Тетянина філософія

Після школи розлетілися ми хто куди. Але додому навідувалися часто: пуповина, що з’єднує з рідною оселею, обривається не зразу. У Тані вона взагалі не обірвалася. Після закінчення педучилища повернулася в рідне село. Далекі мандри її не вабили, тож влаштувалася на роботу вихователькою у сільрадівський дитячий садок.

І все було б тихо та сумирно, якби з часом не почала звертати уваги на пузаті торби, з якими кухарі поверталися з роботи додому. Вважалося, що забирають для домашньої живності недоїдки. Тетяна вирішила придивитися пильніше й пересвідчилася, що у категорію «недоїдків» потрапляють цілком нормальні харчі — крупи, цукор, м’ясо, яйця, сир та інші складові дитячого меню.

Не судила крадіїв поза очі. Дочекалася традиційної щотижневої «планерки», коли збирається весь колектив, і рішуче підвелася із свого місця зі словами: як же можна обкрадати дітей? Ніякої «америки» тим не відкрила. Про торби з «недоїдками» знали практично всі з директрисою включно. А от озвучити це неподобство наважилася лише вона — Тетяна. Як після цього їй велося далі, мабуть, не важко здогадатися: не на крадіїв колеги дивилися з осудом, а на неї, мовляв, хто тягнув за язика, така будь-кому може вставити палиці в колеса.

Як не згадати порядки стародавнього Риму, коли гінець, який приніс вінценосній особі погану звістку, часто і сам ставав жертвою тієї новини? Хоча ніякого стосунку до того не мав. Це, на жаль, притаманне й сучасній людській спільноті, яка засуджує насамперед того, хто сказав про злочин, а не того, хто його скоїв. І повторюється стара формула: убити гінця. Звісно, убивати Тетяну ніхто не збирався, але ставлення до неї стало підозрілим, настороженим.

Вона все добре розуміла. Проте не розуміла (як колись у школі) іншого: хіба ж можна інакше, коли крадіжки торкаються найдорожчого — маленьких дітей? Дітвору любила завжди, мріяла про той час, коли сама стане матір’ю. Та не судилося. Побравшись, почали чекати цього моменту разом з Павлом. Та ні перша, ні друга вагітність не увінчалися народженням первістка. Дві операції, і в результаті — безплідність. Так ще у молоді роки згасла надія.

Погорювали, але що вдієш? Поступово дійшли рішення всиновити чужу дитину. Коли приїхали до дитбудинку в сусідньому районі, зразу побачили «свого Вітюшку». П’ятирічне хлопченя увесь час мовчало й лише дивилося знизу догори печальними зеленкуватими оченятами. Доки оформлювали необхідні папери, приїздили до притулку ще кілька разів. Вітя встиг звикнути до названих батьків (своїх не пам’ятав, був круглим сиротою), тож у щасливий день з підстрибом покинув дотеперішній прихисток.

Тетянин чоловік Павло працював у колгоспі агрономом. Свого часу як родині молодого спеціаліста їм дали житло у великому (на чотири квартири) будинку. Сюди й привезли ясноокого хлопчика, звідси повели його до школи. Вчився Вітько непогано, хоча відмінником і не був. Та хіба це головне? Важливо засвоїти насамперед закони високої моральності, доброти.

Біля мами Тані з цим проблем не було. Те, що вона завжди була ласкавою до свого синочка, сприймалося як належне. Та хіба лиш до нього? Всі мешканці одноповерхового будинку мали котів і собак. Однак збиралася та живність тільки біля Тетяниного ґанку, нетерпляче виглядаючи її. Голодних годувала, хворих лікувала, брудних чистила-мила. От і звикли, визнаючи тільки її ласкаві руки. Спостерігаючи за маминими турботами, Вітя вчився любити й поважати все живе. Добрий ріс хлопчик, чуйний, уважний.

Та з роками поволеньки підкралася біда. У старших класах Віктор потрапив у погану компанію й почав не на жарт пиячити. Що вже Тетяна з Павлом не робили, як лиш не вмовляли сина, нічого не допомагало. І в армію його не брали через виявлену хро­нічну хворобу. Невідомо, чим би все скінчилося, якби один малознайомий чоловік не повів хлопця за руку на богослужіння. Вже не знаю, що то була за община, але відтоді Віктора як підмінили: ніякого спиртного, цигарок чи, не приведи Господи, матюків.

Хоч Павло з Тетяною були далекі від якоїсь релігійної затятості (вірили в Бога звичайно, як всі), та не могли надякуватися тій релігійній громаді, яка повернула їхнього сина до нормального життя. Невдовзі Віктор оженився. Взяв за дружину таку ж прихожанку молитовного дому, як і сам. Причому вже не дівчину, а розвідну, з трирічною донечкою. Згодом з’явилося двійко спільних дітей. Зрозуміло, родині десь треба було жити. Тетяна нічого іншого не могла запропонувати, як маленьку хатину своєї матері, де минуло її дівоцтво.

Тим часом з притаманною у всьому енергією доглядала троюрідну тітку, єдиний син якої жив десь далеко і до матері майже не навідувався. Три роки тітка була прикута до ліжка. Коли вмирала, показала Тетяні заповіт, у якому хату відписувала їй. Проте Тетяна, як кажуть, не взяла того до голови й почала видзвонювати тітчиного сина. Навідався раз, вдруге, потім спересердя махнув рукою:

— Не хочу й не буду марудитися з цими паперами, продавати хату. Сама роби з нею що хочеш.

І що ж зробила Тетяна? Оформила тітчину оселю не на себе, навіть не на сина, а на його дружину, тобто свою невістку. Розсудила просто: у Віктора є у власності мамина хата, дружина ж його нетутешня, нехай і в неї із старшою донькою буде своє житло. Мабуть, правильно розсудила. Ніхто не знає, як складеться подальша доля дітей, а житло є житло — завжди згодиться.

Отака моя однокласниця Тетяна. Вже ми немолоді. Та у ній анічогісінько не змінилося. Де кому потрібна допомога, вона — перша. І не лише рідні, навіть — незнайомим. Коли отримує пенсію, усім радість: хоч щось невеличке, а подарує дітям та онукам. Ця Тетянина поміч трохи дивна і водночас звична. По-іншому вона просто не вміє. «У мене руки в’януть, коли нічого не роблю чи не дарую». От і вся життєва філософія жінки, яка живе серед нас.

Віра СЕМЕНЧЕНКО.