Станіслав Ніколаєнко: Реформа чи знищення агроосвіти?

Наприклад, у Південний навчально-науково-виробничий комплекс (ННВК) планується включити три аграрні ВНЗ — Херсонський, Одеський та Миколаївський. Передбачається залишити університет у Миколаєві, а Херсонський та Одеський державні агроуніверситети зробити філіями. Як бути з науковими школами, традиціями, напрацьованими виробничими зв’язками? Незрозуміло. При цьому Миколаївський університет веде підготовку бакалаврів з 5 галузей знань, 7 напрямків та 16 спеціальностей, Одеський — з 6 галузей, 8 напрямків та 15 спеціальностей, а Херсонський — із 7 галузей, 10 напрямків та 17спеціальностей. Херсонський аграрний університет веде своє літочислення із 1874 року, Одеський — з 1918-го, а Миколаївському — лише 20 років. Він, до речі, був певний час філією Одеського університету. При цьому в Миколаєві практично нема за­кладів аграрної науки, чого не скажеш про Одесу і Херсон, зокрема всесвітньо відомі «Асканію-Нову» чи інститут Таїрова.

Ще указом царя Миколи І у 1844 році був заснований Уманський аграрний університет. Це унікальний науково-навчальний центр садівництва, розташований поруч із світовою перлиною садово-паркового мистецтва — Софіївським парком. Нині він стає філією Вінницького аграрного університету, якому ледь виповнилося 30 років. До цього університету доєднується і відомий Кам’янець-Подільський аграрний університет.

Зовсім цікавим є об’єднання в Слобожанський ННВК п’яти вишів, зокрема Полтавського і Сумського аграрних університетів. Дніпропетровський агроуніверситет також може стати філією Мелітопольського аграрного університету. Така ж доля чекає Житомирську агро-екологічну академію, яка стає філією Білоцерківського аграрного університету.

Якими критеріями користувалися автори цієї реформи — невідомо. Як невідомо, що буде із землею, майном університетів, які стануть філіями. На скільки зменшиться число студентів, викладачів? Що буде із старовинними, цінними приміщеннями, скажімо, корпусом Одеського аграрного університету, який мав необережність стояти в престижному районі Південної Пальміри?

Коли уважно вивчаєш запропоновану реформу та схему управління науково-навчально-виробничими комплексами, то дуже інтригують кілька речей. Найперше те, що управління та розпорядження всім майном і, найголовніше, землею хочуть передати якомусь хитрому правлінню навчально-наукових комплексів, засновниками і співзасновниками якого будуть юридичні особи (сільськогосподарські підприємства) та іноземні партнери. Тобто вимальовується така картина: майно і земля від університетів плавно переходить до якогось ефемерного керівного органу. Про які в цих умовах можна говорити якість освіти, автономію університету, академічні свободи, демократію, самоврядування тощо? Де в світі успішно працює така схема? Ліквідація Мінагрополітики навіть науково-методичного центру свідчить про примітивне бажання оволодіти приміщеннями центру. Адже як можуть діяти університети, технікуми без науково-методичного супроводу?

Зрозуміло, що реформувати аграрну освіту окремо від всієї української освіти не можна, бо процеси інтеграції нині набагато глибші. Аграрні виші давно готують фахівців не тільки з сільськогосподарських спеціальностей, а конкурують з будівельними, техніч­ними і навіть юридичними, економічними ВНЗ. Досвід функціонування аграрної освіти в усьому світі — різний. У Франції, Нідерландах, Росії аграрні навчальні заклади підпорядковані аграрному відомству, в США та низці європейських країн вони, як правило, — складові великих університетів.

Який шлях обере Україна, залежить від багатьох чинників, зокрема від стратегії розвитку всього сільського господарства. Якщо воно буде таким, як нині, розрахованим лише на інтереси латифундистів, то більшість навчальних закладів нікому не будуть потрібними. Якщо буде взятий курс на комплексний розвиток і відродження села, високоефективне, наукоємне виробництво, переробні галузі, створення нових робочих місць, то тоді буде потреба в оновленні наукового, професійного забезпечення.

Згоден, що закривати очі на проблеми в українській освіті, зокрема аграрній, не можна. Дублювання спе­ціальностей, випуск не витребуваних практикою фахівців, паралельне існування науково-дослідних установ Аграрної академії наук та університетів — це все є. Є міста, де діють по два — три агроуніверситети, є філії ВНЗ, які не мають необхідної бази, кадрів. Але реформувати аграрну освіту без глибокого аналізу, стратегічного підходу, залучення науковців, громадськості, вироблення прозорих механізмів — не можна. Інакше складається стійке враження, що згадане реформування має на меті не так вирішення існуючих проблем, як організацію якогось новітнього «МММ» з метою позбавлення майна і землі аграрних закладів. Цього допустити ніяк не можна.

Станіслав НІКОЛАЄНКО,
голова партії «Об’єднані ліві і селяни»,
голова громадської Ради освітян і науковців України.