Ще один дотик до справжньої творчості

Олексій Семененко чудово передав повітряну легкість та емоційну рухливість ліричної музики французького композитора, чия творчість вважається перехідною між романтичним драматизмом Вагнера та імпресіоністичним звукописом Дебюссі. У творі Бізе — Ваксмана високотехнічна, граційна й прониклива, а у фіналі іскристо-запальна гра музики доконечно підкорила публіку. Шанувальниці буквально завалили квітами молодого виконавця. Зворушений прийомом скрипаль не змусив зал довго себе вмовляти і на біс виконав твори улюбленого Паганіні (каприс 17) та Баха (анданте). Часом здавалося, що він веде соло відразу на двох інструментах — наскільки складними були пасажі. До речі, грає Олексій на інструменті Ніколо Аматі (1720), учителя Страдиварі, яку надав українському скрипалю майхаймський Фонд Sinfonima (Німеччина). Що й казати, того вечора одесити вкотре продемонстрували, що є відкритими й гостинними до гастролерів, однак не приховують надміру свого захоплення та любові до талановитих земляків. Пробачимо собі цей «недолік».

Коли я вперше познайомився з програмою концерту, то подумалося, що диригент не бажає ризикувати й пропонує тільки популярні речі. Минулого року, наскільки пам’ятаю, послідовник В. Федосєєва в репертуарному плані був більш сміливим, пропонуючи одеситам один із концертів С. Прокоф’єва та Третю симфонію О. Скрябіна. Одначе у другому відділенні подібні сумніви розвіялися, коли зазвучала велика музика Восьмої симфонії Дворжака. Слухачі отримали потужний заряд позитивних емоцій від цього величного, проникнутого патріотичними і шляхетними почуттями твору чеського композитора. Оркестрові партії побудовані так, що, дають можливість проявитися різним групам інструментів. Виразно, мужньо проворкотіли стриманими низами віолончелі (концертмейстер С. Шольц), на фоні загальної паузи із наспівною ясністю заговорила перша скрипка (Є. Кострицький), вирвалися у польоті і перекрили оркестр оксамитові звуки туби (В. Самойленко). Під час виконання симфонії вся духова група відігравала визначальну роль, часом поступаючись першим і другим скрипкам. Їх клична гра загалом посилювала динамічний розвиток симфонії. Відчувалося, що на репетиціях цю річ опрацювали ґрунтовно, і завдяки досягнутій безперервності музичного руху (movement) симфонія сприймалася дуже цілісно.

Характеризуючи російського гостя, повинен визнати, що за диригентським пультом стояв, перш за все, «працівник сцени» — ніякого позерства чи егоцентризму, а лише слідування музиці, інтровертивне, енергійне та вольове провадження оркестром. З 2007 по 2011 роки Юрій Ткаченко очолював Ростовський академічний симфонічний оркестр. Як і ще один москвич, В’ячеслав Валєєв (з чиєю творчістю одесити познайомилися нещодавно), Юрій Ткаченко — серед провідних російських диригентів нового покоління.

Ловлю себе на думці, що музикантів, які подарували нам під час останнього концерту справжнє свято музики, хочеться слухати неодноразово. Чи це не ознака, що ми в черговий раз торкнулися справжньої творчості?

Володимир КУДЛАЧ.