«Антифашистсько-ліберальна» отрута для України

Вшановуючи певного діяча, ми маємо оцінювати його дії комплексно, не забуваючи про деталі, що можуть заплямувати іконоподібний образ. Чи маємо забути про те, що

А. Бабурова активно співробітничала з «Антифа», була членом анархістських угруповань, зокрема анархо-комуністичного об’єднання «Автономна дія», організовувала фестиваль «Антикапіталізм-2008» (звичайно, мова йшла про заклик повернутися до ідеалів комунізму)? Вона належала до середовища, де й досі вшановують усе сталінсько-ленінське, яке за своєю сутністю є тоталітарною сектою, що прагне втягнути в цю трясовину решту громадян. В Україні всі акції цих сил під нібито антифашистськими гаслами є винятково українофобськими. У цьому переконує, зокрема, одеський контекст, адже «Родина», «Антифа», КПУ були вірними союзниками під час акцій «Спасибо деду за победу», «Георгиевская ленточка» (нині в Одесі цей атрибут неосталінців можна побачити скрізь — від лобового скла автівок та маршруток до прикрас на ошийниках собак), «Я говорю по-русски», «Русский марш» та багатьох інших. Усі ці акції були спрямовані не так на вшанування пам’яті про простих солдатів чи замилування красою власної мови, як на боротьбу з усім українським та нерадянським.

Говорячи про А. Бабурову, маємо пам’ятати, що йдеться далеко не лише про опозиційну журналістку, яка постраждала за професійну діяльність, а про активного учасника неототалітарних рухів. До них належав і юрист С. Маркелов, чесноти якого полягають у захисті членів «Антифа» та інших тоталітарних російських угруповань. Як прояв національної зради оцінила більшість етнічних росіян його участь у відомому процесі Ю. Буданова, якого звинуватили та показово засудили за зґвалтування і вбивство чеченки Е. Кунгаєвої. Слід зазначити, що мотивація

С. Маркелова під час цього суду полягала не так у захисті чеченського народу, як у показовому та епатажному звинуваченні російської влади та армії, які зображувалися як винятково злочинні без «зайвої» аналітичності.

Рух, до якого належали ці далеко не гуманістичні діячі, збирає смертельний врожай, сіючи ненависть щодо своїх противників, але й закономірно забираючи в небуття і своїх адептів. Старе як світ: «Хто сіє вітер, той пожне бурю». І головне — ми маємо чітко розуміти, що в сучасній Росії далеко не все так просто: не кожен мітингувальник з червоним чи російсько-імперським прапором на Болотяній площі автоматично є носій «прогресивних ідей», не конче є кращим, ніж ті, проти кого він протестує. Та й нема серед російської опозиції конструктивної ідеї про майбутнє Росії. Недаремно, більшість з ро­сійських опозиціонерів, серед яких дуже багато псевдо- чи квазіопозиціонерів, бачать Україну у спільному братньому союзі слов’ян, а багато хто і об’єднаними старими, «добрими» ленінсько-сталінськими ідеями.

Певна річ, нема нічого хорошого у смерті молодих людей, але проблема значно глибша, і на цьому треба наголошувати. Ситуація довкола, як на мене, неприйнятної пропозиції про вшанування пам’яті А. Бабурової є додатковим свідченням сумної, іноді свідомої, іноді напівсвідомої, готовності українських лібералів краще подати руку противникам всього націоналістичного, аніж представникам сучасного українського націоналізму, передусім Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Останніх звинувачують у всіх смертних гріхах, не бачачи дуже промовистих антиукраїнських дій та поглядів і псевдопоглядів їхніх противників. Побоювання наших лібералів перед українськими націоналістами, особливо «Свободою», — єдиними дієвими, практичними силами, що борються проти сучасного геноциду українського народу, — виходять поза межі розумного або переходять у фазу смішного — уникання будь-яких згадок про них навіть у безневинних контекстах та текстах. Навіть досвід Латвії з її референдумом про двомовність, величезними проблемами латиської мови не може їх повернути на землю з мрійливих гадок про примирення між вовком та ягням.

Тому дуже дивують заклики з боку, наприклад, пана С. Грабовського (див.: http://www.galinfo.com.ua/news/98201.html), до ліберальних «Удару», «Фронту змін» та інших відібрати ініціативу в «Свободи» у боротьбі з неототалітаризмом, неосталінізмом тощо. Ці сили, на моє переконання, не здатні це зробити з однієї простої причини — вони орга­нічно кволі, опортуністичні, прагматично-безідейні, угодовські, що доводили своїми численними заявами та, головне, діями (наприклад, заяви В. Кличка про УПА, голосування «національно-демократичних партій» спільно з «регіоналами» в Одесі про встановлення пам’ятника Катерині ІІ та регіональний статус російської мови тощо). А для націоналістичного спротиву треба щось більше, аніж потреби шлунку та політична доцільність. Тому воленс-ноленс націоналістичні гасла та дії (ОУН — УПА, Д. Донцова, С. Бандеру і т.п.) треба приймати або з їх соціальними носіями, або не приймати.

Говорячи про мультикультуралізм, толерантність та інші модні слова, хіба не маємо ми подивитися на реальні проблеми, що породжують соціальну базу ненависних для «Антифа» ідей — безчинства хасидів на Уманщині, яким тепер ще й незаконно дають землю, відчутні проблеми для українців з боку нелегальних мігрантів, зростання бандитизму внаслідок, зокрема, напливу вихідців з Кавказу, агресивна пропаганда та наступ гомосексуалізму та лесбійства, соціальну незахищеність, майнове розшарування? Тут варто нагадати слова незабутнього Юрія Іллєнка: «Я не демократ, я українець, і тому мені набридло, коли на мене плюють!» Саме це почуття гідності охоплює дедалі більше представників корінної національності, титульної нації, що хочуть жити у своїй Богом даній країні не в ролі мешканців резервацій чи гетто. І вони не приймуть мультикультурні, ліберальні сурогати, що дозволять існувати на їхній землі всіляким «Антифа», «Родинам» та їм подібним. Вони не можуть зрозуміти лише зовні красивої тези ідейного опонента Ю. Іллєнка, друга

Н. Міхалкова, Б. Ступки: «Спочатку треба бути європейцем, а потім українцем», адже поки ми будемо ставати європейцями, ми можемо перестати бути українцями.

Національна держава сама по собі не містить ніякої загрози фашизації, як спільно наполягають ліберали та ліві, — це примітивний штамп з недоброякісного ідейного арсеналу. Полохлива втеча лібералів від гасла «Україна — для Українців!» призвела до сучасного стану, який сміливо можна вважати реалізацією програми «Україна — без українців». Радикалізація українців може бути лише закономірною реакцією на небажання мігрантів та їх нащадків шанувати право корінного населення бути господарем у власному домі, перетворення України на своєрідний гуртожиток.

Отже, українцям, звичайно, є кого вшановувати з числа власних національних героїв, давніх та нещодавніх, аби не потрапити у пастку ідеологічних проблем, інспірованих сусідньою державою, коли, сумуючи за молодою дівчиною, вони раптом побачать біля або за її портретом вуса та профіль головного «антифашиста», що помер фізично у 1953 році, але, на жаль, не помер духовно в свідомості багатьох з нас. Штамп у паспорті не робить нашими співвітчизниками людей, біографія яких не може служити взірцем для українських патріотів.

Олександр МУЗИЧКО.