Мільйони ненароджених життів

Втім, офіційна медицина дещо спростовує масштаби проблеми. Так, на прес-конференції, яка цими днями відбулася у Києві, представники МОЗ наголошували, що за останні 10 років в Україні зменшилася кількість абортів у шість разів: якщо в 1990-х абортивним методом намагалися регулювати кількість дітей близько одного мільйона жінок щороку, то у 2011-у було зафіксовано 156193 аборти. Ще однією втішною тенденцією медики називають те, що починаючи з 2001 року кількість пологів почала перевищувати кількість абортів. Зокрема, у 2011 році на близько 490 тисяч пологів припало 156 тисяч абортів (з них понад 101 тисяча через небажану вагітність).

Зі свого боку, правозахисники застерігають, що офіційна заборона абортів, з-поміж іншого, наштовхуватиме людей на думку, що єдиною функцією жінки є репродуктивна, тобто вона мусить лише народжувати та дбати про дітей, хоча сьогодні наші співвітчизниці доволі часто є єдиними годувальницями родин. Та й досвід інших держав, де законодавчо заборонено аборти, не дає очікуваних результатів: тамтешні жінки перетинають кордони, щоб переривати вагітність у країнах, де це роблять абсолютно легально. Тому заборона не рятує ситуації.

Не можна допускати й множення «зозуль», які, від безвиході, народжуватимуть, але не зможуть (не захочуть) годувати-виховувати дітей, відтак віддаватимуть їх до сиротинців. А така загроза є.

Головний акушер-гінеколог МОЗ України В’ячеслав Камінський прокоментував ситуацію так: «…потрібно думати, як зменшити кількість абортів, і над цим працюють лікарі, МОЗ, громадські орга­нізації. У переважній кількості випадків аборт — це не медична, а соціальна проблема. Якщо опитати жінок, які приходять на переривання вагітності, що стало причиною, ми почуємо: відсутність житла, роботи, низька зарплата, неблагополучна атмосфера у родині, проблеми сімейного плану. Тому соціальна складова є визначальною. Треба не забороняти, а переконувати. Дати людям можливість народити здорових дітей, і щоб ці діти були бажаними».

Нагадаємо, дискусія у суспільстві щодо доцільності штучного переривання вагітності розпочалася після того, як синод Греко-католицької та конференція Римо-католицької церков в Україні виступили із спільним зверненням про заборону абортів у нашій державі. У цьому зверненні, зокрема, сказано.

«...Церква вважає знищення людського життя шляхом аборту гріхом умисного вбивства людини. Той, хто свідомо чинить аборт, намагаючись різними способами обґрунтувати його необхідність і неминучість, лицемірить перед Богом і перед собою.

Недопустимість знищення зачатого, але ще не народженого життя випливає не лише з богословських підстав. Така позиція знаходить своє підтвердження завдяки прогресу сучасних природничих і гуманітарних наук. З точки зору філософської антропології людина є особою, тобто істотою, яка наділена розумом, почуттями та свобідною волею, — істотою, що здатна свідомо здійснювати своє буття, «воло­діти собою» та визначати своє свобідне ставлення до себе та всього іншого. Тому вона посідає незрівнянну гідність та недоторканні, непорушні права... Вже з моменту зачаття людині притаманна специфічно особова гідність та недоторканні основні права — такі ж, як їх має кожна людина. Саме тому особа посідає недоторканне право на життя від початку свого існування, тобто зачаття, і до його природного (біологічного) закінчення.

Як вказують наукові дослідження, життя людини починається з моменту зачаття, тобто злиття статевих клітин її батьків. Відтоді і надалі на кожному етапі внут­рішньоутробного розвитку ця неповторна людська істота вже має в зачатковій формі всі властивості людської особи. Саме тому не існує принципової різниці між убивством ще не народженої та вже народженої людини...

Жоден людський закон не може перекреслити Божественний закон. Держава, яка своїм законодавством надає «право» через аборт відбирати життя незахищеній людській особі, чинить всупереч Божій заповіді «Не вбивай!»... Цивілізація, у якій здійснюють легальне та безкарне вбивство ненароджених дітей, стає «цивілізацією смерті», котра поступово починає ставити на «конвеєр смерті» щоразу нові соціальні групи слабких і незахищених людей — хворих, старих, представників інших рас та національностей...

Згідно з медичними даними (зокрема результатами ультразвукових досліджень і внутрішньоутробних оптичних зйомок), дитина, яку вбивають в утробі матері, зазнає таких самих страждань, як і вже народжена людина, котру тортурами доводять до смерті. Окрім того, аборти мають згубні наслідки для психологічного і фізичного здоров’я всіх задіяних в них осіб (постабортний синдром у матерів, членів їхніх сімей та лікарів, які проводять аборти, втрата репродуктивної здатності, різні інфекції, смертність жінок під час і після абортів, синдром уцілілих від аборту в дітей, які народжені до чи після вбивства в утробі матері їхніх братів і сестер…). З позиції медичної етики аборт є оскверненням та спотворенням високого покликання лікаря, завдання якого — лікувати і рятувати життя людини, а не нищити його прямим втручанням».

Далі автори звернення зазначають: «На превеликий жаль, злочин вбивства ненароджених дітей в Україні є дуже поширеним. Українське суспільство боляче відчуває на собі згубні наслідки абортів. За різними дослідженнями, мільйон по­дружніх пар в Україні є неплідними, з них 868 тисяч — через неплідність жінки. Причиною жіночої неплідності у 80 відсотках випадків є аборт. Згідно з даними Держкомітету статистики, смертність в Україні перевищує народжуваність, у деяких областях майже утричі. Як наслідок, останніми роками населення України зменшилося на п’ять мільйонів осіб (з 52 до 47 мільйонів). Якщо взяти до уваги статистику про те, що від моменту легалізації абортів Микитою Хрущовим у 1955 році і дотепер в Україні проводилося в середньому від 400 до 900 тисяч абортів на рік, то за останні 57 років народ України втратив близько 40 мільйонів своїх громадян, що втричі перевищує число жертв Голодомору. Якщо така динаміка збережеться, то через кількадесят років українська нація постане перед небезпекою зникнення. Далеко не останньою причиною таких невтішних демографічних тенденцій є легалізоване державними законами вбивство невинних людських осіб, тобто аборти».

Звернення єпископів УГКЦ і РКЦ в Україні закінчується вимогою до української держави «...на законодавчому рівні підтвердити право ще не народженої, але вже зачатої людини на життя, заборонивши аборти. Оскільки жінки часто наважуються на аборт через складне матеріальне і соціальне становище, то закликаємо українське суспільство виробити дієві механізми для захисту материнства, сприяння та допомоги сім’ям, одиноким матерям, надання субсидій для народження і виховання дітей, а також створення умов для всиновлення дітей, яких мати не може самостійно виховати, але яких очікує велика частина з того мільйона подружніх пар, що не можуть народити своїх дітей».

Невдовзі після оприлюднення цього звернення із законодавчою ініціативою про заборону абортів в Україні виступив народний депутат Андрій Шкіль (БЮТ —«Батьківщина»). У законопроекті, який він зареєстрував у Верховній Раді, передбачається, що проводити такі операції можна лише у тому випадку, якщо вагітна страждає на туберкульоз, діабет, тяжкі захворювання легень, нирок, печін­ки, серця, серцево-судинні та онкологічні захворювання; якщо вагітна не досягла 16 років; перебуває у місцях позбавлення волі; вже має п’ятьох дітей; у разі смерті чоловіка або інвалідності дитини, яку вона вже виховує.

На такі ініціативи швидко з категоричною незгодою відреагувала низка громадських жіночих організацій, зокрема феміністичних, з різних регіонів країни. У їх відкритому листі до очільників Греко-католицької та Римо-католицької церков, зокрема, йдеться: «Жодна з нас, жінок, не схвалює штучне переривання вже зародженого життя — це справді болісна, травматична і ризикована медична операція, шкідлива для жіночого організму та психіки. Але це не означає, що жінку мають позбавити права вибору і можливості самій приймати рішення щодо свого тіла і своєї долі. Вагітність та народження дитини в першу чергу заторкують інтереси жінки, позначаються насамперед на її житті, тому ніхто, окрім неї, не повинен вирішувати, як жінка має вчинити у цій ситуації. Заборона не змусить жінок народжувати небажаних дітей — вона лише стрімко збільшить кількість нелегальних абортів, наражаючи на щораз більші ризики життя та здоров’я самих жінок...»

Свою категоричну незгоду щодо заборони абортів авторки листа пояснюють тим, що такий крок стане не меншим, а навіть більшим злом, ніж сам аборт. Тут вони посилаються на досвід Польщі, де примус жінок до народжування небажаних дітей не покращив демографічну ситуацію в країні, а також на негативний досвід СРСР, де заборона абортів з 1936 по 1955 роки спричинила «збільшення смертей від абортів до 70% та зростання кількості дітовбивств».

А ще у своєму листі жіноцтво запитує у церковних ієрархів: «Чи готова церква взяти на себе відповідальність за всіх отих примусово народжених немовлят, їх догляд, виховання, освіту, за їхнє майбутнє — за усі ці наслідки «примусу до материнства»? Адже кількість «врятованих від аборту», але небажаних та покинутих дітей, неминуче зросте у сотні разів! Рятуючи життя зародка, що готова зробити церква для гідного життя цієї людини? Чому, обстоюючи права зародка, церква дозволяє собі ігнорувати права Жінки?»

У свою чергу патріарх УГКЦ Святослав висловив задоволення, що спільна заява єпископів церков започаткувала в україн­ському суспільстві жваву дискусію навколо «багатогранної проблеми абортів». Оскільки ця проблема «має ширший феномен: проблема здоров’я, медична проблема, соціальна і моральна проблеми», вона, впевнений патріарх, вартує залучення до дискусії всього суспільства.

Свій варіант такого загального обговорення запропонувала і народний депутат Олена Бондаренко. Проблема абортів не може бути вирішена «одним кроком у той чи той бік... Найпрекрас­ніший законодавчий акт не може вирішити проблему абортів. Очевидно, про це слід спитати і в жінок, і в чоловіків, і в родини. А для цього я бачу єдиний вихід — всеукраїнський референдум», — сказала вона у вівторок на вже згаданій прес-конференції у Києві.

Підготували
Яна ЗАЛЕВСЬКА,
Ірина СОКОЛЯНКА.