«Все одно буду щасливою!»

У родині високо цінувалася книга. Ще не будучи першокласницею, мала Галинка вміла добре читати й писати. Тож не випадково впродовж шкільного десятиліття була найкращою ученицею й завжди охоче допомагала однокласникам. Для них вона була незмінним лідером.

Коли струнка, вродлива дівчина йшла селом, люди, замилувавшись, мимоволі вигукували: «Справжня цариця!» Так і пристало до неї оте «цариця», як сільське прізвисько.  Слід сказати, що скромній, чемній Галиночці воно дуже дошкуляло. Адже в школі навчали зневажати царів.

Як і всі однолітки, юна дівчина мріяла про кохання. Однак мрії не заважали їй бути надзвичайно вимогливою до потен­ційного обранця. Уявляла старшого від себе хлопця — ввічливого, розумного, уважного й працьовитого. Юнаків-ровесників, попри їхні залицяння, сприймала лише як друзів.

І ось, нарешті, з’явився він — вимріяний і очікуваний. Вже відслужив в армії, екстерном склав іспити за дев’ятий і десятий. Таким чином, школу ніби закінчували разом. Вперше Галина закохалася, як то кажуть, з головою. Була впевнена, що він кохає її не менше.

Час проминав швидко. Після випускного вечора, порадившись, помандрували у місто, щоб подати документи до інженерно-технічного інституту. Втім, з’ясувалося: щодо майбутньої професії їхні смаки не співпадають. Тому Галина віднесла документи до іншого інституту. Та хіба то біда? Все одно обоє будуть інженерами, після отримання дипломів одружаться.

Як медалістка, Галина мала складати лише один іспит. Тож було доволі часу для підготовки до вступу. Стільки, що навіть змогла на кілька днів поїхати додому. Й тут раптом замислилася: звісно, інженер це добре, а як же неозорі степи, росяні ранки й все те, що було миле серцю з раннього дитинства.

Прокинувшись посеред ночі, остаточно вирішила прямувати до міста за атестатом. Ще точно не знала, що робитиме далі, але була впевнена: фах інженера не для неї. Проте дуже швидко прийшла до думки: вчитиметься на агронома. Для родичів і знайомих такий вибір був цілковитою несподіванкою. Бо вважали: хіба на агронома треба вчитися цілих п’ять років? Той, хто виріс в селі, сам собі агроном.

Зважуючись на власний крок, Галина не знала, що її чекає справжня катастрофа. Коханий безапеляційно заявив: «Що може бути спільного між інженером і агрономом?» Біль, розчарування заполонили душу. А як же любов? Невже без диплома інженера вона нічого не варта? Все зводилося до одного: спільного майбутнього у них немає.

Пізніше хлопець ще намагався щось ви­правити, проте не вибачався. Навпаки, у всьому звинувачував Галину, мовляв, сама зруйнувала плани на майбутнє. Вона знала: буде важко його забувати, та водночас розуміла, що стежки розійшлися назавжди. Як паралелі, що ніколи не перетинаються.

Біль ятрив душу ще довго. Дівчина не могла так легко викреслити з пам’яті зоряний відрізок своєї юності. Та й чи можна забути перше кохання? Але па­м’ятаючи його, твердо сама собі сказала: «Все одно буду щасливою! Незважаючи ні на що».

Життя тривало. Як відомо, природа не терпить порожнечі. Галина це зрозуміла, коли зустріла серйозного, надійного хлопця. Одружилися. Разом поїхали працювати в село. Практика дала багатий матеріал для майбутньої наукової роботи. Обоє закінчили аспірантуру, захистили дисертації, аби навчити не одне покоління студентів.

Все чудово, хоч романтичну душу Галини міське життя трохи гнітило. Та в родині підростало двійко синочків, отже, треба було звикати. Часто поміж роботою всією сім’єю вмощувалися у власну автівку і їхали за місто, на повні груди подихати широким степовим простором.

Якось під час такої мандрівки зустріли іншу родину з хлопчиною-підлітком. Його тато виявився колишнім Галининим коханням. Сказати, що зустріч її не схвилювала, було б неправдою. Давні почуття, немов далеке відлуння, збентежили душу.

Була мовчазною й розгубленою. Проте її мудрий чоловік ні про що не розпитував, хоч зразу збагнув, що тут і до чого. Терпляче чекав, коли Галина заспокоїться. Захоче — про все розповість сама.

Минув час, і жінка, згадуючи ту випадкову зустріч, відчула себе ніким іншим, як переможницею. Справді, вона має хорошу родину, цікаву роботу. Жодного разу не пошкодувала про вибір професії і вибір чоловіка, який став батьком її дітей, вірним, надійним другом на все життя. Наперекір всьому — щасливе життя.

Ніна БАБУР.
м. Одеса.