Чи стане «хохол» українцем?

З одного боку, нібито можна поспівчувати, мовляв, це не вина наша — біда. Але ж за плечима вже два десятиліття незалежності — достатньо часу, щоб переосмислити фальшиві цінності. Тільки мало хто до того вдається. Набагато легше повторювати заяложені, всуціль заполітизовані міфи.

Найпоширеніший з них — про «колиску трьох братніх народів». Щоб вам було відомо, українці, білоруси та русскіє (саме так, адже росіянами називають представників усіх народів, що живуть у РФ) ніколи не мали спільного коріння. Науковцями це давно доведено, тож читайте правдиву історію, яка доносить факти, а не політичні казочки. На жаль, автору опублікованого листа вони миліші за правду. Згадуючи спільне коріння, він виводить постулат: якщо ти людина, то мені байдуже, якою мовою розмовляєш.

Мимоволі виникає запитання: чому ж тоді різномастим українофобам не байдуже? Якби я був навіть сто разів Людиною, мені все одно нав’язуватимуть гасло на зразок «Я говорю по-русски». Ну, припустимо, підкорюся, «заговорю». Але ж росіянином для них все одно не стану, залишатимусь і надалі другосортним «хохлом». То чи не краще, чи не розумніше завжди бути повноцінним, гордим українцем?

Автор листа Олександр Данилюк так не вважає, називаючи свого батька з Івано-Франківщини «чистокровним хохлом», а матір — «чистокровной русской казашкой». То хто вона — «русская» чи все-таки казашка? Втім, такий покруч не ріже слух і душу нашому автору. Й ось чому. «Проходячи службу в Прикордонних військах КДБ СРСР на кордоні з Афганістаном, я навіть гадки не мав, що у мене за спиною республіка Таджикистан. Ми охороняли рубежі Союзу Радянських Соціалістичних Республік». Отже, віват імперія!

Окремий народ у ній до уваги не береться.

Тому й оригінальні мови не живуть, а виживають. Якось телефоную до знайомих на сусідній куток села, слухавку бере син-підліток. Чую, кричить: «Мама, тебе звонят по-украински!» Бачте, для хлопця, який нібито вивчає в школі мову Шевченка, вона залишається чимось на зразок екзотики. У нашому селі досі на хатах висять таблички з назвами вулиць «Садовая», «Победы». Ось що наболіло.

Тепер про слова-новоутворення, з яких так знущається автор. З кінця двадцятих років минулого століття із словників почали вилучати наші слова, силоміць нав’язуючи російські. Тому зараз, коли ми вийшли з «комунальної квартири» й стали незалежними, у цьому напрямку потрібно надолужувати. Якщо мова збагачується новими словами, це цілком нормальне явище. Так розвиваються всі мови світу. А ми того боїмося.

Скільки можна засуджувати слово «гелікоптер»? Воно — англійського походження. (У кожній мові є іноземні слова, також дуже багато їх у «великом и могучем».) У даному випадку наше слово «гвинтокрил» точніше, ніж «вертоліт». Бо гелікоптер має гвинт, на який у слові «вертоліт» нема й натяку. Далі. Якби ви вчились так, як треба, то знали б, що здавна слово «парашют» через «у» не було помилкою — словник 1966 р. випуску, стор. 738.

В одному з абзаців — повний маразм. Слово, над яким автор знущається, пишеться через «е», тобто «Дебілятко». Насправді йдеться про іронічні неологізми з постійної рубрики «Словничок-жартівничок» у газеті «Сільські вісті». Там і надибуємо: чебурашка — дибілятко, медична сестра — штрикалка, болиголов — самогон, йолоп — величезний лопух, природа — акушерка. Автор чомусь побачив крамолу в термінах з листів школярів і вважає їх тим новим, що додають до мови науковці. Що це — провокація чи абсолютна відсутність почуття гумору?

Оскільки Олександр Данилюк розпочав з розповіді про себе, я також це зроблю. Виріс без батька. Він загинув у Другій світовій війні, захищаючи Україну, і мові не зрадив. Я теж служив у радянській армії на далекій Півночі і за спиною завжди відчував рідну Батьківщину. Служив своєму українському народові. Зовсім не жалкую, що неозорий Союз розвалився. Те, що має достатню міцність, не розвалиться.

Коли у ХІХ столітті Європою почав блукати «привид комунізму», великий Бісмарк сказав: «Якщо хочете будувати соціалізм, виберіть країну, якої не шкода». І вибрали. Чим же наш народ завинив перед Богом, що приречений на такі страждання? Імперії не мають права на існування. Наукою доведено: оптимальна територія держави 600 квадратних кілометрів. Он Югославія розділилася, і ніхто трагедії з цього не робить. Людям набридло жити в «комунальній квартирі». Як і пан Данилюк, маю родичів у Білорусії, Казахстані. Радію, що вони мешкають в окремих державах.

А от щасливого майбутнього треба почекати, бо досі точно не знаємо, яке суспільство будуємо. І все ж мрію про щасливих онуків і правнуків, які однаково вивчатимуть Гарматного (так автор «перекладає» прізвище Пушкіна), Винниченка, Хвильового, Гончара, Рильського, Костенко, Шкляра, і як результат — серед них не буде манкуртів, яничарів, усі виростатимуть патріотами України.

Та поки до цього далеко. Манкуртів серед нас ой як багато. Вони агресивно воюють за другу державну мову, аби знищити першу. Не розуміють, що після її зникнення зникне й держава. Натомість з’явиться справді-таки «окраїна» на чолі з губернатором, призначеним з Кремля. Підлеглі ніколи для нього не будуть «русскими», залишаться «хохлами». Отож, панове «хохли», вам вирішувати, чи станете колись українцями.

Микола АНТОНЮК.
Комінтернівський район,
с. Широке.