Вітали зі святом...

Ото, згадує тітка Зоя, мороз чи спека, сядуть тато на лавочці під хатою та й журяться, і все на годинник поглядають, щоб не спізнитися на роботу.

Якось чи не всеньку зиму вчотирьох їли галушки та коржі з тюлькою: своєї картоплі ніколи не садили, не могли купити й на базарі, бо того року городина не вродила й люди залишили все для себе. Зоя обідала у школі, а молодші брати до садочка не ходили, бо не мали в чому. Їм готувала їжу вона, старша сестра. Щоранку, перед школою, розпалювала плиту, ставила чавунець і варила галушки. Як закипить вода — накидає туди кльоциків із тіста, зажарить цибулиною і виставить на припічок. Воно як настоїться, то густе виходить: мисочку з’їв — і півдня не згадуєш про їжу.

Хлопці, немов ті шпаченята, завжди були голодні. Зоя боялася, щоб малі не лізли до вогню й не перекинули на себе ті галушки. Йдучи до школи, все наказувала їм, щоб насипали їсти тільки тоді, коли чавунець пальця не пече, бо якщо, вигадувала, галушку проковтнути гарячою, то в животі вона перетвориться на жовту жабу і погризе ребра.

Коли сповнилося шістнадцять років, пішла працювати на м’ясокомбінат — раніше не брали. Поставили перебирати тельбухи: відділяти та чистити кишки, які потім мила у чотирьох водах, солила у відрах і несла до ковбасного цеху. Почала заробляти хоч і невеличкі, зате власні гроші, на які мала дуже великі плани.

Жінки, з якими працювала в забійному цеху, сідали обідати. На роботу по черзі вони купували хліб і приносили з дому хто щось мав квашенини. А вже в комірчині на електричній плитці тихенько, щоб начальство не внюхало, підсмажували печінку чи підчеревину, а то й смакували гарячою ковбасою, ділячи між собою порівну кільце, яке їм «підкидали» з ковбасного цеху. Гріх, казали, біля м’яса працювати й не ласувати ним.

Тут їж досхочу, повчали вони Зою, хоч три рази на день смаж сало чи м’ясні обрізки, але за прохідну нічого виносити не можна, бо піймають і виженуть з роботи.

Хоч як дівчині не кортіло покласти свій шматочок ковбаси до кишені, щоб віднести братам, але не наважувалася, боячись бути впійманою.

Хто тоді знав, що начальство тягнуло машинами, що ті, хто був «зверху», розкошували не згірше від панів, але простого трудягу привселюдно соромили й карали штрафом за копійчану крадіжку.

Ти не гордуй, повчали її жіночки, ми знаємо про твої статки, а проси хлопців, щоб обсмалили яловичу голову та перекинули її за огорожу. На тих головах, казали, і їхні діти повиростали, і вона родину зможе підняти.

Відходи звалювали в залізний контейнер, який стояв біля огорожі, а звідти все забирали і вивозили на скотомогильник. Якщо свинячі голови смалили та пускали на продаж, то з яловичими ніхто не возився — їх просто викидали.

Жінки навчили, що голову, яку хлопці-забійники гарненько обі-

йдуть бензиновою лампою, годиться вишкребти до білого ножем, порубати, вимочити й варити години три-чотири, щоб кістка відійшла. Виходила повна миска м’яса. А вже його хочеш залий юшкою — буде холодець, посічи ножем — вийде фарш, посоли й приперчи — з хлібом смакота! Голова — годувальниця, сміялися, не треба й козу вдома тримати.

На другій «годувальниці» вона й піймалася. Тільки-но підняла пакунок, який забійники перекинули для неї за огорожу, як була схоплена за руку парторгом м’ясокомбінату, чоловіком зі злючими очима і писклявим голосом, якого всі ненавиділи й дуже боялися.

Того дня начальство разом із міліцією проводило рейд — викривали крадіїв народного добра. «Злодійку» Зою Голуб також занесли до ганебного списку «несунів». Парторг кинувся до того пакунка, але не знайшов у нім ні вирізки, ні ковбас. Вкрадену ж яловичу голову наказав… віднести до контейнера з відходами.

Невдовзі, якраз напередодні 8 березня, зібрали всіх у приміщенні дирекції, у «червоному» кутку. Жінок прийшло, може, з двадцятеро. На столику біля прапора та портрета вождя в масивній рамі були дбайливо розкладені подарунки до свята: кілька дефіцитних простирадл із пластмасовою квіткою на кожному; набори в целофані, перев’язані зверху яскравими стрічками: чеканки та чашечки з блюдцями і шкатулки з пляшечками одеколону.

Промови, вітання, гарні слова про партію, про жінку-трудівницю… Називали прізвища, й жінки одна за одною підходили до столика. Останньою назвали Зою. Парторг, єхидно посміхаючись, пропищав щось вітальне й вручив їй… грамоту, правильніше, порожній бланк.

Той шматок цупкого паперу з червоним прапором та бригадою вождів у профіль і досі зберігається в родинному альбомі Зої Федорівни, а разом із ним — і невеличка життєва історія… про «злочин» та покарання.

Яна СТАСІНА.