№ 17 (21281)  четвер 1 березня 2012 року

Одеський бізнесмен Володимир Немировський — один з небагатьох, хто не боїться вимовляти вголос прізвища Іванющенко й Аврамов, описуючи переділ власності, що відбувається в Україні.

Аврамов — саме ця непублічна людина, за словами Немировського, є «смотрящим» за Одеською областю. Він же — права рука в бізнесі Юрія Іванющенка, згадування про якого частіше можна зустріти під «логотипом» «Юра Єнакієвський». Ці прізвища, як ключ для вирішення проблем, що виникли, неодноразово чули бізнесмени першої і вищої ліги, коли до них приходили з перевірками/виїмками або обшуками.

Володимир Немировський — власник одеського заводу «Стальканат-Сілур». Проблеми в нього виникли торік. Але, на відміну від багатьох, Немировський заговорив про це вголос. Можливо, вплинуло те, що Немировський очолює також обласну організацію партії «Фронт змін», і захищатися через політику він вважає ефективнішим.

У будь-якому випадку, озвучене Немировським може приголомшити багатьох. Ці зізнання він зробив в інтерв’ю по скайпу — Немировський виїхав з країни, остерігаючись арешту.

Користуючись нагодою, «Українська правда» (і газета «Чорноморські новини», що роблять цей передрук у рамках чинного законодавства, — прим. «ЧН») запрошує Івана Аврамова висловитися щодо всіх питань на сторінках нашого видання. Це ж звернення «УП» адресує й Юрієві Іванющенку з нагадуванням, що минуло вже шість місяців після його публічної обіцянки дати інтерв’ю.

Світова спільнота миттєво відреагувала на вирок, оголошений колишньому міністру внутрішніх справ України Юрію Луценку — Європа назвала вердикт судді Вовка політичним, США закликали звільнити екс-міністра, а в Канаді певні: таке судочинство підриває інститути демократичного суспільства. Цей вирок, на думку експертів, може стати вироком всій Україні, яку викинуть з числа навіть умовно демократичних держав.

У спільній заяві верховний представник із зовнішніх зв’язків ЄС Кетрін Ештон та комісар ЄС Штефан Фюле заявили, що Євросоюз розчарований вироком Юрію Луценку, який свідчить про непрозорість і залежність судового процесу.

Мешканці одинадцяти сіл Любашівського району виступили з вимогою до районної та обласної влади втрутитися в ситуацію, що складається останнім часом із закупівельною ціною на молоко. Як відомо, закупівельники зменшили її на третину (з 3,5 до 2,4 грн за літр), а з 1 березня мають намір піти шляхом подальшого зниження.

Господарі, які утримують корів, вважають таке визискувальне ставлення до себе наслідком монопольної змови великих молокозаводів. До того ж значна частина коштів, як відомо, «освоюється» численними посередниками. Якщо підрахувати, що у місті покупець платитиме по 10 гривень за літр молока при жирності 2,4%, а селяни здаватимуть його по 1,8 — 2 гривні при базисній жирності 3,6%, то вийде, що безпосередньому виробникові дістанеться лише шоста частина від кінцевої вартості продукту!

Це прислів’я мимоволі спадає на думку, коли аналізуєш розвиток нашого Татарбунарського району за останні десятиріччя.

Нагальною проблемою півдня Одеської області завжди була нестача питної води і прісної води для поливу. Тому до початку 80-х років минулого сторіччя проектний інститут Мінводгоспу УРСР підготував техніко-економічне обґрунтування, а пізніше й технічний проект будівництва Дунай-Дністровської зрошувальної системи (ДДЗС).

Будівництво розпочалося в 1976-у, а вже восени 1981 року був підписаний акт про прийняття першої черги ДДЗС.

З потеплінням почалося підняття ґрунтових вод, що вже призвело до перших підтоплень у південних районах.

Так, за інформацією ГУ МНС України в Одеській області, 25 лютого на території Матроської сільської ради Ізмаїльського району вода підібралася до садового кооперативу «Дружба», виникла загроза підтоплення самої Матроськи. Рятувальники, щоб мінімізувати небезпеку, залучивши спеціальну техніку, відкачували воду цілодобово.

Того ж дня через підтоплення оперативної панелі управління підстанції «Буджак», що в Нагірному Ренійського району, тимчасово було припинено енергопостачання п’яти сусідніх сіл — самого Нагірного, а також Орлівки, Плавнів, Котловини, Новосільського, та геліко­птерної станції «Орлівка». До вечора з допомогою районного підрозділу МНС наслідки підтоплення ліквідували, енергопо­стачання відновили.

Чи настане на нашому віку час, коли, нарешті, матимемо задоволення від життя у всіх його повноті? Навряд. Бо облаштоване воно так, ніби ми спеціально народилися для поневірянь.

Учора вранці спілкувалася з сусідкою, у котрої є «фазенда» за містом. Нині те добро повинне мати кадастровий номер. Але отримати його — це щось, як мовиться, з галузі фантастики.

Антипіратський форум, який нещодавно проходив в Одесі, зібрав усіх небайдужих: представники Центру судноплавства НАТО зустрічалися зі старшим командним складом, капітанами, викладачами морських навчальних закладів та фахівцями в галузі безпеки судноплавства, а також керівниками провідних крюїнгових компаній України. Тема обговорення — боротьба з піратством в районі Сомалі та в Аденській затоці. Спеціалісти ділилися своїм досвідом, багато говорили про антипіратські програми.

«Всі ми бачимо, що НАТО сьогодні не супротивник, а помічник. Особливо, коли це стосується боротьби з терористичними діями, зокрема піратством. Ця проблема зараз актуальна не лише в водах поблизу Сомалі, вона поширюється і на Індійський океан. Піратські напади вже були зафіксовані в 54 країнах, зокрема в Африці, Латинській Америці, Південно-Східній Азії тощо», — розповів генеральний директор компанії «V Ships Україна» Ігор Сафін.

а їй казали за хвилину до біди:
«Олено, сестро, зупинись, не йди,
там засідка, там смерть...»
враз спохмурніло личко:
«Піду, не можу не піти!
там люди, київ… Там вогонь мети!..»
Сказала так —
й зробила крок у вічність…

Леся СТЕПОВИЧКА.

Сімдесят років тому, морозного 9 лютого 1942-го, до приміщення Спілки українських письменників на вулиці Трьохсвятительській, 3, у Києві, де зібралися члени спілки письменників на чолі з Оленою Телігою, увірвалися гестапівці. Запропонувавши не членам спілки покинути приміщення, вони заарештували решту людей. Один з членів спілки, скориставшись нагодою, вислизнув з приміщення. Натомість залишився інший, який не мав ніякого відношення до письменництва. Але він був чоловіком і другом голови спілчан. Це був Михайло Теліга… Заарештованих перевели на вул. Володимирську, 33, у катівні гестапо. А за кілька тижнів тіла розстріляних членів українського націоналістичного підпілля були скинуті у братську могилу в Бабиному Яру, де вже кілька місяців поспіль тривали масові розстріли євреїв, циган, військовополонених Радянської армії. Так обірвалися життя 35-літньої поетки, публіциста-літературознавця, члена ОУН, полум’яної патріотки Олени Теліги, її вірного друга і соратника Михайла та багатьох українських патріотів, яких пізніше назвуть «трагічними оптимістами».

До 70-річчя Української повстанської армії

Шістдесят років тому, 23 лютого 1952-го, поблизу села Дзвиняч на Івано-Франківщині у бою з енкаведистами загинув талановитий поет і публіцист Михайло Дяченко.

Вам, напевне, доводилося чути цю напрочуд гарну та ліричну, сповнену оптимізму — незважаючи на весь трагізм — пісню:

Рости, рости, черемшино,
Широко ся розростай.
Ти, молода дівчинонько,
Про кохання забувай.
Ти, молода дівчинонько,
Про кохання забувай,
Бо я сиджу в криміналі
За Вкраїну, рідний край…

Її вважають народною. А написав ці слова Михайло Дяченко. Його ім’я нерідко ставлять поряд з такими постатями, як Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Василь Барка, Яр Славутич… Напевне, він таки зміг би стояти нині в цьому ряду. Але сталось інакше. Його покликав до себе Чорний ліс — він став речником підпільної боротьби ОУН. «Чорний ліс» — це не лише образ, так називався редагований ним підпільний журнал, так називався й підрозділ УПА.

На свято Стрітення в Одеському художньому музеї друзі, меценати, покровителі та усі зацікавлені стали свідками мистецького свята — виставки невтомного і жертовного Вадима Кучера-Куцана під відповідною назвою — «Стрітення». Ретроспективна виставка перспективного одеського художника.

Стрітення не тільки як данина традиції, але як соціа­лізація події, як місце зустрічі. Було представлено близько 150 робіт майстра, що охоплюють різні періоди творчості — від учнівських до недавно створених. Відкриття виставки у ці ще морозні, але з наростаючим весняним поступом дні виявилася вельми багатолюдною. Загальне піднесення посилювали мажорні роботи художника. Багато живих квітів було подаровано Вадиму та його дружині, музі й «прекрасній садівниці» Ользі, чий образ проглядає з площини багатьох презентованих полотен.

Музика Баха, Моцарта, Гайдна завжди пробуджує у серці світлу радість. Побувавши кілька разів у Будинку-музеї ім. М. К. Реріха (вул. Велика Арнаутська, 47), ми з подругою мали щастя сповна відчути ту світлу радість.

Тільки-но увійшовши до експозиційної зали, звертаєш увагу на виставку малюнків школярів, об’єднаних спільною темою під назвою «Світло на воді». Вражає неординарний дитячий погляд на довкілля, велике розмаїття кольорів. У поєднанні з класичною музикою вони нікого не залишають байдужими.

Керівник дитячого вокального ансамблю «Нотне намисто» Ілона Гарбар (дівоче прізвище Бобилєва) ще в дитячому садочку співала, декламувала вірші, танцювала. Мама шила їй дуже гарне вбрання для кожного сценічного образу. Навчання почала водночас у загальноосвітній і в музичній школах. Можна вважати, що вже тоді вона визначилася, ким буде, коли виросте. У школі брала активну участь у художній самодіяльності. Паралельно навчалася ще й у третій школі — балетній — при Палаці культури у місті Южному. Була дуже творчою, непосидючою: придумувала різноманітні сценарії, мистецькі ігри. Постійно отримувала відмінні оцінки зі співів. А тепер Ілонина донька Мар’яна приносить такі ж оцінки з музики. Музично обдарований і син Артемко, хоч йому лише три рочки. Мар’яна відвідує у южненському палаці культури «Дружба» одразу два колективи: хореографічний ансамбль «Цвітень» та «Нотне намисто».

Сама ж Ілона після школи вступила до Гур’євського музучилища, але провчилася там недовго. Довелося переїжджати на Одещину А було це так. Брат Ілониного батька Герман (нині, на жаль, покійний, був солістом відомого козацького гурту «Чорномор») працював тоді на Одеському припортовому заводі. Запросив брата в гості. Якраз оголосили конкурс на заміщення вакантної посади директора палацу культури «Дружба». Віктор Бобилєв взяв участь і... несподівано переміг. Невдовзі сім’я переїхала з Казахстану в Україну. Ілона перевелася в Одеське училище культури на факультет хорового диригування. Намагалася всюди встигати: брала участь у міських культурних заходах, співала в хорі, вела різні вечори.

У приміщенні Всесвітнього клубу одеситів триває персональна виставка фотомайстра Олега Владимирського

Коли ви бачите у «Чорноморських новинах» світлину, то її автор, як правило, Олег Владимирський, бо саме він є фотокореспондентом «ЧН». І газети «Вечерняя Одесса» — так само. Це звичайна, буденна й навіть рутинна робота. Прийти, побачити, сфотографувати… Але не така вже й проста, як це може видатися. У чому тут сіль? Прийти — отже, встигнути. Побачити — але як, у якому контексті? Сфотографувати — це зовсім не те саме, що просто натиснути спуск фотокамери. Бо ж аксіома про те, що добре пише той, хто добре мислить, рівнозначно достосовується й до того, хто фотографує для газети, назагал — для друку.

Усе це, втім, прописні істини. Та все ж в епоху цифрової фотографії, що підвладна й дитині навіть, вони так само важливі, як і в часах плівкової фотографії. Сьогодні фотографові навіть важче. Певна річ, є фахові апарати, великі, дорогі. Може, вигадають і такі, в яких затвор спрацьовуватиме навіть по команді мозку — фотограф лише подумав: оце воно, а те «воно» вже й зафіксоване. Але навіть тоді без особистісного ставлення до «об’єкта зйомки» — чому саме це і навіщо треба його зафіксувати, про що має вповісти світлина — нічого путнього не ви­йде. Бо ж відомо: часом один знімок може розповісти про таке, чого й на кількох сторінках не описати.

Багато років працюючи поряд та бачачи щодень його продукцію (чи творчість, це в даному випадку слова-синоніми), мимохіть оцінюєш роботу редакційного фотографа (як і того, хто пише тексти, до слова сказати) як щось буденне й навіть тривіальне. Тож потрібен якийсь невеличкий струс (можливо, емоцій), якийсь сплеск, резонанс, щоби зненацька глянути на ці речі інакше: з іншого боку, в інакшому ракурсі — фотографічною мовою кажучи. Такою небуденною подією є, певна річ, персональна виставка фотомайстра. Це майже те, що й виставка для художника — чи й не важливіше. Час від часу Олег Владимирський влаштовує таке, сказати б, фотосвято. Це наче б огляд своїх сил і можливостей: на що ми ще здатні, що нам добре вдається, на що можемо розраховувати у найближчому майбутньому. Й огляд досягнутого від часу попередньої виставки. І, звичайно ж, реакція інших людей: як вони оцінюють, що найбільше подобається, чи цікаво їм серед оцих персонажів.

Автор культового роману «Гімн демократичної молоді», визнаний український письменник Сергій Жадан та харківський ска-гурт «Собаки в космосі» працюють разом уже п’ять років. У 2008-у вони видали свій перший спільний альбом — «Спортивний клуб армії». З того часу проект було презентовано слухачам у різних містах України, а також Польщі, Німеччини, Австрії, Чехії та Росії.

Влітку минулого року нарешті вийшов їхній новий спільний сингл — «Радіо Харків». Саме з цієї композиції і розпочалася робота над новою платівкою, яку 2 березня харків’яни презентують в одеському клубі «Республіка». До речі, одесити оцінять його першими: саме з Одеси починається турне команди…

Синтез ембієнту, психоделіки та слов’янського фольклору — таким вийшов спільний альбом «Хмелева Project» всесвітньо визнаного київського етно-хаос гурту «ДахаБраха» та популярної мінської групи «Port Mone». Цими днями музиканти відіграли спільний концерт в Одесі, анонсуючи таким чином музично-поетичний проект від агенції «АртПоле» та клубу «Республіка» — «П’ять п’ятниць», запланований на весну…

Платівка отримала таку назву, бо саме в селі Хмелева, на схилах Дністровського каньйону, створені її перші композиції. Пізніше їх, такі експериментальні та хмільні, записали на «Toya Studios» у польському місті Лодзь, яке надихало не одне покоління митців (зокрема, тут навчались Анджей Вайда та Роман Поланські, а Девід Лінч знімав свою «Внутрішню імперію»). Ініціатором проекту, такою собі «свахою», виступила агенція «АртПоле», яка допомогла артистам «знайти одне одного», а потім, разом з польською фундацією «Hermetic Garage», сприяла виданню їхньої спільної платівки.

З понеділка розпочався Великий піст — найсуворіший та най­знаковіший з усіх постів.

В усі дні посту забороняється курити і пити алкогольні напої. Не можна вживати продукти тваринного походження (м’ясо, рибу, молоко та яйця), здобний (білий) хліб, цукерки, булочки, майонез. Дозволяється тільки рослинна їжа (фрукти, овочі, сухофрукти), соління (капуста квашена, солоні і мариновані огірки), сухарі, чай, гриби, горіхи, хліб чорний і сірий, киселі, каші на воді. А на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці та Вербну неділю дозволяється риба.

Масово і яскраво, як і належить за слов’янським звичаєм, відзначили 25 лютого Масницю в Акерманській (Білгород-Дністровськой) фортеці.

Такі народні гуляння на честь стародавнього свята з обов’язковими млинцями і, звісно ж, з піснями, танцями, забавами відбулися тут уперше. Як розповіла один з орга­нізаторів Тіна Федосєєва, завідуюча екскурсійним відділом комунального підприємства «Фортеця», млинці для частування не купували в мережі громадського харчування, а спеціально готували самі співробітники фотреці. Самі ж приготували і глінтвейн.