«Моя душа блукала серед моїх вірних...»

Великим українським патріотом був Йосиф Сліпий (Кобернацький), професор, ректор Духовної академії, патріарх УГКЦ. Він уповні розділив страдницьку долю своєї репресованої Церкви, пройшовши, як і тисячі її ієрархів, священнослужителів та вірних, мученицьким шляхом віри і вірності.

У 1939 році, коли в результаті пакту Молотова — Ріббентропа Галичина була окупована радянськими військами, а головно після війни, розпочався процес примусового «об’єд­нання» греко-католиків з Російською православною церквою. Йосиф Сліпий очолив УГКЦ одразу ж по смерті Андрея Шептицького, 1944 року. А вже 11 квітня 1945-го його заарештували й відправили до Києва. Тоді патріарх востаннє бачив Львів та кафедральний собор Св. Юра — туди він повернеться вже по своїй кончині.

Почалися довгі місяці тортур та схиляння до зради своєї Церкви. Йому пропонували високий сан у Російській православній церкві. Зрозумівши марноту таких домагань, кати звинуватили його у співпраці з німцями та українським підпіллям ОУН, шпигунстві на користь Ватикану і навіть у зраді батьківщині й засудили на 8 років.

А в цей час у Західній Україні завершувався останній акт трагедії нескореної Церкви. Скликаний енкаведистами псевдо-собор УГКЦ, без єпископів, без глави Церкви, проголосував за самоліквідацію та приєднання до РПЦ. А далі вже радянська влада довершувала знищення ненависної української Церкви. То була варварська розправа: розстріли, депортації до Сибіру, ув’язнення в тюрмах і концтаборах… УГКЦ була зруйнована. Комуністична влада оголосила, нібито народ «добровільно» перейшов у російське православ’я. Але вбити віру владі тоді не вдалося — та й нікому ще не вдавалося. Життя Церкви продовжувалося, хоч вона втратила практично все. УГКЦ продовжувала жити й боротися, але вже у підпіллі. Попри те, що всі храми були передані московському патріархату або ж зруйновані, священики відправляли служби, хрестили і вінчали, щодня ризикуючи не лише власним життям, а й своїми сім’ями. Це був справжній щоденний подвиг. Та ці випробування лише гартували Церкву, додавали їй сил, гуртували навколо неї людей. Багато в чому саме завдяки УГКЦ, й немає в цьому ніякого перебільшення, на наших західних теренах збереглася українська мова у всьому її багатстві (на Сході та Півдні вона була практично знищена, й сьогодні ми в масі своїй розмовляємо, якщо можна так сказати, мовою, перекладеною з російської), збереглися одвічні народні традиції та звичаї і, що дуже важливо, християнська мораль.

Йосиф Сліпий увесь той час духовно був разом зі своїми вірними, з усім українським народом. І нехай це не прозвучить дивно, але патріарх завжди закликав до єдності українських церков, захищав православ’я від атеїстичної влади. Він вірив, що прийде день, і царство сатани розвалиться, і зникне слід від нього, а його рідна Церква відродиться. Цю віру він вселяв у душі тих, котрі перебували у ті страшні роки поряд з ним. «Моя душа блукала серед моїх вірних», — говорив Йосиф Сліпий, і це була правда: він завжди був незримо з ними, духовно споріднений зі своїм народом.

1953 року у зв’язку зі смертю тирана всі чекали полегшення своєї долі. Тоді ж таки закінчився термін ув’язнення Йосифа Сліпого. Та радянська влада не хотіла відпускати на волю патріарха ненависної їй української церкви. Його вивозять до Москви, де знову продовжуються такі ж безвиглядні пропозиції зради, а далі — вже за новим вироком — запроторюють до сибірського табору. Але й там Йосиф Сліпий залишається князем Церкви. Це була, за свідченнями людей, котрі його тоді знали, маєстатична постать, справжній патріарх, людина неустрашима і врівноважена, з величезним авторитетом…

У січні 1963 року Йосиф Сліпий став вільною людиною. Указ про помилування зачитали перед шеренгою в’язнів. Він дивувався: ніякої вини за собою не визнав, помилування не просив. А просили за нього президент США Джон Кеннеді та Папа Римський Іоанн XХІІІ. Хрущов не хотів псувати стосунків з Америкою, але поставив умову: Сліпий в Україну не повернеться і ніякого розголосу навколо його звільнення не буде.

На особисте прохання Папи Римського Йосиф Сліпий виїхав до Рима й оселився у Ватикані. На ІІ Ватиканському соборі всі дві з половиною тисячі ієрархів зустріли мученика за віру оваціями — і це був, мабуть, перший випадок, коли там аплодували. 70-річний патріарх поспішав надолужити згаяний час. У Римі завдяки його старанням було збудовано собор Святої Софії, він створив там Український католицький університет і став його ректором, поставив на італійській землі пам’ятник Тарасові Шевченку. Він їздив по світі й зустрічався із земляками, організовуючи для них церковне життя у рідній вірі. І завжди вірив у те, що повернеться в Україну вільну і незалежну. А своїм духовним дітям заповідав: «Християнська родина і рідна школа — це передумова здорового виховання прийдешніх поколінь. Отак заповідаю вам: відроджуйте їх і рятуйте їх в Україні і в усіх країнах поселення нашого українського народу. Пам’ятайте, що народ, який не знає себе або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з лиця землі. Разом із змаганням за повноту життя нашої церкви і її патріаршого устрою тісно в’яжуться змагання за церковне об’єднання українського народу. Любіть свій народ, за нього постійно моліться, для нього працюйте, вчіться і жийте». Відколи мовлено ці слова, жодного дня в нашій історії ще не минуло, щоб не були вони гостро актуальними.

Він упокоївся у соборі Святої Софії у Римі. Тоді остання воля патріарха — поховати його на Батьківщині, в Україні — була нездійсненною. Й лише згодом забальзамоване тіло перепоховали в соборі Святого Юра у Львові, поряд з гробом його вчителя і наставника Андрея Шептицького…

У посланні Синоду єпископів мовиться, що патріарх Йосиф — «живе втілення долі Української Церкви і нашого народу в ХХ столітті — його, як і багатьох інших, було незаконно позбавлено свободи (18 років ув’язнення) збиратися з одновірцями. Його, як і мільйони українців, прирекли на тортури в катівнях НКВД/КГБ і на мучеництво в ГУЛАГу. Але якщо в ув’язненні він був «німим свідком Церкви», то згодом, уже на поселеннях (за межами України), він став голосом «мовчазної Церкви» та її духовною опорою, ніколи не забуваючи про тих своїх земляків, які й далі каралися в неволі».

Всі ці слова, на думку владик УГКЦ, мовлені й до нас. «До тих, кому доводиться жити в умовах вибіркового правосуддя, дедалі більших обмежень у праві на зібрання й демонстрації, на отримування та поширювання правдивої інформації, у час витіснення національної мови та культури з суспільного життя. В Україні, на жаль, не припиняється лиха традиція зловживання владою і зневажання гідності людини, порушення національних, культурних і релігійних прав, гребування своїм, рідним, що супроводжується гонитвою за почестями й жадобою влади», — говориться в посланні Синоду єпископів до вірних.

Погляди патріарха Йосифа Сліпого на національну єдність сьогодні, вважає Синод, «стають дороговказом», позаяк відсутність єдності стає «нашою національною бідою, коли народ штучно ділять за регіональними, історичними, мовними й культурними ознаками».

Роман КРАКАЛІЯ.