В’язниця як «подарунок» до ювілею, або Такі тепер часи настали

Хлібокомбінат, який Іван Васильович очолив, об’єднував райцентрівську і три сільські пекарні, плюс кілька побутових майстерень. Якщо в Цебриківській і Плосківській пекарнях тоді вже були механізовані печі, то у райцентрівській усе ще доводилося у піч саджати хліб лопатою. Новий керівник з притаманною йому енергією взявся за реконструкцію підприємства. З часом там з’явилися дві механізовані лінії, що дозволило виробляти тридцять тонн хліба щодоби.

Працьовиті, ініціативні люди завжди в ціні. Тож не дивно, що у 24 роки недавній випускник технікуму став начальником управління хлібопекарного сектору облспоживспілки, а застосовану ним тоді технологію хлібопечення визнали найдосконалішою в республіці.

Надалі було здобуття диплому економіста в інституті народного господарства, зміна кількох посад аж до першого заступника голови правління облспоживспілки. В ті роки кооперативна мережа стрімко розвивалася. Без перебільшення, десятки об’єктів Негода може назвати «своїми». А от найвища посада голови правління випала на його долю у найтяжчі дев’яності роки.

Система споживкооперації змінилася тоді до невпізнанності. Скільки було втрачено в процесі реформування економіки країни! Основні фонди не те що скоротилися, а просто розтанули. Тут уже не до новобудов. Треба було якось виживати в умовах, коли обірвалися добре налагоджені зв’язки, завмерла більша частина виробничих підприємств країни. Знадобилися неймовірні зусилля, аби втримати те, що ще залишалося живим. Насамперед — зусилля першої особи, тобто голови правління, який вміє працювати сам і здатний примусити працювати інших.

Нині споживкооперація об’єднує понад двадцять тисяч пайовиків, обслуговуючи близько сорока відсотків сільських мешканців. Кілька десятиліть тому «сільповські» магазини були в кожному найменшенькому селі. У період руйнації, позбуваючись «баласту», не всі з них вдалося віддати у руки добрих господарів. Там, де щезли традиційні магазини, щезли й самі села. Така сумна прикмета часу. Тож честь і хвала керівництву споживспілки, яка змогла вберегти значну частину своїх активів, у тому числі базу відпочинку, Білгород-Дністровський економіко-правовий коледж, де готують молоді кадри, та інші об’єкти.

Саме тут, розповідаючи про заслужену людину, хотілося б поставити оптимістичну крапку. Але не виходить. Загальна тенденція окреслюється приблизно так: тоді будували — тепер продають. Але така доля спіткала всі галузі народного господарства, не тільки споживчу кооперацію. Як не важко було до цього звикати, проте звикли, пристосувалися. Більше того, сьогодні кооперація може похвалитися десятками оновлених, модернових магазинів, куди не соромно запросити навіть столичну еліту. Ошатно виглядає й сама адміністративна споруда облспоживспілки.

Когось це радує, а комусь спати не дає. Кілька років тому ледь відбилися від агресивних «орендарів», котрим запраглося просто «відкусити» чималеньке приміщення від адмінспоруди. Тоді невідомі бандити жорстоко побили Івана Васильовича прямо біля квартири. Відтак йому довелося місяць відлежати у лікарні. Однак це не позбавило чоловіка мужності боротися за правду до кінця. В результаті — перемога, рейдерське захоплення скінчилося нічим.

Хто тоді міг знати, що попереду чекають ще карколомніші сюжети, спрямовані на те, аби зламати нелякливого господаря? У статті «Не ведают, что творят. Зачем правоохранители ищут преступников там, где их явно нет?» детально розповіла про це газета «Комсомольская правда».

Похмурим зимовим ранком до адмінспоруди облспоживспілки увірвалися люди в чорних масках. Перелякані, вигнані в коридор з кабінетів жінки подумали: грабіжники! Ні, рідна міліція (Шевченківський відділ Приморського району, УБОЗ УМВС України в Одеській області). Навіщо міліціонерам маски, так ніхто й не зрозумів. Як не зрозуміли, навіщо застосовувати силу там, де потрібне можуть віддати добровільно. Чинили так, мабуть, для того, аби фабрикувати нові справи, незважаючи на те, що у 2010 році вся система споживчої кооперації України, в тім числі й кооперація Одещини, була охоплена перевірками всіма контролюючими органами аж до прокуратури. Суттєвих порушень виявлено не було.

То що ж тоді знадобилося міліціянтам? Виявляється, документи. Які? Здатні відповісти на питання про те, як розподілялися (чи продавалися?) кімнати у звільненому студентському гуртожитку колишнього Одеського (переведеного до Білгорода-Дністровського) кооперативного технікуму. Зробити це було зовсім неважко, оскільки облспоживспілка давно має загальний реєстр всієї нерухомості. Тож будь-який клерк-правоохоронець міг отримати вичерпні відповіді, підтверджені документально. Натомість «шоу-маски» вигребли із шаф і шухляд у спорожнілих кабінетах 36 мішків всіляких документів. Не виключено, що в тих мішках могли опинитися й приватні листи, вітальні листівки… Чого лиш не кладемо у шухляди! Що робитимуть у міліції з такою прірвою паперів?

Та Бог з ними, тими паперами. Страшніше інше: затримавши Івана Васильовича Негоду спочатку на три дні, слідство вигадує дедалі нові й нові зачіпки, щоб якнайдовше утримувати його у в’язниці. Ніби на волі він для когось небезпечний. Ось який «подарунок» під назвою «небо в клітинку» отримав заслужений чоловік до свого трудового ювілею. За нормальної влади таким людям ордени вручають, а тут комусь сильно хочеться «покушать» те, що він надбав на своєму віку.

На питання, за що літній чоловік горбиться на нарах, людині із здоровим глуздом відповісти неможливо. Житло, яке нібито стало причиною арешту, розподілялося добрий десяток років тому. То яка мета екзекуцій — знову з окремих квартир зробити студентський гуртожиток? Чи як? Взагалі, звідки воно взялося те звинувачення? Хто скаржився з членів облспоживспілки на Івана Васильовича? Кому він спричинив збитки? Нікому. Тим більше — державі. Адже споживча кооперація — система з власним статутом і регламентуючими документами, тим паче що житло вже давно приватна власність, до якої держава не має ніякого стосунку.

Система є такою, де будь-які рішення приймаються колегіально, тобто правлінням, яке підконтрольне ревізійній комісії, раді облспоживспілки, Укоопспілці в Києві. Кого це, зрештою, стосується, якщо державі не завдано навіть копійчаних збитків? Що поганого в тому, що відомство забезпечувало житлом власних співробітників? Це їх право, право усієї споживчої кооперації України розпоряджатися власним майном.

Мабуть, річ не в цьому. За подібним сценарієм нині розгортаються події у багатьох комерційних структурах, де раптом згадують гріхи (та й чи гріхи?) десятирічної давності. Здається, відповіддю на запитання про причини цього можуть слугувати слова одного чиновника, який з телеекрана «заспокоював» працівників, мовляв, хіба не все одно, хто буде керівником, ви собі працюйте. (А ми тим часом посадимо туди кого треба.)

Ось за таке бидло нині мають його величність робітничий клас. Мовляв, хіба не все одно йому, під ким гнути спину? Та ні, не все одно! Бо у випадку з Іваном Васильовичем Негодою його посада виборна, тобто як захоче колектив — так і буде. А колектив (по всій області) хоче одного: щоб хазяйновитому керівникові дали можливість спокійно працювати. Хіба не саме це право й покликані охороняти правоохоронці?..

Дмитро ЛИСТОПАД.

Коли матеріал готувався до друку, стало відомо: 28 лютого Івана Васильовича Негоду звільнено з-під варти на підписку про невиїзд. Ведеться слідство. А з днем народження, 5 березня, вчорашнього в’язня довелося вітати у лікарні.