Вірний джура дитячої літератури

— Отже, пане Володимире, ви й раніше не були обійдені високими відзнаками, найбільша з яких — премія імені Лесі Українки. Ваші книжки ніколи не залежувалися на полицях. А як почуваєтеся нині, у цій новій для себе якості — Шевченківський лауреат?

— Це може видатися дивним, але чогось особливого не відчув. Мабуть, тому, що я просто втомився. Якби це сталося 20 років тому, коли були написані «Джури…», я був би здивований, радісний, щасливий… А нині ставлю собі запитання: чому визнали саме зараз? Були часи, і це всім відомо, коли мене в Україні не друкували — це так характерно було для української неукраїнської влади, ота запопадливість, тож мусів перекладати на російську й посилати до Москви, і там мене дуже добре приймали, навіть роботу видавничу пропонували. До речі, я там завжди розмовляв українською мовою, і до мене ставилися навіть краще, ніж до тих українців, котрі переходили одразу на російську. Казали: з Володею цікавіше говорити, бо він немов опонент. Пригадую, як познайомився з Солоухіним — відомий був письменник, знаний на всю країну — кажу йому: «Здравствуйте». А він мені: «Ты с Украины? А почему разговариваешь по-русски?» То були справжні російські інтелігенти, таких нема й в Україні зараз…

Повертаючись до премії... Ті самі люди, котрі 20 років ходили повз мене, раптом сказали: ти найкращий в Україні прозаїк і так далі. Та ж, гадаю, за цей час вже змінився трохи менталітет українців. Якщо 20 років тому ми ще боялися своєї історії та знали ту, що була написана не нами, а продиктована нашими сусідами, то зараз дедалі більше цікавимося нашою істинною минувшиною. І в ній, а це тепер достеменно відомо, є дуже багато такого, що, коли б ми знали про це, то, можливо, не все було б нині так погано.

Нерідко мене запитують: скажіть, як нам жити, що буде з Україною? Не можу відповісти, бо й сам є людиною вже старшого покоління, і дивлюся на нього як на таке, яке вже ніщо не виховає — чи, може, це з Одеси так бачиться, не знаю. Доки з нас чума сталінізму, чума радянщини не вийде, ми будемо радянськими. Вся надія — на молодь. Моє завдання як письменника — звертатися до незашореного покоління і намагатися показати йому, що були такі люди, такі звитяжці, такі наші пращури героїчні, якими маємо пишатися і гідно продовжувати їхню справу. А до дорослих не буду звертатися, це марна справа: спробуйте переконати в одеському трамваї чи в черзі якогось ветерана, та ще й озлобленого нинішніми труднощами життя... Хоча у цих наших труднощах, звичайно ж, ніякою мірою не винна незалежність, а лише ми самі. Тому я звертаюся все-таки до дітей — з ними можна поговорити, можна переконати їх. Тому й почав писати історичні твори саме для дітей.

До слова сказати, після виходу першого тому — «Джури корзака Швайки» — мені неодноразово казали й писали навіть: так, Рутківський пише добре, але ж він «передирає» Гаррі Поттера, що ці книжки напряму перегукуються. Я згоден, але з однією умовою: це не я «здер» у Джоан Роуллінг, а вона у мене. Адже перший том «Гаррі Поттера» вийшов у 1997 році в Англії, а «Джури козака Швайки» були опубліковані в «Однокласнику» ще у 1995-у, ну а написані ще за 5 років перед тим. Можу лише так прокоментувати: нерідко одна й та ж ідея приходить до голови одночасно кільком людям. До речі, під час дебатів Шевченківського комітету знаний кінорежисер Роман Балаян зазначив, що, хоч він є прихильником Гаррі Поттера, та все-таки «Джури…» на порядок вище стоять. Це його достеменні слова.

— Запитання, може, банальне і традиційне, на нього можна й не відповідати, та все ж, якщо це не сімейна таємниця: як збираєтеся скористатися своєю премією? Десь зустрічав інформацію про те, що плануєте заснувати власну премію для кращих творів дитячої літератури. Щось на кшталт премії «Глодоський скарб», заснованої відомим письменником Григорієм Гусейновим, до слова, також на Шевченківську премію...

— Так, ця думка виникла ще кілька років тому, коли вперше подавали мій роман на Шевченківську премію. Я про це навіть сказав в одному з інтерв’ю. Чому вирішив саме так? Тому, що дитяча література не те що занедбана — вона зацькована. Вона у нас на маргінесі. Чи випадково це? Гадаю, ні. Але то вже інша тема. У багатьох країнах дитячі письменники на перших ролях, так би мовити. У тій же Англії, наприклад. У нашого північного сусіда так само лідерство веде дитяча література. Люди розуміють вирішальне значення дитячої літератури для майбутнього країни. Тієї, котра себе поважає. А у нас навіть викреслили рядок про дитячу літературу з положення про Шевченківську премію, нема відповідної комісії й у Спілці письменників.

Чув і таке: навіщо Рутківському ця премія, у нього вже є премія Лесі Українки. Так, є така премія, але про її розмір смішно й говорити. Шевченківська, звісно, більша. Це, повірте, не меркантильні якісь міркування.

Отож планую покласти нинішню винагороду на депозит і з банківських відсотків вручати премію кращим дитячим авторам. Цих коштів, гадаю, дитячому письменникові вистачить, щоб рік попрацювати над книжкою та не бігати по заробітках. Наразі премія має робочу назву — «Джури». До речі, Григорій Гусейнов з Кривого Рогу вже зголосився бути у журі, в якому, каже, з радістю працюватиме.

— Сьогодні мовимо не так про історію, як про дитячу літературу та про історію в ній. Проблема величезна. І хто, як не письменник, дитячий передусім, найкраще на цьому розуміється. У нас багато говорять про це, як, рівно ж, і про те, якою має бути наша держава. Та лише балачками й обходяться. На вашу думку, якою вона має бути — ота дитяча література?

— По-перше, дитяча література відрізняється від «дорослої», від іншої, тим, що в ній є кілька табу — кілька заборон, для яких вона мусить мати свого цензора. В особі автора, звісно ж. Отже: ніякого насильства — лише добро, ніякого сексу чи бодай натяку на щось «таке», сучасні діти щось, певна річ, знають вже, але це — не для книжки. По-друге, дитяча література — це література виховання. Не треба у ній негативу. Не треба… як би точніше сказати… плакатися не треба, от що, говорити про страждання, про смерть, про безвихідь тощо. Література, створена на основі плачу такого вселенського — це не дитяча література. Дитина спрямована у майбутнє, вона сповнена чекання, всіляких пошуків, знахідок, відкриттів різних. А ми тут їй зразу — про смерть. Цього не має бути.

І потім, мені здається, що вся дитяча література повинна мати табу на повчання — занудні повчання. Треба виховувати у процесі гри, захоплюючих пригод, уміння долати перешкоди. Оце, як на мене, три головні критерії, якими дитяча література — гарна література — має відрізнятися від іншої. І я своїм твором доводжу до висновку, що я — українець, звичайна людина, яких у світі 7 мільярдів, і я не хочу героїчно вмирати, а хочу героїчно перемагати, щоб жити для майбутнього Батьківщини. Як письменник хочу виховати у своїх читачах психологію не жертви, не мученика, а психологію переможця. Це, мабуть, якраз і зрозуміли члени Шевченківського комітету, коли одноголосно віддали перевагу моїй трилогії.

Якщо поглянути на мої книги: Ілля Муромець — психологія переможця. Козаки — так само, хоч вони меншою кількістю протистоять наймогутнішій на той час Оттоманській імперії. А в двотомових «Синіх водах»? Розтерзана земля, нічого, здається, вже нема, а воно звідкіля й взялося: у програшній ситуації — перемогли. Тут і пізнавально-патріотичний момент. Нам, та й усьому світові, втовкмачували, що на Куликовому полі вперше було розбито татарську орду, а битва при Синіх Водах була тільки епізодом. А насправді князь Ольгерд зі своїм військом, у якому були дружини князів — київського, полоцького, волинського, чернігівського (кожне з яких було значно більшим за московське князівство) — гнали ворога аж до Криму та за Волгу і Дон. І сталося це майже за двадцять років до битви на Куликовому полі, біля річки, яка зветься нині Синюхою. Я прагнув довести, що саме наші пращури, українці, а не Дмитрій Донський, були першими в світовій історії, хто розгромив татаро-монгольську орду. Й що саме переможці на Синіх Водах стали переможцями і на Куликовому полі: із п’яти полків, що стояли там, три прийшли з України і Білорусі. То була одна з найбільших битв в історії давньої України. Треба єднати перерваний зв’язок поколінь, творити яскравий міф України. Ось, на мою думку, суперзавдання для дитячих письменників — у контексті виховання майбутніх її будівників.

Зараз дитяча література на піднесенні, не завдяки державі, зрозуміло. Її б підтримати якось. Щоб автори не думали про хліб насущний. Для того я й придумав свою премію.

— Після таких слів годі й питати, як у творчості відомого дитячого письменника Володимира Рутківського стався такий несподіваний перехід до історичної тематики — після дуже гарної поезії, казок, після книжки про Бухтика, що стала популярною… Та все-таки: як пояснити це?

— Так, я вважав себе казкарем. Але подумав: казка почекає трохи. Це було десь у середині 1980-х. Почав міркувати: а яке ж моє місце у цій перебудові? Мабуть, найкраще буде, якщо я, як письменник, використаю себе саме у цій галузі. Коли щось таке потрібне дам новому поколінню українців — саме у царині історії. Зупинився на кількох темах: це, передусім, історії з життя Київської Русі, потім — пізніша епоха, далі — козацтво… Написав про Іллю Муромця. Адже це був український богатир, ніякого стосунку до Росії він не має, хіба що, коли ходив туди з мечем у складі війська Володимира Мономаха. А хто були оті козаки, оті гетьмани?.. Я хотів показати характерні риси нашого козацтва, показати його від самих початків. Ким були козаки, відкіля вони взялися, звідки взявся отой феномен народного лицарства. Писалося легко, я ж бо народився у тих козацьких краях, на Черкащині. Сам себе уявляв і джурою, і головним героєм — козаком Швайкою… Книжка стала популярною. Та чомусь багато хто вважає її винятково дитячою. Так, вона розрахована на підліткову аудиторію, але я гадаю, що книжка має бути цікавою і для дорослих, адже перед тим, як давати її дитині, треба самому прочитати, відтак і для дорослого якась пожива має бути. І там є багато такого, у чому цікаво буде розібратися й дорослій людині. Тож моя трилогія однаково розрахована на всіх читачів.

— Ми розмовляємо напередодні Шевченківських днів, коли вшановуємо пам’ять людини, котру українці величають Батьком, та він і справді є батьком нації й надовго ще залишатиметься ним. Що для вас особисто значить ця постать, що він для нас усіх, в Україні сущих, надто ж на нинішньому етапі нашого розвитку, адже переживаємо зараз дуже непрості часи, коли питання стоїть руба: бути чи не бути. Певен, що бути, що повороту назад нема. Бо з нами й сьогодні Тарас Шевченко, його приклад, його заповіти. Шевченко і сьогодення — можна й так повернути це запитання...

— Для мене особисто Шевченко — Пророк. Він вказав шлях Україні, на відміну від іншого генія. Гоголь зробив вигляд, що можна приєднатися до чужого середовища, і там бути собою, добре жити. Але від цього й сам збожеволів.

У Шевченка шлях був інший. Цей шлях — непримиренно відстоювати свою землю до кінця, при цьому «чужому научатись й свого не цуратись». Він добре знав, хто вороги: «раби, підніжки, грязь Москви». Дуже часто ми самі для себе є ворогами… Шевченка можна читати як Біблію. Він надзвичайно сьогоднішній. Але, з іншого боку, я не хотів би, щоби всі дивилися на нього, як на ідола чи робили з нього ікону. Це звичайний чоловік, і тим він цікавіший для нас, тим цінніший, що пройшов, може, через якісь помилки, але сам себе зробив з кріпака, утвердився. Це приклад для кожного українця. І мені навіть здається: критикуючи царизм, панівний клас, він навмисне викликав вогонь на себе, щоби зробити розголос, щоби підняти саме ім’я України.

— Хочу щиро побажати, щоби завдяки отриманій вами, нарешті, давно заслуженій найвищій у країні літературній нагороді з’явилися у дитячій літературі і нові імена, й нові талановиті книжки, і щоби ви також порадували українських читачів новими захоплюючими відкриттями. Ще раз — з нагородою вас!

— Дякую сердечно. І вірю, що так воно й станеться.