Невичерпальність творчості Євгена Маланюка

«Ми, — писав він, — розв’язували загадки, ряд загадок, що їх поставила перед нами сама історія. Розв’язували незалежно від наших службових рангів і бувших становищ в Армії. Розв’язував ті проблеми рядовий козак, двадцятилітній хорунжий, трохи старший сотник чи сивіючий полковник або й лисіючий генерал. Проблеми й загадки були ті самі, мінялися лише форми й засоби при їх розв’язуванні... Як це сталося, що ми, адже ж озброєні духом великої ідеї, опинилися в таборах? Як це сталося, що ми, адже ж ідейно непереможені, тепер — переможені й безсилі? Як могло статися, що ми, сини Батьківщини, Батьківщину — покинули, і Вона — залишилася без нас, її вірних синів? На ці і подібні питання — відповіді ми не одержували ані від наших військових начальників (що самі собі ставили ті ж самі питання), ані навіть від тих політиків-цивілів, зазвичай міністрів, які вряди-годи відвідували нас у таборах... Залишалося шукати відповідей самостійно, отже самотужки. Бібліотек, властиво, майже не було. Отже, треба було починати з себе самих, з роздумувань у пущі, з лірики... І лірика заговорила перша».

Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: «На Захід… На Захід…
                                       На Захід…»
І услід — реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу,
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?

Це одна з перших поезій Є.Маланюка («Ісход»), яка розкриває глибинну драму цілого покоління, змушеного пройти цей гіркий і трагічний шлях. Шлях, що став типовим для багатьох учорашніх вояків армії УНР — Юрія Дарагана, Леоніда Мосендза, Галі Мазуренко, Олекси Стефановича, Юрія Липи, Олени Теліги та інших, які змушені були жити в екзилі, але з Україною в серці.

Перша збірка поезій Маланюка носить багатозначну назву — «Стилет і стилос» (1925, Подєбради). У поезії «Напис на книзі віршів» Є.Маланюк викладе програму свого життя і творчості в такій поетичній формі:

І ти, нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет.
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом ставав стилет.

Поет змінив меч учорашнього вояка на перо літописця. Є.Маланюк підкреслює, що боротьба не припинилася, вона триває, але тепер її треба вести не мечем (стилетом), а пером (стилосом).
Є. Маланюк живе поза Україною, але з нею в серці. З Варшави, де він певний час перебуває й активно співпрацює з «Вісником» Д. Донцова, переїздить до Чехословаччини, де в Подєбрадах закінчує Українську господарчу академію. З дипломом інженера знову повертається до Польщі, переважно живе у Варшаві, працює за фахом, багато пише, друкується.

Місця видань поезій Євгена Маланюка були по всій Європі й Америці. Так, збірка «Стилет і стилос» видана у Подєбрадах, «Гербарій» (1926) — у Гамбурзі, «Земля і залізо» (1930) — у Парижі, «Земна Мадонна» (1934) та «Перстень Полікрата» (1939) — у Львові, «Перстень і посох» (1942) — у Мюнхені, «Вибрані поезії» (1943) — Львів — Харків, «Влада» (1951) — у Філадельфії, «Поезії» (1954) — у Нью-Йорку, поема «П’ята симфонія» (1954) — у Філадельфії, «Остання весна» (1959) — у Нью-Йорку, остання прижиттєва поетична збірка «Серпень» (1964) — також у Нью-Йорку.

До неоціненної спадщини Маланюка належать також його есе, літературно-критичні й публіцистичні статті: «Нариси історії нашої культури» (1954), «До проблем большевизму» (1956), «Малоросійство» (1959), «Illustrissimus Dominum Mazepa» (1961), «Книга спостережень» у двох томах (1962, 1966). Деякі свої праці писав іншими мовами (наприклад, есе про Миколу Гоголя). Є.Маланюк був високоосвіченим, вільно володів кількома мовами, бездоганно знав світову літературу, культуру й історію.
Він пильно слідкував за літературним життям в Україні. Про його літературні смаки згадує П.Шоха: «Поміж підсоветськими поетами він найвище цінив М. Рильського, трохи старшого віком свого сучасника. Потім М. Бажана, якого вважав спадкоємцем Рильського. З молодших — Ліну Костенко, І. Драча, М. Вінграновського. До Тичини згубив респект після зустрічі з ним, либонь, у 1926 р. у Празі, куди Тичина приїздив до нововідчиненої місії УРСР для ловлення душ серед численної української еміграції на гачок «українізації». Як оповідав, Тичина робив враження на смерть переляканої людини, що боялась своєї тіні... З прозаїків любив Стельмаха за його широкі полотна та З. Тулуб за «Людолови»... Зате не було розбіжностей думок в оцінці М. Куліша, якого Євген підкреслено любив ще й тому, що він теж був херсонець. Також гордий був з іншого свого земляка і навіть товариша Реальної школи — Ю. Яновського».
До М. Рильського і П. Тичини своє ставлення Є. Маланюк висловив у відомому поетичному диптиху «Сучасники»: «Ще молитесь, далекий брате» (Максимові Рильському) та «На межі двох епох» (Павлові Тичині), де він з високим пієтетом звертається до Максима Тадейовича, називаючи його «алхіміком мудрих слів», і дає нищівну характеристику загубленому таланту Павла Григоровича: «Від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась…»

Цікаво, що особистість самого Маланюка, родинні стосунки братів Євгена й Сергія, які в роки громадянської війни опинилися в різних політичних таборах, стали цікавим фактом художньої літератури. Про це багато писав відомий вчений, професор кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка Леонід Куценко, який досліджував творчість Євгена Маланюка.

Як відомо, Юрій Яновський та Євген Маланюк були добре знайомі по Єлисаветградській реальній школі, де вони навчалися. Знав Ю. Яновський і родину Маланюків, в якій революція розвела рідних братів — Євгена, що став офіцером армії УНР, і Сергія, активного організатора радянської влади у Новоархангельську, — по різні боки барикад. У реальному житті до біблійного сюжету не дійшло. Як згадувала їхня сестра Євгенія, названа на честь старшого брата, «восени 1920 року у двір батьківської хати зайшов у офіцерській формі, у чорних окулярах Євген, запитав маму про Сергія, де він. Мама відповіла. Євген попросив, щоб вона повідомила Сергія, аби утікав».

Безперечно, відгомін цієї сімейної драми вчувається у колізіях роману в новелах «Вершники» Юрія Яновського, де в родині старого рибалки з Дофінівки Мусія Половця виросли сини, які потім зійдуться в смертельному бою під Компаніївкою (новела «Подвійне коло»), й один за одним будуть гинути брат від брата, бо вони люди «одного роду, та не одного класу». Отож історія стосунків рідних братів, яка може стати коментарем до «Вершників» (як, до речі, й новели «Мати» М. Хвильового та багатьох інших художніх творів про громадянську війну), свідчить, що революція справді різала по живому тілу родини, та не могла усе ж попри політичні розходження «розірвати пуповини роду»...
В еміграції Маланюк снив рідним краєм. Його ліричний герой волів би навіть вмерти, аби тільки знову повернутися під рідну стріху, де б його зустріла в обіймах мати:

Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх...

Та не судилося побачити рідну землю ще хоч раз, довелося поетові все життя поневірятися «на пісках емігрантських Сахар». Хвилі другої світової війни занесли його аж до Америки. Там він працював фізично, потім — в інженерному бюро в Нью-Йорку, де в «безсоняшних щілинах Мангатану», в «каньйоні божевільного Бродвею» й помер 1968 року. Похований у тихому нью-джерському Баунд Бруку. Цей цвинтар американські українці називають «нашим Пантеоном».

Так, без тебе повільна,
                            нестямна загибель,
Батьківщино моя, Батьківщино німа.
Навіть гіркість в черствому
                                щоденному хлібі
Мстить, нагадуючи, що Тебе нема.

Ці слова — лейтмотив усієї творчості поета. Через усе життя проніс Маланюк палку любов до своєї далекої Вітчизни, до своєї улюбленої Степової Еллади. Вона, ця любов, була особливою — від прокляття і ненависті до неї, Чорної Еллади, Антимарії, яка дозволила себе сплюндрувати, розтоптати свою честь, і до великого сердечного щему за нею, єдиною:

Ти виникаєш і зникаєш
В жагучих чорториях сна,
Моя понтійська Навсікає,
Нетлінним сяєвом ясна.
І виникатимеш довіку,
Рокам і добам навпаки,
Усупереч страшному віку —
Крізь всі епохи і віки.
Ще хвилі б’ють в непевний човен,
Ще щогли гнуться і риплять,
Та обрис чайки вітром повен,
Рукам покірна рукоять.
Далекий берег ані мріє,
Хоч знаю, вірю: десь він є.
О мстива необорна мріє,
Це ти — призначення моє.
Ти серце сповнюєш до краю,
На інше місця вже нема.
Тому й безодню хижу краю,
Хоч вколо — самота і тьма.

Цей вірш, написаний за кілька років до смерті Є.Маланюка, носить красномовну назву «Ностальгія»… Усе емігрантське життя поет жив з Україною в серці:

Десь сіре поле в чорних круках,
Що пророкують: кари! кар!
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий — несу чужий тягар.
    А я на полум’ї розлуки
    Назавше спалюю роки,
    І сниться степ Твій, сняться луки
    І на узгір’ях — вітряки.
Там свист херсонського простору!
Там вітер з кришталевих хвиль!
А тут — в вікні опустиш штору —
І п’єш самотній, смертний біль...
    Все сниться гук весни і вітер,
    Веселий вітер світлих літ.
    А тут — молюсь, убогий митар,
    Шукаю твій вогненний слід...
Ні, не знайти. Ніхто не знає,
Ніхто не чув Твоїх плачів.
Біля всесвітнього Синаю,
Як завше: золото й мечі...

Цю любов він так і ніс у своєму серці до останнього подиху:

    ...Згадав. пройшло дванадцять літ
                                              тяжких,
    що кожен рік був довгий, як віки,
    що кожен час, і днина, і година
    пекли ім’ям єдиним — Україна...
Десятки літ ім’я поета в Україні було під табу.

Пройшов час, і його Батьківщина все-таки згадала про свого сина. 1997 рік був ювілейним — широко відзначалося 100-ліття від дня народження Євгена Маланюка. Урядом держави був створений оргкомітет, який очолив Павло Мовчан, проведено низку заходів з ушанування пам’яті поета: його іменем названо вулиці й школи, Міністерство зв’язку випустило конверт з маркою-портретом Маланюка. У Кіровограді, в педагогічному університеті ім. В. Винниченка відбулася представницька міжнародна наукова конференцію «Євген Маланюк: Література. Історіософія. Культурологія». На цю конференцію приїхали видатні українські вчені з Києва й Ужгорода, Переяслава-Хмельницького і Рівного, Чернівців і Запоріжжя тощо. У ній взяли участь і науковці з діаспори — Яр Славутич, Юлія Войчишин, Юрій Болотенко з Канади, Мікулаш Нервлий із Словаччини, Анджей Зелвак з Польщі. Автор цих рядків мала честь виступити на цьому форумі з доповіддю «Духовна домінанта поезії Євгена Маланюка».

На урочистості приїжджав син поета, відомий у Чехії архітектор Богдан Маланюк з дружиною та сином, онуком Євгена Маланюка. Хвилюючим був момент відкриття Богданом Маланюком погруддя своєму батькові у Новоархангельську. На фотографії я зафіксувала цю мить — зустріч батька й сина, які не бачилися з 1964 року. Це була родинна драма Маланюків — життя розвело батька й сина по світах і континентах. Колись у вірші, присвяченому синові, Є. Маланюк писав:

Вже майже звик: мене немає вдома,
А віддаль — та ж. І йде за роком рік.
І все гіркіше, все смертельніш втома.
Доба пройшла, і мій кінчиться вік.
Пройшла доба, й народжується друга.
Її зеніт не я побачу — ти.
Круг вужчає. Лише тоненька смуга
Лишилась від безмежжя висоти.
І сонце заходу спадає невблаганно
За смугу ту, в холодний океан…
Не я, а ти співатимеш: «Осанна»,
Новому дню нових людей пеан.

Світлини, зроблені в ті ювілейні Маланюкові дні, також стали фактом історичним: 2000-го з Праги прийшла печальна звістка — відійшов у засвіти Богдан Маланюк, раптово зупинилося серце…
Через усе життя проніс Євген Маланюк палку любов до своєї Земної Мадонни, і тим гірше було йому на чужині. Хворий на серце поет в одному з віршів передбачив навіть дату своєї смерті — 16 лютого. Так воно й сталося. Тіло мертвого поета знайшли у позі молитви.
У похоронному заведенні на Сьомій вулиці у Нью-Йорку члени «Нью-Йоркської групи» читали Маланюкові на прощання його поезії. Похорони були скромні, як похорони кожного поета.

Завершилася путь. Наче пісня —
                                 сувора і славна.
Відпливає поет — залишає хвалу
                                               і хулу.
І затужить, заплаче за ним Ярославна,
Україна заплаче на древнім
                                козацькім валу...

Так писав на спомин про поета Б. Олександрів.
Та співець Степової Еллади Євген Маланюк усе ж повернувся в Україну, про яку марив на чужині і вірним сином якої завжди був. Повернувся назвами вулиць і шкіл, повернувся пам’ятником, що височіє на центральній площі в Новоархангельську (нині — Кіровоградська область), на його батьківщині, повернувся своїми творами, які дають нашим серцям і розуму непересічну естетичну насолоду, збагачуючи наші душі.
І, можливо, пророчими знову стануть його слова:
Як в нації вождя нема,
Тоді вожді її — поети...

Тетяна АНАНЧЕНКО.