Життя, як змах крила

У ньому я й познайомився з Тамарою Панасівною. Будучи запрошеною до слова, вразила мене своєю ерудицією та неабияким красномовством. Її коротка промова була виголошена у пам’ять про Миколу Подоляна — талановитого інженера-енергетика, який кохався в поезії, журналістиці і був невтомним борцем за мир. Пізніше мав задоволення чути Тамару Панасівну під час виступу народного хору ветеранів війни і праці «Бойові подруги». Ну як не розповісти про таку цікаву людину?!

Десь серед безкрайніх просторів Донбасу загубилося невеличке грецьке поселення з промовистою назвою Костянтинопіль (сьогодні це Великоновосілківський район). Тут у великій родині (шість дочок) Василини та Панаса Халанготів і народилася за десять років до війни красуня Тамара. Батько працював трактористом у сусідньому радгоспі «Гігант», куди згодом переселилися всією родиною. Мати ледь встигала доглядати малечу.

Вистачало всілякої скрути, проте, незважаючи ні на що, Тамара була зразковою ученицею в школі, як і пізніше — у Макіївському педагогічному училищі, куди вступила через рік після Великої Перемоги. Звісно, яким був той повоєнний час — на всіх вистачало холоду і голоду. По закінченні училища дівчина прибула вчителювати до міста Чистякового. Тут навчала української мови дітей молодших класів. Педагогів бракувало, тож доводилося працювати у дві, а то й у три зміни. Це не розчарувало в обраній професії, навпаки — весь час думала про вищу освіту.

Де ж її здобувати, як не в Одесі? Коли у 1952 році стала студенткою педінституту, не здогадувалася, що все подальше життя буде пов’язане з легендарним приморським містом. Як особисте, так і громадське. На четвертому курсі Тамару обрали комсоргом інституту, й невдовзі вона очолила об’єднаний студзагін, з яким вирушили до Кокчетавської області Казахстану на збирання хлібів. Попри безліч труднощів, про той час збереглися найтепліші спогади:

— У далеку путь нас, понад 1300 юнаків і дівчат з різних навчальних закладів, відправили у наспіх пристосованих товарних вагонах. На місці теж було несолодко. Особисто мені доводилося мало не щодень діставатися за десятки кілометрів до радгоспних відділків, аби вирішувати силу-силенну побутових проблем, питань культурного відпочинку молоді. Не менше різних клопотів та праці мала й згодом, вирішивши долучитись до будівництва шахт. Але то була молодість, про яку нині згадую з ностальгією і ніжністю.

Окремою сторінкою біографії Тамари Панасівни є 1957 рік, коли потрапила на Всесвітній фестиваль молоді і студентів у Москві. Звісно, не сама, а з великим хором студентів та слухачів консерваторії ім. А.В. Нежданової. Об’єднаний хор став тоді володарем трьох золотих медалей. Повернувшись додому, Сазонова продовжує опікуватися культурним життям молоді. Навесні мала честь відкрити новий дитячий кінотеатр «Зміна», де першою було продемонстровано кінострічку «Шкільні роки». А невдовзі очолила театр юного глядача. Багато хто пам’ятає її тут і досі.

Озираючись на пройдене, слід сказати: доля Тамари Сазонової склалася доволі щасливо. Закінчуючи історико-філологічний факультет педінституту, зустріла своє подружнє щастя — вродливого випускника інституту інженерів морського флоту, який надалі успішно поєднував наукову роботу з далекими рейсами. Вже перебуваючи на посаді директора театру юного глядача, Тамара Панасівна народила доньку Ірину. Вона стала інженером, як батько. Тільки закінчувала Одеську політехніку. Нині там навчається Іринин син Артем.

Життя людини, як змах пташиного крила. Хоч і здається досить тривалим, різноманітно насиченим. Все у спогадах, ніби було вчора. Після театру Тамара Панасівна Сазонова очолювала відділ культури і мистецтва обкому партії, вела культмасову роботу в обласній раді профспілок. І доволі успішно, про що свідчать візити численних делегацій з різних куточків величезної країни, які приїздили за досвідом.

Згодом ця непогамовна жінка майже десять років керувала розгалуженою мережею облкниготоргу (близько тисячі працівників). Це вона додумалася запрошувати в книгарні письменників, які у придбаних книгах зразу ж залишали автографи. Таким знайомствам були однаково раді як автори, так і читачі. Нині Сазонова, давно перебуваючи на заслуженому відпочинку, не відпочиває. Вона є заступником голови обласної Ради миру, членом правління міжобласного відділення Національної спілки театральних діячів України. Нікого не залишають байдужими вже традиційні її програми під назвами «Різдвяні вечори», «Великодні зустрічі», «Золота осінь миру». Вони збирають багато людей, спраглих живого спілкування. Для всіх разом це велика радість.

Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ,
журналіст.

Вінницька область,
м. Погребище.