Нема кінця степу і дорозі, або Про те, як монах чумаком був

Наші кланялися, просили, ніщо не допомагає: волохи лаються і без викупу вола не віддають, а викупу вимагають 20 руб. Бились наші до вечора, за радою до нас приходили і знову до волохів ходили, благали їх всяко, кланялися до землі, руки й ноги цілували, але нічого не досягли. Тільки на другий день багаті волохи випустили вола, взявши викуп замість 20 руб. лише 20 коп. А віл весь час стояв голодний, не ївши, не пивши. Пригнали його ледь живого. Потрібно було знову стояти, щоб підкріпити вола. Не стільки вже нам вола та грошей жаль було, скільки безчестя, яке прийняли наші від волохів. За властивою людині схильністю до помсти вирішили ми покарати волохів.

Стоїмо ми: кашу зварили і сіли обідати. Дивимось, а волох із-за могили верхом знову їде до нас. Побоялися ми, що знову вола відіб’є, і давай скоріше волів запрягати. Але бачимо, волох за півверсти від нас повернув убік і поїхав у Жеребкове.

— Дивіться, хлопці, — кричить один з наших, — у нього кульбаки біля сідла там у троках  у нього баклажки або барильця, і то напевне він іде по дешеву до Жеребкового.

Придивились, так і є. Вирішили ми дождатися волоха і відплатити йому за приниження. Проїхали трохи вперед і зупинилися. Визвалися п’ять охочих на волоха, і серед них сторож церковний Ісаак, ростом із сажень. Пішли вони напереріз волоху; четверо сховалися в кущах, а Ісаак пішов до тих, що сапали баштан. Заговорився з ними, аж тут і волох. Ісаак до нього і запитує, чи не бачив він ще одного нашого вола. Хитрість вдалася; волох зупинився. Тоді Ісаак схопив коня за повід, свиснув до своїх, а волоха вмить стягнув з коня. Прибігли наші, забрали горілку і коня, а волоха відпустили. Сіли ми та й п’ємо горілку, як тут біжать волохи коня визволяти. Відплатили ж ми їм: зажадали з них 50 руб., погрожуючи інакше доправити корчемну горілку до контори відкупника. Накланялися і нам волохи, а скінчили ми тим, що взяли з них 8 руб. і чотири з них віддали в Ананьєві на церкву, а на чотири купили риби до каші.

— Не по-християнськи ми поступили, — кажу я потім товаришам.

— Може, воно й так, — відповідали вони; а все ж таки іншим разом волохам пересторога буде.

Однак пересторога для одних не зупинила інших, гірших людей, і в наступному році ми ледь було не позбулися в іншому місці пари волів. Йшли ми зворотним шляхом з Одеси і йшли порожніми, без вантажу. Було вже після Покрова; час пізній, холодний; ніде погодувати волів, хіба що напоїти. Казали тоді, що по дорозі грабують, нападають, вбивають, але ми на те не зважали. Пройшли вже верст сто, більше навіть. Спустилися в одному місті в балку; бачимо, трава при дорозі така, що хоч коси. Зупинились ми, пустили на пашу волів, повечеряли і спати лягли. Небо зоряне, ясне, все видно. Вартовники ходять біля волів. Раптом бачить один, двоє розбійників із сокирами в руках вилізли з крутояру, відбили пару найкращих волів і погнали. Вартовник злякався, шепнув товаришу, а той чимдуж до нас. Погналися ми гуртом, швидко наздогнали й оточили злодіїв. Кричимо: «Здавайтесь!» А вони із сокирами проти нас.

— Хто, — кажуть, — підійде, тільки вже й хліба їв.

— Нам нікуди і підступати не потрібно, — відповідаємо їм. — Стійте так, допоки засвітає, а тоді ми вам дамо раду.

Гризлися вони з нами, кидалися на нас, а ми на них, нарешті здалися. Скрутили ми їм руки назад і повели до валки на суд. Почали судити. Одні кажуть: «з якого урвища вилізли, туди їх сторч головами», інші говорять: «батогами їх обчухрать, по чумацькому звичаю», треті говорять: «прив’яжемо до возів на ніч, а вранці до станового доправимо». «Е, — кажу (а я того разу отаманом був), — браття, в прірву кинемо, душі загубимо; під батоги візьмемо, втратимо час, а до станового — одна тяганина». Не слухають, сперечаються; хто на батоги приставав, і ті кричать: «забити їх до смерті». А злодії повзають у нас під ногами, плачуть, благають. Сперечалося товариство, а потім бачать, що до ладу дійти не можна, кажуть: «ну як пан отаман розсудить, на те й пристанемо».

— А коли так, — кажу, — то он як буде.

Всі притихли, я ж дістав чистий рушник, поклав його на війя, а на ньому хліб і зверху дрібочку солі і кажу злодіям: «нехай вас Бог та хліб і сіль поб’ють, а ми вас бити, ані вбивати не будемо. Ідіть собі, звідки взялися». І розв’язав їм скручені назад руки.

Злодії впали перед нами на коліна, цілували у всіх руки й ноги, гірко розкаювалися у своїх грабунках і вбивствах, клялися надалі пальцем нікого не чіпати. Всі раділи, а в когось і сльози на очах з’явилися.

— Господи, — подумав я, — яка то радість на небі буває, коли Бог грішника простить!

Цього разу ми тільки страхом відбулися, а з іншими чумаками й не те бувало. Не кажу: волів украдуть, — стій тоді валка! — а то пограбують, ще й уб’ють. У степах херсонських було тоді ще багато волоцюг, злодіїв і розбійників. Темної ночі підкрадуться до возів, відіб’ють сундучка з грішми і зникнуть. А траплялося, вдень верхи налетять, схоплять свиту, кожуха чи торбу з салом або пшоном — і драла. Шукай вітру в полі!

Коли нарешті прибудемо, бувало, до Одеси, як камінь з плечей звалимо. Однак тут нова біда від жидів, без яких ніякого товару ні продати, ні здати не можна. Почнеш пшеницю зсипати, розрахунок брати, жид неодмінно якого-небудь фагля викине, щоб обманути та обрахувати. Казали у нас: жид і хліба до рота не візьме, поки не обмане когось. Випала раз і на мою долю така штука, та Бог допоміг мені здолати жидів.

Було це в 1839 році. Мені тоді було вже 19 літ. Привозимо ми пшеницю до Одеси якомусь купцю Хаїму. Ну, звісно, купця не скоро побачиш. Обступили нас прикажчики, всі жиди, гергочуть по-своєму, хто їх та розбере. Сказали до комори під’їжджати, мішки нагору, на другий поверх носити. Залишалось на моєму возі ще два мішки, коли один з останніх я поніс сходами наверх. Якраз в цей час воли мої, чи від мух, чи від чогось іншого, перейшли на протилежний бік вулиці, а на місце мого воза став інший. Помітили це жиди та підняли ґвалт:

— А, злодії, пшеницю сховали!

— Хіба, — кажу, — тобі повилазило, не бачиш, що воли з місця зрушили, поки я повернувся.

— Добре зрушили! Сам нагнав, а, може, когось попросив… Обманщики, злодії! — кричать жиди і додають, що, може, вже не один віз з мішками від’їхав.

— Та вже ти, осоружний жиде, на міру приймаєш, а не на мішки: ну, то міряй! — кажу я йому.

Так ні, навіть слухати не хочуть жиди і все кричать: «злодії, пшеницю покрали». Вже переміряли, підрахували, на чверть більше вийшло, а вони все на своєму. Пішли ми до купця за грішми та квитанцією, але прикажчики нас не допустили. Гроші ми, правда, частину наперед взяли; однак тут за угодою нам належало по 1 рублю з воза, а всього 40 рублів. Без квитанції ж ми не могли вдома решту грошей отримати.

Повернулись ми до своїх возів, не знаємо, що робити. Сиджу я та гризу сухаря; йде бідний чоловік й просить хліба. Я дав йому сухарів, та й питаю, кому на жидів скаржитися, розповідаю, як нас жиди скривдили.

— У відділення, — каже, — йдіть.

— А відділення, — запитую, — за нами потягне чи за купцем?

— А за купцем.

— А де ж нам правди шукати?

— До поліції йдіть.

— А поліція за нами постоїть?

— Ні, і поліція за купцем; бо купці поліції гостинці на свята надсилають, і так хабара дають.

Лиха наша година, думаю собі; а втім, що Бог дасть. Підмовляю двох старих в поліцію зі скаргою йти.

— Побий їх сила Божа, тих жидів! Ще засудять нас, — відповідають діди, а потім погодилися.

Прийшли ми у поліцію, жаліємось поліцмейстеру, так і так, говоримо.

— Ваше, — кажемо, — благородіє! Змилуйтесь над нами, бідними чумаками: скривдив нас купець навіки.

— Постійте! — каже він, розпитавши нас та записавши наші прізвища. Пішов до іншої кімнати, покликав якогось писаря й швидко вислав нам присяжного — солдата з наказом.

Вийшли ми з присяжним на вулицю, а він такий веселий, відійшов трохи і каже нам:

— Ех ви, чумаки, не будьте дурачки! Ось повістка до купця, щоб ішов до поліції на розправу. Купець не піде; йому соромно у поліції з чумаками судитися; він буде казати: я їм давав старі карбованці, а вони не захотіли брати, вимагали нових. Я буду вас лаяти, кричати на вас: але ви нічого не кажіть. Купець гроші віддасть, а ви мені око вина купите. Добре?

— Добре, — говоримо, — купимо, а самі думаємо: от так штука!

Приходимо до купця, Присяжний пішов до нього у кімнати, а нас прикажчики не пустили, ще й «злодіями» нас обзивали і лаяли. Виходить присяжний, а за ним купець. Присяжний на нас з кулаками:

— Ах, ви сякі-такі, вам гроші дають, а ви не хочете брати, та ще й скаржитеся.

— Які ще їм гроші потрібні? — питає купець, кидаючи на стіл старі єлизаветинські рублі. — Здається мені, що ці старі ще кращі, ніж нові. Я давав їм, а вони… відомо, мужики…

Дивуємось ми. Я таки не втримався:

— Давав, — кажу, — та з кишені не виймав.

А присяжний на мене як крикне:

— Бери гроші й забирайся геть, а то я тобі як надаю.

Ми чимдуж гроші зі столу, та й у двері. Вийшли на вулицю, перерахували: 40 карбованців старими асигнаціями. Радіємо і примовляємо: «от так штука!». Та наздоганяє нас, не швидко правда, присяжний, тицяє в руки квитанцію і промовляє:

— Ну, спасибі вам, чумаки. Коло вас і я поживився, — і показує нам десятирублеву асигнацію, яку отримав від купця.

— Ну, — каже, — тепер могорич: договір дорожчий за гроші.

Купили ми йому око вина; купив і він нам око ж вина. З тим і попрощалися.

— А що? — каже один з наших. — Хотів купець видри, та сам ледве видерся!

Займаючись кілька років поспіль чумачкою, проводячи майже все літо та осінь в далеких дорогах, думав я тільки про те, щоб щасливо завершити шлях та повернутись із заробітком…

Підготував
Антон ГРИСЬКОВ,
член правління
Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.