Український Доусон — Саврань

У 1947 році я мешкав на Колбасовій Поляні. У той час там проживав австрієць Ернест Куколь: у Першу світову війну потрапив до росіян у полон. Чому  опинився саме в цій місцевості, не знаю. У 1949-у головним лісничим на Колбасовій Поляні був  Віктор Федорович Павленко. Красивий чоловік, гарний господар, людина з широким кругозором. Добре знав німецьку мову, гарно одягався. Літо й зиму ходив у хромових чоботях, штанях-галіфе і «сталінському» френчі. Не знаю, що спільного було між ним і дідом Куколем, але вони часто зустрічалися, вели довгі розмови.

Як я вже казав, лісничий добре знав німецьку — балакали більше нею.  З війни мій батько привіз машинку (ту, що стригтися), тож я стриг їх, а вони — мене. Попри те, що  були ми різного віку, щиро приятелювали. У лісничого був гарний пес — вівчарка на кличку Штарк. Виконував команди тільки німецькою мовою. Оскільки жили в лісі, одного разу розговорилися про мисливство. Я пригадав, як у 1947 році мене і ще кількох хлопців тодішній лісничий Нікіфоров узяв на полювання.

Збиралися вбити вовка. Мали червоні прапорці, тож площу огородили. Туди, де я був гінцем, прямо навпроти вистрибнув вовк.  Сміливо підбіг до лінії прапорців, перестрибнув їх і побачив мене. В цей час неподалік почулися два постріли. Вовк, зіщуливши вуха, підбіг до мене. Звісно, я дуже налякався, але сіроманець скиглив,  ніби просив допомоги. Стояв біля мене за 5 — 6 кроків. Лісом пішла луна від пострілів. Ще мить вовк дивився на мене і враз чкурнув геть.

Почувши мою розповідь, лісничий і дід Ернест почали згадувати книгу Джека Лондона. Тоді я ще її не читав. Австрієць повідав про випадок, який трапився з ним під час війни в 1944 році.  Жив тоді серед лісу. Це тепер є електрика, телевізори:  житло для лісників будують  при дорозі, де йдуть електролінії, а тоді такого не було. Кордони розбивали посеред гущавини.  Лісник Щербань, як ішов на війну, подарував Ернесту цуценя, вівчарку Кічі. Прийшла пора, і Кічі завагітніла від вовка. Привела семеро цуценят. Одне з них народилося світло-сірого кольору, мабуть, Біле Ікло. Наслухавшись цих розповідей своїх літніх друзів, я перечитав усе, що було в районній бібліотеці, з творчості Джека Лондона…

Ще з дитинства я завжди  мав власну точку зору.  Всі знають, яке тоді було виховання, обожнювати дозволялося тільки Сталіна, він  був об’єктом для прикладу.  Та я знав своє. Моїми кумирами були герої книг «Робін Гуд», «Айвенго», «Три мушкетери», «Олекса Довбуш», «Кармелюк», «Дубровський», «Прапороносці» та інші. Тепер знаю, що був правий, бо орієнтувався на справжніх героїв.

Якось сиділи ми біля кузні. Дядько Андрій Чечельницький кував якусь деталь, ми з лісничим балакали у холодку на лавочці. Раптом Віктор Федорович чомусь заговорив про радянську владу. Мені було 15 років. Тоді мало хто говорив про це, навіть серед дорослих. Я на нього пильно подивився, пригадавши, як батько напучував друга на фронті: «Ти, Миколо, коли ми удвох, можеш говорити, що завгодно, але коли буде хтось третій і ти щось скажеш — я змушений буду донести куди слід». Такий був час. Лісничий тоді посміхнувся і запевнив: радянська влада існуватиме 73 роки. Я не повірив його словам. Та минув час — і все обвалилося, немов будинок з піску.

Вже понад два десятиліття будуємо нову формацію. На жаль, у державі не все клеїться. Проте наша Саврань за останні роки дуже обновилася, відбудувалася. Працює три банки, є гарні магазини з безліччю різних товарів. Містечком любо-мило прогулятися. Мої земляки у захоплені від спортивної школи, магазинів «Валентина», «Тетяна», «Золотий ключик», «Каприз», «Фаворит», «Буревісник», «Савранський хліб», «Гермес» та інших.

З магазинами все гаразд. Але не зайвими були б хоч кілька підприємств. Насамперед потрібно відновити колишні заводи — молочний і цегельний. У районі хороші умови для вирощування городини. Тож потрібен і консервний. Аби заводи успішно діяли, потрібні не лише овочеві плантації, а й діючі тваринницькі ферми.

У світі існує два способи господарювання: американсько-німецький, або, як його називають, — фермерський, та угорсько-ізраїльський. Перший: коли в селі один фермер, у якого 3 — 4 тисячі, навіть 10 тисяч гектарів землі. Це високотехнічне господарство, де працюють 30 — 40 механізаторів. Решта людей зайві. Другий спосіб — при якому все, що вирощується, переробляється на місці. Тобто в селі діють кілька заводів, є де працювати всім. Село не гине, а розвивається. Саме такі господарства і потрібні Україні.

Кілька слів хочу сказати й про соціально-побутові умови життя у сільській місцевості. Нині люди встановлюють індивідуальні котли, опалюючи будинки вугіллям або дровами. Це незручно, затратно і клопітно. Як на мене, найкращий варіант — газифікація. Де буде газ, там село житиме. Принаймні, варто встановлювати колективні котли й опалювати вугіллям. Хай і тисячу жител. Про дороги нічого й казати — вони необхідні за будь-якої влади. Та головне — потрібна робота, потрібне виробництво. Жити лише від торгівлі неможливо. Та й не всі можуть торгувати. Аби існувати, району потрібно 15 — 20 діючих підприємств. Щоб люди мали робочі місця, бо сільське господарство нині переходить на інтенсивні технології й потребує мало робочих рук. Така прикмета часу.

Втім, не одним тільки хлібом живе людина. Слід думати про об’єкти змістовного відпочинку. Людей треба вчити відпочивати. А ще Саврань буквально проситься, щоб тут розвивався туризм. Колись і цю роботу слід розпочинати. Головне — навчитися любити свій край, бути його патріотом. У Європі є не тільки регіони, а навіть держави, менші за наш район. Та від цього почуття патріотизму в людей не зменшується, а рівень тамтешнього життя нам, як мовиться, наразі тільки сниться. Але для цього на керівні посади слід вибирати розумних, мудрих чесних патріотів краю, рідної держави, щоб любили свій народ. Бачите, як усе просто? І такі люди у нас є! Тож слово за нами, за нашим вибором. І якщо він буде правильним, колись і Саврань заживе, як Доусон.

Павло ЗБРОЖКО,
голова Савранської районної
ради ветеранів війни, праці та військової служби.