костомаров згодом писав: «…я полюбив історію найбільше, й відтоді з жаром віддався читанню й вивченню історичних книг».

Російський історик Т. Чала, об’єктивно оцінюючи внесок свого земляка в науку, зазначає: «намагався довести, що українці пронесли свою народність, незважаючи на гніт поляків, та, перейшовши під руку царя Олексія Михайловича, українці усвідомили, що московський гніт нічим не кращий від польського». Вона справедливо зауважує, що у Костомарова історія написана, як авантюрні романи (газ. «УМ» від 10.11.10 р.).

Микола Костомаров завжди опирався на документи. Принцип, якого вчений дотримувався усе своє життя, добре знаний: «Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди». Але мав Микола Іванович незвичайний дар інтуїції, багату уяву. І як людина дуже вразлива, іноді не міг свої літературні переживання відо­кремити від життєвих. Сам стверджував: «Коли я писав «Саву Чалого», «Переяславську ніч» (історичні драми, написані під впливом В. Шекспіра. — Прим. Авт.), мені так і хотілося або поляка зарізати, або ж хату підпалити… Я сам боюся творчості своєї уяви». А також зауважував: «Найкращі сторінки в творі виходять ті, коли я скаженію. І стиль кращий, і уява живуща». І це при тому, що в реальному житті мав сумирну і лагідну вдачу.

Із 1845 року Микола Костомаров, переїхавши з Волині, жив у Києві. Спочатку вчителював у Першій гімназії, де став, за словами художника Миколи Ге, колишнього його учня, найулюбленішим учителем. Серед колег-педагогів вирізнявся поведінкою й зовнішністю. «Недбайливість в убранні може так само відрізняти витончену людину від звичайних філістерів, як і особлива дбайливість у костюмі, — читаємо в повісті В. Петрова. — У Костомарова були короткозорі очі, рябувате від віспи обличчя і розгублена ніяковість у поводженні з людьми, властива кожному, хто звик до самоти й замкненого кабінетного життя». Його ученицею була і майбутня наречена, а в останні роки його життя — дружина, Аліна Крагельська.

У серпні 1846-го Миколу Івановича обирають ад’юнкт-професором Київського університету св. Володимира. Дисертацій довелося писати дві. У 1841 році завершив дослідження про Берестейську унію 1596-го, але під тиском церковної влади запланований захист не відбувся. А наклад окремого видання книги був знищений розпорядженням міністра освіти Уварова. За півтора року він підготував другу дисертацію — «Про історичне значення російської народної поезії» і захистив її в 1844-у. Із найцін­ніших праць з доробку вченого варто згадати монографію «Богдан Хмельницький», розвідки «Останні роки Речі Посполитої», «Смутний час Московської держави» та дослідження «Руїна», «Мазепа» і «Мазепинці».

Костомаров, за оцінкою Л. Семаки (автор статті в книзі «100 найвідоміших українців»), як людина високоосвічена, щирої і доброзичливої вдачі, приваблював талановиту молодь, зокрема В. Білозерського, М. Гулака, П. Куліша, О. Марковича. У грудні 1845-го та січні 1846-го вони згуртувалися у Кирило-Мефодіївське братство, до якого незабаром приєднався й Тарас Шевченко. «Братчики» були людьми романтичними, здебільшого релігійними, мислили символами, гіперболами. Відродження України уявляли собі як відбудування храму, в якому молитимуться й інші народи. Програмні документи і, насамперед, написана М. Ко­стомаровим «Книга буття українського народу», відображають вплив документів польського визвольного руху, зокрема «Книги народу польського і пілігримства польського» А. Міцкевича. А також «Історії русів». У «Книзі буття…» Костомаров писав: «І встане Україна з своєї могили й знову озветься до всіх братів-слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина… І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов’янськім». Своє прагнення перебудови суспільства на засадах християнського вчення про справедливість, рівність і волю людей вони виклали в документах: «До братів-українців», «До братів великоросів і поляків».

«Братчики» тільки готувалися до поширення ідей «слов’янської взаємності», але діяти не почали, бо за доносом студента О. Петрова, були розкриті. Київський губернатор І. Фундуклей, меценат і любитель старожитностей, дуже поважав Костомарова. Довідавшись про дозвіл з Петербурга на арешт професора, відправив йому з посильним записку з проханням негайно зайти. Та Микола Іванович, заклопотаний підготовкою до весілля з Аліною Крагельською, яке мало відбутися 30 березня, не зайшов. У ніч на 30 березня його взяли під варту й відправили до Петербурга. Рік відсидів у казематі Петропавлівської фортеці. Крім Шевченка, решту засудили без надмірної жорсткості.

У Саратові, працюючи у губернському правлінні, включився в наукову роботу. А 1856-го маніфест нового царя Олександра ІІ звільнив вченого від полі­цейського нагляду. Два роки провів за кордоном, побував майже у всіх країнах Європи, в Празі зустрівся з патріархом чеського слов’янства В. Ганкою, котрий на знак глибокого шанування подарував Костомарову всі свої праці. З 1858 року Микола Іванович став професором Петербурзького університету. Після вступної лекції студенти винесли його до екіпажу на руках. Унікальні лекції вченого відвідували М. Чернишевський, М. Добролюбов, О. Пипін, М. Некрасов, М. Ге… Як завжди, М. Костомаров багато працював в архівах, друкувався.

У Петербурзі жили давні друзі П. Куліш та В. Білозерський. Разом створили там українську «Громаду», котра підтримувала стосунки з «громадівцями» Києва, заснували журнал «Основа», де Костомаров багато друкувався, зокрема публі­кував праці, в яких розроблено концепцію відмінності історичних шляхів та етнокультурних типів українців і росіян, підкреслено роль козацьких демократичних традицій в українській історії, яку Костомаров уже не ідеалізував, як і не ідеалізував російського самодержавства. На початку 1860-х, коли загострилося російсько-польське протистояння, в «Колоколе» О. Герцена, що виходив у Лондоні, М. Костомаров вмістив гострі статті «Правда москвичам про Русь» і «Правда полякам про Русь». На період закриття Петербурзького університету через студентські заворушення після селянської реформи 1861 року Микола Іванович зі ще кількома професорами читав публічні лекції в приміщенні міської думи. Він не належав ні до революційного, ні до консервативного табору, а був просто великим ученим. Несанкціоновані лекції влада невдовзі заборонила. На знак протесту Микола Костомаров подав у відставку, чим викликав гнів начальства.

Не забував учений і про рідне село. У 1880 році на його кошти в Юрасівці поряд з храмом збудували церковно-приходську школу. На навчання колишніх кріпаків він пожертвував 4000 карбованців. Школа діяла 103 роки, її приміщення збереглося до наших днів. Нині там облаштовують музей славетного земляка.

На завершення цієї оповіді звернуся до «Автобіографії» Миколи Костомарова, де він розповідає про зустріч з Тарасом Шевченком у 1858 році у його майстерні в Петербурзі: «Майстерня Шевченка містилася поруч з академічною церквою. Це була простора і світла кімната, що виходила вікнами в сад. «Здрастуй, Тарасе», — сказав я йому, побачивши за роботою в білому фартуху, з олівцем у руці. Шевченко витріщив на мене очі, але не міг упізнати. Даремно я, все ще не називаючи себе на ім’я, пригадав йому обставини, що…повинні були навести його на думку, хто перед ним. «От же говорив ти, що побачимося й житимемо ще в Петербурзі, — так і сталося!» Це були його слова, вимовлені у Третьому відділенні ще тоді, як після чергових ставок… ми поверталися до своїх камер. Але Шевченко й по тому не міг догадатися, роздумуючи й розводячи пальцями… Мабуть, я сильно змінився за 11 років розлуки з ним. Я, нарешті, назвав себе. Шевченко сильно розхвилювався, запла­кав і почав обіймати мене й цілувати».

...Прах Миколи Костомарова покоїться на Волковому цвинтарі Петербурга, де лише у 2009 році поставлено для відвідувачів покажчик, який свідчить про зростання інтересу до постаті вченого.

Аліна ПЛЯЧЕНКО,
кандидат філологічних наук, доцент,
голова Одеської ВЛУЖ.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net