Прощатись з міфами боляче, але необхідно

«22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно, без оголошення війни...» — такими або майже такими словами починаються промови про війну впродовж уже шести з лишком десятиліть. Саме оце перше речення (а воно містить велику брехню) взомбувало у наші мізки своєрідну індульгенцію, виправдання бездарності тодішнього керівництва СРСР та жахливих провалів на фронтах у 1941 — 1942 роках. Сучасна молодь, на щастя, не знала війни, але вже знає про неї багато чого з того, що нам, старшому поколінню, було невідомим, а то й недоступним. Молодь знає, що війна — Друга світова, активним учасником якої був і Радянський Союз, — почалася не 22 червня 41-го, а у вересні 1939-го; що до 22 червня були і польська кампанія, і події на Далекому Сході («Три танкиста, три веселых друга» народились саме там і тоді), була радянсько-фінська війна (кожен завойований у тій війні кілометр території уміщував не тисячу метрів, а тисячі і тисячі погублених людських життів). Увесь світ знав і бачив, що війна набирає обертів, лише на одній шостій земної суші робили вигляд (а чи й справді так думали?), що нічого не відбувається.

Тому молодим людям України важко зорієнтуватися і зрозуміти, до чого їх закликають «героические страницы». З усього виходить — до любові «к великой Советской Родине»! Замкнене коло або, як кажуть дотепники, його квадратура. Але якщо патріотизм розуміти як любов до своєї Батьківщини і готовність до захисту її, то в нашому випадку мова мала б іти про Україну, про героїчні і трагічні «страницы» української історії (і події Великої Вітчизняної війни також). Але перш ніж говорити про Україну, треба розуміти, що таке Україна: чи це одна з «республік-сестер» колишнього Союзу; чи «молодший брат», звісно, «старшого брата»; чи малоросійська губернія «Великой России»; чи навіть незрозуміле і неприйнятне для «старшого брата» територіальне утворення — а чи все-таки суверенна держава, яка має свою власну, більш ніж тисячолітню історію? І ось саме з останньою думкою нашим вихователям патріотизму погодитися дуже важко, а то й неможливо. І це не їхня вина — це їхня біда.

Російсько-імперські та радянські ідеологеми за кілька століть всотались в наші клітини і закріпились мало чи не на генному рівні, тому ми, українці, і до цього часу не маємо серйозної, ґрунтовно дослідженої історії України, написаної українцями, а послуговуємося московською інтерпретацією нашої історії. Хоча навіть з радянських шкільних підручників відомо, що Московська Русь, руські — це східнослов’янське плем’я, яке в середні віки заселило територію від Новгорода Великого до Нижнього Новгорода на Волзі. А «россияне» — це громадяни Російської імперії, утвореної в результаті кривавої колонізації з подальшою русифікацією народів Півночі, Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії, Кавказу (упокорення деяких кавказьких народів продовжується донині), а також «братніх» українського і білоруського народів (для всіх нині очевидні намагання Москви щодо України для «принуждения к братству» з «Великой Россией», як це вона здійснила щодо Білорусі).

Загальновідомо і те, що християнство зародилося і поширилося на теренах Східної Європи саме з берегів Дніпра, а не Москви-ріки. Тоді чому такі християнські святині, як Києво-Печерська, Почаївська лаври, тисячі храмів і парафій в Україні, стали вотчинами московських церковних феодалів? Чому ім’я С. Бандери дратує декого, як червона онуча бика, а ім’я церковного генерала, московського патріарха Кирила викликає у багатьох українців пароксизми екстазу і сльози замилування?

Доки ми не виплутаємося із цього павутиння, не зітремо полуди з своїх очей, нам, старшому поколінню, нічого буде відповісти на запитання молоді. Та часом схоже, що ми й не поспішаємо в цьому напрямку.

3

Переді мною перше число газети Організації ветеранів України «Ветеран України», №1(423), січень 2012 року, присвячене звітно-виборній кампанії в обласних ветеранських організаціях. На відкриття — стаття П. Цибенка, голови ради Організації ветеранів України, народного депутата з фракції комуністів. Висловлюючи задоволення рівнем проведення звітів та виборів у ветеранських організаціях Автономної Республіки Крим, містах-героях Києві та Севастополі, в більшості областей України, п. Цибенко негативно оцінив роботу тернопільської організації, бо там «не пролунало справжньої ветеранської стурбованості щодо відстоювання правди історії, небезпеки відродження у регіоні неофашизму». Тому і стаття його має красномовний заголовок — «Форум нездійсненних мрій».

Про що ж «мріють» п. Цибенко і ті, від чийого імені він виступає? Це можна зрозуміти з репортажів про ветеранські конференції у Житомирській, Вінницькій та Запорізькій областях. І зводяться ці «мрії» до трьох складових.

По-перше. «Зусилля... були спрямовані на патріотичне виховання молоді на бойових і трудових традиціях старшого покоління», «піднесення почуття гордості за подвиг, здійснений старшим поколінням». Іншими словами, патріотичне виховання молоді здійснюється і має здійснюватися на усталених радянських ідеологемах з радянською ж фразеологією «бойові і трудові традиції» (хоча за 20 років про «трудові традиції» старшого покоління не довелося почути ні разу). Отже, патріотичне виховання обмежується оцими «бойовими і трудовими традиціями старшого покоління», а конкретно — подіями Великої Вітчизняної війни, і мета його — виховання такого собі hоmо sovietikos. Про Україну та «страницы» її історії навіть не йдеться.

По-друге. «Нікому не вдасться применшити значення Перемоги, здобутої радянським народом під керівництвом Комуністичної партії» (зауважимо від себе: а ніхто і не збирається «применшувати»); «недопущення фальсифікації історії Великої Вітчизняної війни»; «захист правди історії Великої Вітчизняної війни, викриття фальсифікації її деяких періодів, ролі окремих воєначальників...». На практиці це означає непорушне табу на будь-які спроби об’єктивного висвітлення подій минулої війни (мав-таки рацію Й.Сталін!). «Непобедимая и легендарная» — такою і тільки такою має бути Радянська армія у свідомості молодих українців, бо саме такою освятила її радянська історіографія.

По-третє. Оскільки все це відбувається на теренах України, то доводиться — voles noles — говорити і про українські реалії. Якими ж видаються ці реалії нашим ветеранам? Б.Бондарев, голова Житомирської обласної ради Спілки радянських(!) офіцерів обурений тим, що «органи влади країни не вживають рішучих заходів щодо припинення профашистських і націоналістичних вилазок екстремістських організацій і груп». А вінницьким ветеранам не подобається, що «комусь хочеться реабілітувати, а то й героїзувати вояків націоналістичних формувань...», так само як і намагання створити музей на місці колишнього «Вервольфу» під Вінницею, бо, мовляв, ця споруда стане «не музеєм, а місцем зібрань прибічників ОУН —УПА, обманутих та підкуплених молодиків». В той же час «ветеранська організація веде боротьбу з вандалами(?), що замахнулись на переміщення з центру міста (Вінниці — Б.С.) пам’ятника В. І. Леніну».

Радійте, пане В. Колісниченко: зерна вашої українофобії лягають у родючий ґрунт — всі, хто насмілюється називатися українцем, — це націоналісти, «нашисти», а значить фашисти і навіть неофашисти.

І ще. Україна, мовляв, навіть своїм існуванням зобов’язана Радянському Союзу: «Незаперечним є й те, що без підтримки народів Радянського Союзу Україна не була б звільнена від гітлерівців і не стала б суверенною державою» (І. Бондарчук). Але ж незаперечним є й те, що не Україна накликала на себе фашистську навалу і мусила спокутувати не свої гріхи. Цього теж не варто забувати. Як не варто забувати і слів В.Леніна, пам’ятником якому так опікуються вінницькі ветерани, що «тільки в єднанні українського пролетаріату з великоруським вільна Україна можлива, без такого єднання про неї не може бути й мови». Народи Радянського Союзу скуштували принад такого «єднання» в «Союзе нерушимом», але українські ветерани, схоже, іншого і не мислять.

То що, знову замкнене коло чи його квадратура? Хто і що сконсолідує українську спільноту? Намагання В. Ющенка відродити «його націю» за допомогою бджолиних вуликів і трипільських черепків призвели до протилежних результатів: суспільство ще більше розкололося, відносини з колишньою метрополією остаточно погіршилися.

Існує і така думка, що з плином часу все стане на свої місця: старше покоління відійде, а нове буде мислити вже по-новому, «по-українськи». Гай-гай! Марні сподівання і марні чекання. Таке було б можливим (теоретично) лише за умови, якби старше і молодше покоління розселити в окремих резерваціях з нездоланною стіною між ними. Звісно, це fata mогgаnа. Історичний процес — це неперервний зв’язок і спадкоємність часів, поколінь, ідей. І скільки чекати: десять, двадцять, сто років? «Навіть і не через сто років, — писав М. Горький, — а швидше, життя буде набагато трагічнішим хоч би тому, що — як це завжди трапляється після соціальних катастроф — людям, які втомилися від уразливих зовнішніх поштовхів, доведеться зазирнути у свій внутрішній світ, ще раз замислитись і переоцінити — мету і сенс буття...»

Ще раз перечитаймо і вдумаймося в ці слова, бо коли чуєш від декого з ветеранів бідкання, що «жаль, не передушили мы всех этих бендеров», стає очевидним, що є над чим замислитися і що переоцінити...

В іншому ж разі ми будемо рухатися кудись ніби вперед, але з оберненою назад головою.

І куди ми прийдемо, панове?

Борис СТУПАК.