№ 8 (21272)  субота 28 січня 2012 року

Софійська площа не вмістила всіх учасників мітингу, тому вони стояли на прилеглих вулицях. Майдан заполонили національні жовто-сині, партійні зелено-білі та біло-сердечні прапори, купками трималися помаранчеві та жовті стяги. У натовпі лунала як українська, так і російська мови — учасники мітингу нарікали на погіршення життя, лаяли владу на всі лади.

Опозиційний мітинг розпочався молебнем за єдність України, в якому взяли участь священики православних конфесій. Тримали слово перед народом духовні провідники нації — письменники Василь Шкляр і Дмитро Павличко. Вони закликали політиків до єдності, а людей — віддати свої голоси на майбутніх виборах за узгоджених кандидатів від опозиції.

Олександр Турчинов зачитав послання до об’єднаної опозиції від Юлії Тимошенко за-за ґрат. Олег Тягнибок закликав визначити шлях до перемоги заради падіння режиму. Віталій Кличко закликав боротися, адже без цього не буває перемоги.

«Я оголошую свободу. Свободу від президента Януковича, свободу від цього режиму і свободу від цієї влади», — сказав під час мітингу лідер «Фронту змін» Арсеній Яценюк. Він звернувся до людей: «Ми єдині в тому, щоб змінити життя на краще. Ми єдині в тому, щоб наша країна мала майбутнє».

«Я хочу, щоб кожен українець повернув собі відчуття простого людського щастя, впевненості в майбутньому, впевненості в своєму житті», — наголосив Арсеній Яценюк.

Резолюцію ПАРЄ, затверджену на зимовій сесії увечері 26 січня, в самій Асамблеї називають найжорсткішою з будь-коли прийнятих щодо України. За документ під назвою «Функціонування демократичних інституцій в Україні» віддали свої голоси 68 європейських депутатів; проти проголосували 8 і 14 утрималися, повідомив «Голос Америки».

Резолюцію прийняли з усіма поправками, внесеними напередодні. Зо­крема, в документі зазначається, що статті 364 (зловживання владою) і 365 (перевищення службових повноважень) Кримінального кодексу «дають змогу постфактум криміналізувати звичайні політичні рішення». А відтак ПАРЄ закликала українську владу «невідкладно внести зміни у ці дві статті Кримінального кодексу відповідно до стандартів Ради Європи та зняти обвинувачення проти членів колишнього уряду, висунуті за цими статтями».

«Фронт змін» здобув чергову перемогу. Цього разу — в адміністративному окружному суді. Саме тут розглядали справу щодо ініціативи «фронтовиків» провести в Одесі референдум з відставки міського голови, точніше щодо спротиву цій ініціативі, який чинить міська влада, боячись, вочевидь, побачити, якою насправді «довірою» серед городян користується.

Нагадаємо, своєю постановою від 30 листопада 2011 року Одеський окружний адміністративний суд зобов’язав міського голову Олексія Костусєва розглянути документи, подані Одеською обласною організацією громадської організації «Фронт змін» щодо реєстрації ініціативної групи місцевого референдуму відповідно до вимог ст. 17 Закону України «Про всеукраїнський і місцевий референдум».

Тривалий конфлікт, що точився навколо ринку «Північний» між його керівництвом та підприємцями, відрегульовано.

Ситуація розв’язалася підписанням мирного меморандуму між сторонами. Про це йшлося на прес-конференції, що відбулася цими днями. Керівництво ринку представляв гендиректор «Північного»Володимир Косар, об’єднання підприємців — Сергій Швидкий.

Цих двох стареньких пенсіонерок часто можна побачити біля бювета «Рибка» на вулиці І. Рабіна, поблизу площі Незалежності. Приходять сюди з порожніми пластиковими балонами по воду. Але, як правило, не квапляться їх наповнювати, вмощуються на вільній лавочці і переповідають одна одній останні новини. Здається, оте спілкування більше вабить їх сюди, ніж артезіанська, як афішують, екологічно чиста, вода з свВласне, тут вони й познайомилися осінньої пори кілька років тому, коли в місті розпочалася рішуча кампанія набрати якомога більше електорату на свій бік на місцевих виборах. Пам’ятаєте, як у спішному порядку кандидати в мерію і на посаду мера облаштовували у мікрорайонах дитячі майданчики з гучним їх відкриттям, як асфальтували внут­ріквартальні доріжки, як замінювали у під’їздах вхідні двері, як вишукували зустрічі з виборцями у місцях найбільшого їх скупчення?..

Саме тоді один з бажаючих зайняти крісло мера — Олексій Костусєв, об’їжджаючи місто, й пригальмував біля згаданого бювету на імпровізовану зустріч-мітинг. Чого тоді тільки не обіцяв сонцеликий пан Олексій, як соловейком витьохкував! Бабусі, а їх тоді найбільше зібралося, від того аж мліли. Казав, що буцімто і до відкриття бюветів доклав неабияких сил, щоби пили люди кришталево чисту глибокодонну водицю. Багато чого й іншого набалакав щодо по­ліпшення їхнього життя. А тоді запитав руба: чи будуть на виборах за нього голосувати?

Події, що відбуваються навколо холдингу «ІНКОР-груп», вигля­дають нелогічно і мають всі ознаки силового тиску, мета якого залишається для нас не зрозумілою.

Як доведений факт поширюється інформація про начебто заволодіння бюджетними коштами, тоді як державний бюджет дотепер не розрахувався з компанією-підрядником за вже виконані роботи з будівництва глибоководного випуску. Обсяг передплат склав менше 45%, а зареєстрована кредиторська заборгованість перед підрядником становить 305 млн грн. При цьому підрядник, залучаючи позикові кошти, виконав роботи на 97%. Кошторисна вартість робіт була підтверджена державною експертизою.

Якщо газову «трубу» влада хоче продати Росії, то Києво-Печерську лавру — просто віддати Московському патріархату. Ну, не торгуватися ж з церквою — то гріх...

Як повідомляє світоглядний портал «Рідна країна», група народних депутатів зареєструвала законопроект, яким пропонує передати церкві кілька об’єктів, розташованих на території низки монастирів. Серед них — і Верхню лавру у Києві з її відомим на увесь світ музейним містечком.

Давно сказано: друзі пізнаються в біді. «Чорноморка» сповна відчула на собі істинність цих слів. Коли з «милості» нинішньої влади єдина українська обласна газета залишилася без фінансування, серед тисяч наших читачів викристалізувалися ті, хто не залишився стороннім спостерігачем, а відразу простягнув руку допомоги. Нехай скромної, але щирої, а тому й такої дорогоцінної. Бо йде вона від душі, від серця, є результатом справжнього, глибокого, а не показного патріотизму.

Саме нинішня ситуація познайомила мене з жителькою села Усатового Біляївського району Наталією Францівною Вітвицькою (на знімку), яка читає «Чорноморку» відтоді, як навчилася читати. Газета (не лише наша) була і є у її домі завжди. Та жінці цього недостатньо. Прагне, аби мали рідне слово вдома діти, сусіди, друзі. Тож Вітвицькі не лише собі передплачують, а й інших заохочують, і цим допомагають газеті. Втім, моя сьогоднішня розповідь не про це, а саме про неординарну родину.

Виховати навіть одну дитину не просто. А за наших часів народити і зростити п’ятеро і більше? Гадаю, погодитеся: фактично подвиг! А таких жінок в Одеській області — півтори тисячі! Нещодавно сорока трьом з них вручали посвідчення про визнання на державному рівні їхнього звання: «Мати-героїня».

Матері розгублено посміхаються. Урочистість обстановки їх трохи напружує — до такої уваги чиновників не звикли. Морально підтримують діти та онуки, які дружною компанією кількох поколінь теж зібрались тут.

У кожному колективі є люди, гідні, щоб про них розповісти в газеті. Сьогодні я хочу познайомити читачів з бравим пожежником, майстром спорту Олександром Шибинським, який понад 20 років стояв на сторожі безпеки нашого міста, виховав не одне покоління спортсменів, а нині передає свій досвід молодим рятувальникам у пожежній частині Одеського морського торговельного порту.

— Олександре Геннадійовичу, розкажіть, як ви потрапили до пожежної охорони?

— Все дуже просто. До армії і під час служби серйозно займався важкою атлетикою. Дізнавшись про мої спортивні захоплення, запропонували роботу в Григорівці, де тоді будувався припортовий завод і створювалася пожежна частина. Так у 1979-у став пожежником. Ніколи не забуду свій перший виклик. Горить автобус на Миколаївській трасі. Як з’ясувалося на місці події, спалахнув задній відсік «Ікаруса», двері були за­блоковані, а в салоні залишалося багато дітей. Всі боялися, щоб не вибухнув паливний бак. Ми з колегами розбили вікна і почали евакуювати дітей. Я тоді на руках виніс їх з десятеро.

Й досі пам’ятаю, як у молодших класах сільської школи на перерві нас заставляли пити молоко. Не всім подобалася ота шкуринка, що береться після кип’ятіння. Вчителі дозволяли здувати її, але прискіпливо слідкували, аби основний вміст склянки ніхто не вилив. Завжди, завдяки нашій корові Зірці, молочні продукти були й на домашньо­му столі. Коли ж корову перед отеленням не доїли, молоко брали у колгоспному ларьку, на відомість. Туберкульозом у ті часи хворіли одиниці. Для швидшого одужання таким хворим родичі посилено возили до тубдиспансеру сметану та масло. Що ж сталося останнім часом? Чому сухоти виповзли із глухого кута і набрали розмаху епідемії?

Причин багато. Про них давно говорять. Хоча ось про цю, пов’язану з долею корівок Красуль та Зірок, варто було б згадати окремо. Туберкульоз в Україні став соціально небезпечним із середини дев’яностих років. Згадаймо, що саме тоді почалося у нас і так зване реформування АПК. Держава поставила колгоспи у такі умови, що видавати зарплату, купувати насіння та пальне стало нічим, окрім як за рахунок вирізання корів. Чи є тут якийсь взаємозв’язок? А посудіть самі. За останні два десятиліття поголів’я корів у нас зменшилося втричі, й одночасно захворюваність на туберкульоз зросла у стільки ж разів. Нині туберкульоз призводить до най­більшої кількості смертельних випадків від захворювань інфекційної патології. Особливого розмаху хвороба набрала у Херсонській, Миколаївській, Луганській, Донецькій, Кіровоградській, Одеській областях. Страшно, що зросла захворюваність серед дітей. Туберкульоз у переповнених тюрмах — окрема болюча тема. Особливо підступними стали такі його форми, що набули стійкого характеру проти стандартних медпрепаратів. Для лікування мультирезистентної форми туберкульозу нині потрібно вдесятеро, а на подолання хіміорезистентного — у сотню разів більше грошей проти стандартної суми. Ні в бюджеті, ні у населення на лікування таких форм сухот грошей вже не вистачає. Вся надія — на благодійні фонди. Державна ж та регіональні цільові програми виконуються, як офіційно пишеться у відповідних постановах виконавчих органів, — «за наявністю коштів»…

Від переохолодження в Україні почали гинути люди. Навіть кількох градусів морозу для декого з нас  достатньо, щоб мати проблеми із самопочуттям і здоров’ям. А синоптики прогнозують і мінус 8 — 15. Причому снігу насіюватиметься небагато, що ще гірше.

У найближчі дні основним фактором, який впливатиме на самопочуття, буде холодне й морозне повітря. Воно може стати головною причиною напруженої роботи серцево-судинної системи.

22 січня 1918 року 300 юнаків, студентів та курсантів офіцерської школи, віддали своє життя у нерівному бою під станцією Крути, захищаючи столицю своєї тоді вже вільної Бать­ківщини від ворожої навали з боку північного сусіда. Бій тривав майже п’ять годин. Юнаки не відступили. Захопивши їх у полон, вороги жорстоко познущалися над ними і розстріляли...

Це — для тих, котрі, можливо, не знають, не хочуть знати, не вірять, звинувачують у всьому незалежність. Хоча не знати історію Батьківщини — це значить, не вірити у її майбутнє, це, зрештою, дикість.

Не нудьгуйте, брати українці.
На підступність зважати не слід.
Досить битися нам поодинці
За шляхетний наш праведний рід.

Об’єднаймо знамена свободи.
Тим відродимо нації дух.
А з’єднавши зусилля народу,
Переможний спрямуємо рух.

Не жалійтесь на долю даремно.
Світло правди вже сяє для нас.
Захист Божий прийде достеменно
У піднесений істини час.

У забутті історії — відплата,
Позначені місця боїв то там, то тут.
Є вулиці Героїв Сталінграда —
Немає вулиці Героїв Крут.

Мій інтерес до вивчення історії чумацтва на теренах Одещини привів до сторінок першого в Україні науково-історичного журналу «Киевская старина», який видавався у Києві в 1882 — 1906 роках, який об’єднав навколо себе провідних науковців кінця XIX — початку XX століть. Впливовий часопис великою мірою визначав розвиток історичної науки, етнографії, фольклористики, літературо­знавства в Україні того періоду.

В одному з його чисел (1887, т. 19, № 12, с. 717 — 760) мою увагу привернула публікація під назвою «Из воспоминаний отшельника к-ской пустыни», в тексті якої є згадка автора про багаторазове відвідування Одеси в першій половині XIX століття з метою чумацтва. Крізь розповідь монаха-самітника проглядається складна доля подільського селянина — Аверкія Малицького із села Поборки Гайсинського повіту Подільської губернії, який став священиком. У матеріалах цієї публікації є деякі подробиці, що безпосередньо стосуються історії нашого краю. Відтак виникло природне бажання запропонувати читачам ту частину оповіді, яка стосується чумацтва, сучасною українською мовою. Це бажання підсилювалося ще й тим, що в російському тексті українізми пробиваються, як паростки трави з-під асфальту. Безумовно, зустрічаються і певні застарілі терміни, однак, якщо не акцентувати на них особливої уваги, виникає глибоке відчуття дотичності до зворушливої розповіді про багатогранне і водночас складне минуле нашого краю.

2 лютого — Всесвітній день водно-болотних угідь. Від нього у 1971 році розпочала свій відлік Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином, як середовища існування водоплавних птахів, яку ще називають Рамсарською. Цьоріч темою дня стали туризм і відпочинок на водно-болотних угіддях.

Такий туризм і відпочинок покликані сприяти захисту навколишнього природного середовища, збереженню біорізноманіття, збільшенню стабільної зайнятості в цій сфері. Складовою екологічного туризму є й екологічна освіта, за допомогою якої багато хто може поповнити свої знання, усвідомити вразливість природного середовища, перейнятися природними та культурними цінностями рідного регіону.

Із селища Сєдове Донецької області стартував в одиночну експедицію на Північний полюс дніпропетровський мандрівник Сергій Гордієнко.

Свій похід він приурочив до 100-річчя першої російської експедиції на Північний полюс, яку в 1912-у організував і очолив гідрограф та полярний дослідник, уродженець України лейтенант Георгій Сєдов.

А чи знаєте ви, що в мисливських угіддях Одещини водиться 4,5 тисячі голів копитних, 93 тисячі хутрової звірини та 341 тисяча пернатих?

Як повідомляє сайт «Погляд з Одеси», посилаючись на начальника відділу лісового господарства обласного управління лісового і мисливського господарства Валентину Калошину, у підпорядкуванні цього відомства сьогодні перебуває