Переглядів: 1261

Справжня людина, справжній ліквідатор

26 квітня 1986 року. Аварія на Чорнобильській атомній електростанції. У ліквідації наслідків цієї катастрофи всесвітнього масштабу брало участь 350 одеських пожежників, з яких 51, через ураження радіацією, не дожив до сьогодення.

«Цивільна оборона країни до аварії на ЧАЕС пояснювала, що атомна бомба — це небезпечно, а от атомний реактор — це самовар воду кип’ятити», — такими словами розпочав свою розповідь про участь у ліквідації аварії на ЧАЕС Ігор Іванович Мартинюк.

Саме з таким «багажем знань» зустріла більшість громадян нашої країни звістку про аварію на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції. Але не так думав інспектор 10-ї пожежної частини з охорони Малиновського району міста Одеси лейтенант внутрішньої служби Ігор Мартинюк. Уже мав чималий життєвий досвід, перш ніж став працівником пожежної охорони. Зокрема, ще під час строкової служби пройшов вишкіл у батальйоні хімічного захисту. Тож добре розумів, яка небезпека чатує у Чорнобилі.

29 квітня 1986 року групу офіцерів, десь два десятки інспекторів та старших інженерів, викликали до управління пожежної охорони і відрядили до Києва у навчальний центр. Так, про аварію на атомній станції вже знали, але подробиць — жодних.

«Прибули до Києва, а на курсах — казармене становище. Відчувалося, що трапилося щось надзвичайне. За спортивним майданчиком лежала купа офіцерського одягу, нас попереджали, щоб ми близько до неї не підходили, бо висока радіація. Дивувалися: чому не проводиться дезактивація?» — згадує Ігор Іванович.

6 травня прибули керівники з головного управління пожежної охорони МВС України, зібрали весь курс і першим запитанням було, хто знає прилади дозиметричної розвідки. Зважаючи на досвід, здобутий у війську, Ігор Мартинюк добре їх знав, про що й сказав. Тож призначили його старшим групи дозиметричного контролю. На пропозицію керівництва поїхати у Чорнобиль всі промовчали, що було розцінено як знак згоди. Більшість і гадки не мали, що таке прилади радіаційного контролю, тож довелося Ігореві Івановичу в короткий час навчити людей користуватися ДП-5, ДКП-02, ДКП-50. І вже вранці 9 травня всіх офіцерів-пожежників переодягнули в солдатську форму й відправили до Чорнобиля.

Коли прибули в Чорнобильську пожежну частину, здивувало, що ніхто не займається дезактивацією її території. Ще в Києві, у навчальному центрі, Ігореві Мартинюку видали прилад ДП-5, тож дорогою на Чорнобиль він постійно вимірював рівень радіації. Було десь 30 мРн/год., а на території пожежної частини — вдвічі більше. Генерал-майор внутрішньої служби Ігор Кимстач очолював протипожежні сили в Чорнобилі, а службу дезактивації і радіаційної роз­відки — майор внутрішньої служби Іван Гайдук. Під їхнім керівництвом група Мартинюка майже з нуля почала налагоджувати дозиметричний контроль, насамперед на території пожежної частини, де допускалися кричущі порушення. Так, біля колонки з водою лежали пожежні рукави, які привезли зі станції після аварії, на них спокійнісінько сидів дозиметрист із приладом. Рукави випромінювали 2 Рн/год., а дозиметристи навіть не знали, як правильно визначати рівень радіації і що значать показники приладів. На території частини валялися купи засобів хімзахисту, респіратори, протигази, інші заражені прилади, тех­ніка, вони, не знешкоджені, випро­мінювали до 4 Рн/год., а поруч жили люди... Необхідно було негайно наводити порядок. Ігор Мартинюк одержав завдання викопати могильник у кутку пожежної частини. Тут проявилася одеська кмітливість: вийшов лейтенант на дорогу — бачить, їде екскаватор «Калінінець», зупинив і наказав екска­ваторнику негайно заїхати на подвір’я частини і викопати котлован. «А хто сказав?» — запитав той. «Я сказав!» — відповів одесит. Відтак усе небезпечне закопали в глибоку яму, провели дезактивацію території.

Група Ігоря Мартинюка отримала завдання їздити на станцію, на якій у цей час закінчували відкачувати воду з-під реактора. У них була РДМ-2 (машина для хімічної і радіаційної розвідки), якою возили вахтовиків на станцію, що чергували по дві години. Рухалися через «рудий ліс», як його називають тепер. Генерал Кимстач наказав ви­значити радіаційний фон дороги, щоб знати, яку дозу опромінення одержать люди, прямуючи на станцію, щоб відслідковувати отримані дози. «Рудий ліс» тоді ще зеленів. Його фон сягав 40 Рн/год., а місцями і більше. Саме через нього пролягав шлях на станцію. Вирішили робити об’їзд, шукати місця з найменшим забрудненням і там прокладати нову дорогу. На той час у головному штабі вже мали карту плям, а група Мартинюка цю карту поступово доповнювала. Через кілька днів проклали об’їзну дорогу перед лісом, через забірний канал прямо на станцію між другим і третім блоками.

У перші дні бракувало приладів ДП-5, а ті, що були, не працювали через відсутність елементів живлення. Індивідуальні дозиметри просто не були призначені для таких умов, ними можна користуватися лише при ядерному вибуху. А тут радіація у дещо менших дозах, тому вони не працювали. Багато що доводилося вивчати на ходу, на практиці і відповідно діяти. Та хіба тільки прилади не були готові до такого розвитку подій? Населення досі вчили, що при ядерному вибуху зараження місцевості короткочасне, а тут... В атмосферу полетів чистий збагачений уран, який не вибухнув і нікуди не дівся, плюс увесь спектр радіоактивних елементів з таблиці Менделєєва не згорів — усе піднялося в атмосферу й випало на величезній території. До того ж реактор випромінював проникаючу радіацію, він працював, про що свідчила температура, десь близько 2000 градусів. Ввечері і вночі реактор віддавав жовтогарячим світлом і з нього постійно йшов дим. У реакторі відбувалися свої некеровані процеси. До такої ситуації ніхто не був готовий.

У зараженій зоні Ігор Мартинюк пробув сумарно вісім діб, отримав дозу значно вищу, ніж записано у всіх журналах і документах. Але був наказ №1, що регламентував: у добу припустима норма 3 Рн/год., і час перебування в зоні — 20 Рн. Не в кращому становищі опинилися й інші пожежники. Крім охорони об’єктів, їм належало подавати воду для бетоновозів, що приходили із сухою сумішшю для бетонування підреакторного простору. Пожежники подавали воду, поставивши насосні станції в районі третього блоку на водяний канал і проклавши розгалужені рукавні лінії для її подачі відразу на кілька точок. Адже коли реактор почали закидати з верто­льотів, він дав крен, бо ж під ним була порожнина. Відкачавши воду з барботера, вирішили забетонувати підреакторний простір. Там, де стояли насосні станції, щоб хоч трохи убезпечити роботу оператора, все було вистелено листами із свинцю, як і біля розгалужень рукавів, де постійно стояв боєць. На свинцевому листі рівень радіації становив 2 Рн/год., за метр від листа — вдвічі і тричі вищий. Уся територія зруйнованого блоку, була посипана гра­фітом і елементами палива. Тож свинець хоч трохи захищав людей.

«Слід зазначити, що наш бойовий дух був на найвищому рівні. У мене в групі не сачкували. Працювали як коні. Але траплялося всяке. Наприклад, щоранку співробітникам видавали індивідуальні дозиметри, так звані олівці, а наприкінці зміни їх збирали. Перевіряємо показники, записуємо в журнал. Отож видаю дозиметр, знаючи, що ця людина на станцію не їде, залишається на території частини. А ввечері приносить дозиметр, на якому значиться 8 Рн. Дивлюся, номер дозиметра справді відповідає прізвищу власника. Вирішив перевірити цю хитрість. Виходжу зі штабу, йду до машини, відчиняю кабіну, піднімаю килимок, а там штук вісім таких дозиметрів...

А був і такий випадок. Нам привезли скафандр, який нібито подарувала англійська королева. Скафандр ви­рішили випробувати, як він затримує радіацію. Приїхали хлопці з Всесоюзного науково-дослідного інституту пожежної охорони. Один надів скафандр, інший — загальновійськовий захисний костюм та я — як супроводжуючий дозиметрист, взяли хімічні накопичувачі виміру радіації. Сіли в БРДМ-2 і підрахували, що нам, щоб визначити, як захист затримує радіацію, слід пробути в зоні з 20 Рн/год. 20 хвилин. Через апарель кулемета я вивів датчик ДП-5 назовні. Їдемо. Раптом мій прилад починає зашкалювати, переключаю на максимум — зашкалює, дивлюся на інший прилад — знову зашкалює, і навіть тоді, як переключаєш прилад ДП-63, що показує максимальну позначку — 500 Рн/год., зашкалення не припинилося. Дивлюся, а ми — біля са­місінького проламу аварійного реактора. Як з’ясувалося, водій поїхав не тим маршрутом. Розвернулися і поїхали назад. Яка була радіація, так і не визначили — всі прилади зашкалили. Потім вже ніхто не шукав зони з 20 Рн/год. Кажуть, радіація не має смаку і кольору. Я засумнівався: прилади засвітилися яскраво-смарагдовим кольором так, що боляче дивитися, а в роті нудотна солодкавість. Одне слово, треба було знайти 20 Рн/год., а ми натрапили на більш як 1000 Рн/год. Потім подивилися хімічні накопичувачі: під скафандром було 4 Рн, під ОЗК — також, а в мене на одязі близько 5 Рн», — згадує Ігор Іванович.

Чесно і сумлінно відпрацювавши свою вахту в Чорнобилі, Ігор Мартинюк повернувся на курси підвищення кваліфікації, а потім в Одесу, в рідну пожежну охорону. Він давно вже на пенсії, але не може забути чорнобильську сторінку свого життя. Виховав дітей, має улюблену внучку Віталіну, яка дуже пишається своїм дідом і запрошує в садок розповідати про героїчні будні офіцера пожежної охорони. Через інтернет Ігор Іванович зна­йшов і спілкується зі своїми побратимами, з якими доля звела в Чорнобилі, веде активну роботу в одеській організації «Союз-Чорнобиль». Справжня людина, справжній ліквідатор.

Сергій ДІДКОВСЬКИЙ.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net