Справжня людина, справжній ліквідатор
26 квітня 1986 року. Аварія на Чорнобильській атомній електростанції. У ліквідації наслідків цієї катастрофи всесвітнього масштабу брало участь 350 одеських пожежників, з яких 51, через ураження радіацією, не дожив до сьогодення.
«Цивільна оборона країни до аварії на ЧАЕС пояснювала, що атомна бомба — це небезпечно, а от атомний реактор — це самовар воду кип’ятити», — такими словами розпочав свою розповідь про участь у ліквідації аварії на ЧАЕС Ігор Іванович Мартинюк.
Саме з таким «багажем знань» зустріла більшість громадян нашої країни звістку про аварію на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції. Але не так думав інспектор 10-ї пожежної частини з охорони Малиновського району міста Одеси лейтенант внутрішньої служби Ігор Мартинюк. Уже мав чималий життєвий досвід, перш ніж став працівником пожежної охорони. Зокрема, ще під час строкової служби пройшов вишкіл у батальйоні хімічного захисту. Тож добре розумів, яка небезпека чатує у Чорнобилі.
29 квітня 1986 року групу офіцерів, десь два десятки інспекторів та старших інженерів, викликали до управління пожежної охорони і відрядили до Києва у навчальний центр. Так, про аварію на атомній станції вже знали, але подробиць — жодних.
«Прибули до Києва, а на курсах — казармене становище. Відчувалося, що трапилося щось надзвичайне. За спортивним майданчиком лежала купа офіцерського одягу, нас попереджали, щоб ми близько до неї не підходили, бо висока радіація. Дивувалися: чому не проводиться дезактивація?» — згадує Ігор Іванович.
6 травня прибули керівники з головного управління пожежної охорони МВС України, зібрали весь курс і першим запитанням було, хто знає прилади дозиметричної розвідки. Зважаючи на досвід, здобутий у війську, Ігор Мартинюк добре їх знав, про що й сказав. Тож призначили його старшим групи дозиметричного контролю. На пропозицію керівництва поїхати у Чорнобиль всі промовчали, що було розцінено як знак згоди. Більшість і гадки не мали, що таке прилади радіаційного контролю, тож довелося Ігореві Івановичу в короткий час навчити людей користуватися ДП-5, ДКП-02, ДКП-50. І вже вранці 9 травня всіх офіцерів-пожежників переодягнули в солдатську форму й відправили до Чорнобиля.
Коли прибули в Чорнобильську пожежну частину, здивувало, що ніхто не займається дезактивацією її території. Ще в Києві, у навчальному центрі, Ігореві Мартинюку видали прилад ДП-5, тож дорогою на Чорнобиль він постійно вимірював рівень радіації. Було десь 30 мРн/год., а на території пожежної частини — вдвічі більше. Генерал-майор внутрішньої служби Ігор Кимстач очолював протипожежні сили в Чорнобилі, а службу дезактивації і радіаційної розвідки — майор внутрішньої служби Іван Гайдук. Під їхнім керівництвом група Мартинюка майже з нуля почала налагоджувати дозиметричний контроль, насамперед на території пожежної частини, де допускалися кричущі порушення. Так, біля колонки з водою лежали пожежні рукави, які привезли зі станції після аварії, на них спокійнісінько сидів дозиметрист із приладом. Рукави випромінювали 2 Рн/год., а дозиметристи навіть не знали, як правильно визначати рівень радіації і що значать показники приладів. На території частини валялися купи засобів хімзахисту, респіратори, протигази, інші заражені прилади, техніка, вони, не знешкоджені, випромінювали до 4 Рн/год., а поруч жили люди... Необхідно було негайно наводити порядок. Ігор Мартинюк одержав завдання викопати могильник у кутку пожежної частини. Тут проявилася одеська кмітливість: вийшов лейтенант на дорогу — бачить, їде екскаватор «Калінінець», зупинив і наказав екскаваторнику негайно заїхати на подвір’я частини і викопати котлован. «А хто сказав?» — запитав той. «Я сказав!» — відповів одесит. Відтак усе небезпечне закопали в глибоку яму, провели дезактивацію території.
Група Ігоря Мартинюка отримала завдання їздити на станцію, на якій у цей час закінчували відкачувати воду з-під реактора. У них була РДМ-2 (машина для хімічної і радіаційної розвідки), якою возили вахтовиків на станцію, що чергували по дві години. Рухалися через «рудий ліс», як його називають тепер. Генерал Кимстач наказав визначити радіаційний фон дороги, щоб знати, яку дозу опромінення одержать люди, прямуючи на станцію, щоб відслідковувати отримані дози. «Рудий ліс» тоді ще зеленів. Його фон сягав 40 Рн/год., а місцями і більше. Саме через нього пролягав шлях на станцію. Вирішили робити об’їзд, шукати місця з найменшим забрудненням і там прокладати нову дорогу. На той час у головному штабі вже мали карту плям, а група Мартинюка цю карту поступово доповнювала. Через кілька днів проклали об’їзну дорогу перед лісом, через забірний канал прямо на станцію між другим і третім блоками.
У перші дні бракувало приладів ДП-5, а ті, що були, не працювали через відсутність елементів живлення. Індивідуальні дозиметри просто не були призначені для таких умов, ними можна користуватися лише при ядерному вибуху. А тут радіація у дещо менших дозах, тому вони не працювали. Багато що доводилося вивчати на ходу, на практиці і відповідно діяти. Та хіба тільки прилади не були готові до такого розвитку подій? Населення досі вчили, що при ядерному вибуху зараження місцевості короткочасне, а тут... В атмосферу полетів чистий збагачений уран, який не вибухнув і нікуди не дівся, плюс увесь спектр радіоактивних елементів з таблиці Менделєєва не згорів — усе піднялося в атмосферу й випало на величезній території. До того ж реактор випромінював проникаючу радіацію, він працював, про що свідчила температура, десь близько 2000 градусів. Ввечері і вночі реактор віддавав жовтогарячим світлом і з нього постійно йшов дим. У реакторі відбувалися свої некеровані процеси. До такої ситуації ніхто не був готовий.
У зараженій зоні Ігор Мартинюк пробув сумарно вісім діб, отримав дозу значно вищу, ніж записано у всіх журналах і документах. Але був наказ №1, що регламентував: у добу припустима норма 3 Рн/год., і час перебування в зоні — 20 Рн. Не в кращому становищі опинилися й інші пожежники. Крім охорони об’єктів, їм належало подавати воду для бетоновозів, що приходили із сухою сумішшю для бетонування підреакторного простору. Пожежники подавали воду, поставивши насосні станції в районі третього блоку на водяний канал і проклавши розгалужені рукавні лінії для її подачі відразу на кілька точок. Адже коли реактор почали закидати з вертольотів, він дав крен, бо ж під ним була порожнина. Відкачавши воду з барботера, вирішили забетонувати підреакторний простір. Там, де стояли насосні станції, щоб хоч трохи убезпечити роботу оператора, все було вистелено листами із свинцю, як і біля розгалужень рукавів, де постійно стояв боєць. На свинцевому листі рівень радіації становив 2 Рн/год., за метр від листа — вдвічі і тричі вищий. Уся територія зруйнованого блоку, була посипана графітом і елементами палива. Тож свинець хоч трохи захищав людей.
«Слід зазначити, що наш бойовий дух був на найвищому рівні. У мене в групі не сачкували. Працювали як коні. Але траплялося всяке. Наприклад, щоранку співробітникам видавали індивідуальні дозиметри, так звані олівці, а наприкінці зміни їх збирали. Перевіряємо показники, записуємо в журнал. Отож видаю дозиметр, знаючи, що ця людина на станцію не їде, залишається на території частини. А ввечері приносить дозиметр, на якому значиться 8 Рн. Дивлюся, номер дозиметра справді відповідає прізвищу власника. Вирішив перевірити цю хитрість. Виходжу зі штабу, йду до машини, відчиняю кабіну, піднімаю килимок, а там штук вісім таких дозиметрів...
А був і такий випадок. Нам привезли скафандр, який нібито подарувала англійська королева. Скафандр вирішили випробувати, як він затримує радіацію. Приїхали хлопці з Всесоюзного науково-дослідного інституту пожежної охорони. Один надів скафандр, інший — загальновійськовий захисний костюм та я — як супроводжуючий дозиметрист, взяли хімічні накопичувачі виміру радіації. Сіли в БРДМ-2 і підрахували, що нам, щоб визначити, як захист затримує радіацію, слід пробути в зоні з 20 Рн/год. 20 хвилин. Через апарель кулемета я вивів датчик ДП-5 назовні. Їдемо. Раптом мій прилад починає зашкалювати, переключаю на максимум — зашкалює, дивлюся на інший прилад — знову зашкалює, і навіть тоді, як переключаєш прилад ДП-63, що показує максимальну позначку — 500 Рн/год., зашкалення не припинилося. Дивлюся, а ми — біля самісінького проламу аварійного реактора. Як з’ясувалося, водій поїхав не тим маршрутом. Розвернулися і поїхали назад. Яка була радіація, так і не визначили — всі прилади зашкалили. Потім вже ніхто не шукав зони з 20 Рн/год. Кажуть, радіація не має смаку і кольору. Я засумнівався: прилади засвітилися яскраво-смарагдовим кольором так, що боляче дивитися, а в роті нудотна солодкавість. Одне слово, треба було знайти 20 Рн/год., а ми натрапили на більш як 1000 Рн/год. Потім подивилися хімічні накопичувачі: під скафандром було 4 Рн, під ОЗК — також, а в мене на одязі близько 5 Рн», — згадує Ігор Іванович.
Чесно і сумлінно відпрацювавши свою вахту в Чорнобилі, Ігор Мартинюк повернувся на курси підвищення кваліфікації, а потім в Одесу, в рідну пожежну охорону. Він давно вже на пенсії, але не може забути чорнобильську сторінку свого життя. Виховав дітей, має улюблену внучку Віталіну, яка дуже пишається своїм дідом і запрошує в садок розповідати про героїчні будні офіцера пожежної охорони. Через інтернет Ігор Іванович знайшов і спілкується зі своїми побратимами, з якими доля звела в Чорнобилі, веде активну роботу в одеській організації «Союз-Чорнобиль». Справжня людина, справжній ліквідатор.
Сергій ДІДКОВСЬКИЙ.

Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206