Українська мова — лиш «сценічне вбрання»?

Діти декламували Шевченка, виявляючи свою обізнаність з творчістю великого поета. Адже перед цим його треба було, як мінімум, прочитати, щоб вибрати те, що сподобалося найбільше (або ж покластися на пораду вчителя), потім вивчити, відрепетирувати… Декламували артистично, декотрі — з граничною виразністю і темпераментом, передусім — наймолодші учасники. Декламували з правильними наголосами та вимовою. Видно було з усього, що українська мова для переважної більшості з них не є чужою. Чи спілкуються вони нею повсякдень? Відповідь на це запитання можна було отримати тут-таки в залі, й навіть зі сцени, коли, закінчивши виступ, майже кожен учасник дякував за увагу вже не мовою Шевченка, яка щойно так гарно звучала з вуст виконавця.

І виходить, що мова державна — це те саме, що й сценічне вбрання, що вона ідентифікується з шароварами (їх було аж забагато), вишиванками та віночками у дівчат, хоча етно­графізм щонайменше в’яжеться з постаттю видатного поета й художника-академіка, інтелектуала, Великого Українця. І що можна тут-таки, не сходячи з місця, тобто — зі сцени, перейти на іншу мову, більш звичну. І що тоді таке українська мова у державі на ймення Україна — отой віночок та шаровари? І яке її місце, точніше — де її місце, скажімо, у школі? Лише на уроках? Може, це тільки деталь, дрібниця, на яку не варто й зважати, але деталь дуже показова, характерна: такими, на жаль, є реалії, такі наслідки мовної політики, яка ведеться в країні, а отже, й тут, на Півдні.

З іншого боку, репертуар фестивалю (якщо можна так сказати) засвідчив одну — віддавна традиційну — особливість донесення Шевченкових образів і думок до підростаючого покоління. Тарас Шевченко, згідно з цією традицією, оспівує козаччину, героїзмові якої нема вороття, ллє сльози над гіркою жіночою долею, засмучується кріпацтвом… Одне слово, сльози та сльози. Чому ж тоді називаємо його Пророком, Батьком Нації, бунтарем, якого в усі часи боялися й тому прагнули залучити на службу своїй ідеології ті, хто володів Україною? Чому ж актуальний він і в наш час, а чимало поезій його немовби ось щойно лише написані?..

Відповіді на ці запитання мали б прозвучати у декламаціях учасників фестивалю — власне, в обраних ними творах. Тому, що Тарас Шевченко закликав діяти, а не скиглити й нарікати, кликав до боротьби, залишив для всіх поколінь наче програму для боротьби. Й у цьому — його актуальність, цим він завжди сучасний. Такого Шевченка хотілося б почути з вуст молоді. Попри досить високу, назагал, декламаційну майстерність — без будь-якого перебільшення, попри весь артистизм та виразність створюваних на сцені образів. Невипадково голова журі Валентина Максимова розчулено зізналася, звертаючись до учасників перед нагородженням:

— Не гадала навіть, що в районах такий високий рівень культури, стільки шанувальників Шевченка, так багато прихильників української мови. Я була майже в розпачі — не знала, кого виокремити. Оцінювали ми за фаховими критеріями. Ви показали дуже цікаві акторські здібності, особливо дівчата.

Під час вручення нагород голова журі для кожного знайшла добре слово — похвалила, дала фахову пораду. То були слова спеціаліста, педагога. Одне лише маленьке «але», а може, не таке вже й маленьке: шановна голова журі зверталася до учасників Шевченківського, властиво — українського, фестивалю зовсім не українською мовою. Від цього виховний момент — у сенсі «прихильників української мови» — був мізерним. Коли дитина з дня у день бачить ставлення до української мови як до другорядної, необов’язкової, одне слово — декоративної, то для неї ця мова, хоч і рідна, так і залишиться отим «сценічним вбранням», своєрідною «спецівкою».

А все, що поза цим, було гарним та святковим, діти раділи відзнакам, до слова сказати, всі учасники отримали подяки, нагороджували й книжками. Тішило й те, що представлені були райони області, хоч і не всі. Виконуюча обов’язки директора центру Валентина Вітус сердечно подякувала керівникам делегацій за те, що привезли дітей, що працюють з ними. (Варт зауважити: звучали зі сцени не лише імена юних артистів, назвали і їхніх керівників).

У номінації «Літературно-музичні композиції» друге й третє місця посіли зразковий дитячий театр «Віват, театр!» та Марія Мазоха. А кращими читцями стали: Світлана Савельєва з Овідіополя — перше місце, її краянин Павло Унтіла та Світлана Флора (Красні Окни) — на другому, а третє отримали Артем Костенко (Овідіополь), Катерина Кончакова та Анжеліка Лизогуб з Іванівки.

Роман КРАКАЛІЯ.