Майстер побутових полотен

Київська рисувальна школа, молодий на той час й один з основних навчальних закладів художньої освіти в Україні, ще не мала твердої методики й усталеного терміну навчання. Той, хто швидше опановував певний етап, без затримки переходив до наступного, складнішого. Пимоненко, який навчався дуже успішно, з другого року як репетитор вів малюнок у молодшій групі. А вже 1882-го він їде до Петербурга і вступає вільним слухачем до Академії мистецтв. І знову проявляє свою обдарованість: за рік пройшов гіпсові класи і був переведений у натурну майстерню В. Орловського.

Наполегливе бажання вчитися і невтомна праця давали позитивні результати, які були відзначені як високими оцінками, так і двома малими та однією великою срібними медалями. Разом з М. Пимоненком у натурній майстерні навчалися М. Врубель, В. Сєров, харків’яни М. Беркос, С. Васильківський, М. Ткаченко.

За настійною вимогою лікарів через хворобу легенів, що розвивалася внаслідок поганих умов життя і «гнилого» клімату Петербурга, успішному учневі М. Пимоненку в 1884 році довелося залишити академію. Він повертається у рідний Київ. М. Мурашко запрошує його на педагогічну роботу до своєї рисувальної школи. Трохи пізніше про це згадує учень цієї школи М. Жук: «Так, Пимоненко не терпів заперечень, але був вдумливим і дуже уважним до учнів, навчав їх старанно аналізувати натуру, бачити її конструктивну будову».

Тоді ж таки починається і творча діяльність М. Пимоненка. Його першою, як вважав сам художник, самостійною картиною була «Галерка» (1885). У ній автор намагався, і це, певною мірою, йому вдалося, передати емоційний стан різношерстої публіки під час вистави.

Кінець 1880-х відзначається у художника пошуками власних тем. І він їх поступово знаходить — це, передусім, тема життя і побуту українського села. Цьому сприяло те, що в кінці XIX та на початку XX століть в образотворчому мистецтві, художній літературі, театрі головним об’єктом відображення став народ, його повсякденне буття. Розкривалися духовна краса, мудрість і сила людей праці, національні особливості. І тут М. Пимоненко став у шеренгу кращих українських митців, поряд з такими, як К. Трутовський, С. Васильківський, П. Левченко, М. Ткаченко, П. Мартинович, які наполегливо розвивали напрямки національно-демократичного мистецтва.

Мистецька сфера мала два напрямки, тотожні в ідеологічному сенсі, але різні за формою вираження. Одні художники, негативно ставлячись до суспільного ладу, критикували його, інші — ідеалізували повсякденну й таку необхідну працю, побут і звичаї, національні риси простого народу. Ідеалізація образів упродовж майже всього творчого життя була типовою ознакою творчості М. Пимоненка. Яскравим підтвердженням цього — роботи «Жниця», «Квіткарка», «Молодиця», «Дівчина з граблями», «Ідилія», «Гуси, додому». В картині «Жниця» героїня — символічний образ: на тлі золотистого хлібного поля та безхмарного сіро-блакитного неба — чіткий силует ставної, гарної молодиці. Вона щойно випрямилася, зі жмутом пшениці та серпом у руках, й ласкавим поглядом, з посмішкою дивиться на глядача. Це хвилинна пауза в нелегкій роботі жнивування. Щиру доброзичливість ви промінює ця сільська трудівниця. Такими хотів би бачити художник всіх селянок, й у цьому якраз і бачиться символіка образу. Живопис тут різкуватий і дещо умовний, без рефлексів та кольорових нюансів, що характерно для раннього періоду творчості М. Пимоненка.

Красу, гідність, етнографічно-декоративну барвистість національного одягу на тлі поетичної привабливості природи бачимо на картинах «Молодиця», «Біля колодязя», «Парубки», «Гуси, додому», «Ідилія». Пейзаж тут не лише тло, він набуває емоційно-образного значення та посилює виразність дії.

Гадання, сватання, весілля — ці побутово-обрядові теми зацікавили художника в кінці 1880-х та впродовж 1890-х років. У полотнах «Свати», «Сватання» бачимо обрядове дійство, пов’язане із звичаями, які закріпилися в українському побуті і передані майстром з етнографічною точністю. Найкращою роботою з цього циклу слід вважати «Весілля в Київській губернії». Бездоганно продумане розміщення груп та окремих постатей, майстерно виписані образи учасників, їх рухи і дії, емоційний стан. Сріблясто-сіра гама картини відповідає стану осінньої пори року, коли традиційно настає час весільних обрядів.

Продовжуючи розвивати тематику побутових сюжетів, М. Пимоненко пише картини «На ярмарку», «Ярмарок», «В горшковому ряду». Композиційним центром полотна «На ярмарку» є група, де підмогориченого селянина, безпорадно смішного, підтримує усміхнена молодиця, а позаду жінка кулаками по його спині вибиває свою досаду. Люди з посмішкою спостерігають цю сцену. Глядачеві теж хочеться посміхнутися. Картина «Ярмарок», навпаки, викликає сум: жінка не з доброго життя продає корову з телям. Ярмаркові сюжети давали можливість митцеві у живописній формі відобразити різні типи селян у співставленні.

Живописну пленерну майстерність М. Пимоненко проявив у картинах на теми кохання. Колорит у цих творах значно багатший, пейзаж став одухотвореним, він доповнює душевні переживання героїв. («Суперники», «Ідилія», «Побачення», «Суперниці», «Біля колодязя»). Природа й людина у творах митця сприймаються як єдине ціле — у цьому сенсі характерним є полотно «Брід».

Любов до України, патріотичні почуття надихнули М. Пимоненка на створення картин з козацького життя. Тут переважає побутова тематика: «Козаки відпочивають», «Козаки на березі Дніпра», «В похід», «Повернення з походу». На полотні «В похід» розгортається драматична картина прощання козаків: з коханою дівчиною, з дружиною. А сюжетом для картини «Жертва фанатизму» послужила подія, яка відбулася у Кременці. Розлючений натовп євреїв-фанатиків на чолі з рабином оточив притиснуту до паркана дівчину, яка прийняла християнство. Перед очима глядача відбувається страшна драма. Характеристика образів така правдоподібна, що безпомилково можна пізнати суть кожної особи.

Портретна галерея Пимоненка небагата — переважно члени його сім’ї, люди з близького оточення. Працював художник і в жанрі книжкової графіки — ілюстрував твори Т. Шевченка: «Причинна», «Утоплена», «Мар’яна-черниця», «Русалка». Разом з В. Васнєцовим, М. Нестеровим, П. Свєдомським, В. Котарбинським у 1890 році М. Пимоненко брав участь у розписі Володимирського собору, за що був нагороджений орденом Святої Анни III ступеня. Результати наполегливої творчої праці з 1885-го по 1892-й показував на щорічних виставках Академії мистецтв. З 1893-го був постійним учасником виставок передвижників, а 1891-го по 1896-й — учасником виставок «Товариства південноросійських художників». Виставлявся також у Парижі, Лондоні, Берліні, Мюнхені. З паризької виставки була придбана для Лувра картина «Гопак», а полотно «Вихід з церкви в страсний четвер» з виставки у Мюнхені купили для місцевого музею.

За творчі досягнення в живопису у 1904 році М.Пимоненку присвоїли звання академіка. У 1910-у, коли був оголошений конкурс на пам’ятник Т. Шевченку у Києві, він був членом журі.

Помер Микола Пимоненко 26 березня 1912 року, похований на Лук’янівському цвинтарі у Києві.

Іван КОЗИРОД,
мистецтвознавець, педагог.