«Я восхожу на должность Дон-Кихота!..»

Багато про що говорили нам, дітям війни, ці пекучі, мов жарини з солдатського багаття, слова чи суворі, як смертельне передчуття, думки перед боєм… Це справжня енциклопедія подвигу стрільців матінки-піхоти. Та й усієї війни. Бо це її пройшли і проповзли, полили потом і кров’ю незрівнянні герої, прості піхотинці і розвідники. Тоді з чотирьох повертався один, як з невигойним болем згадує в поезіях ще молодий солдат Ізмаїл Гордон…

Нинішнього року, 27 грудня, цій чудовій і правдивій людині виповниться 90 літ від дня народження. Мені особисто прикро, що так мало спілкувався з поетом за його життя. Був він дуже скромним, не намагався когось повчати чи величатися в нашому товаристві. Хоч, безперечно, знав собі ціну. Знали і всі ми, одеські письменники, що серед нас не просто старший за віком, але й великий майстер поетичного слова. Причому, слова неповторного. Бо той жар, що його несуть балади про війну, опалює і розум, і совість, і душу, очищуючи від злого, підлого, наносного і захищаючи в нас самих те чесне і людяне, котре ще не вивітрилось на протягах нашого непевного часу…

Зрозуміло, Ізмаїл Гордон писав добре й на іншу тематику, бо майстер не може творити посередні вірші. Бо він же, панове, майстер!
Але мене знову думка навертає на «Красную полынь». Переважна більшість творів тут і справді написана в жанрі балади. Але трапляються й зовсім короткі. Однак насичені вони таким змістом, що деяким колегам його і в поему не увібрати. Ось вам один.

О сожалении

С годами все более резко
При свете и тьме новизны
Лишается грозного блеска
И ржавеет Память войны.

Как будто у Памяти гласно
С каких-то заведомых пор
Изъято ружейное масло
И вынут навечно затвор.

І все. Пронизливо правдиві рядки. І докір, і не докір. І констатація людської безпам’ятності. І байдужість позірна верхів і низів. І багато ще про що говорять нам оці вісім рядочків — звичайним, солдатам, командирам, генералам, владоможцям… Аби лише не забували думати…
Ще один. Не менш дошкульний вірш.

О некотором опыте
«Ура» на бегу — в пургу
И драп — в окоем степной…
Не страшно — лицом
                                 к врагу,
Но жутко — к нему спиной…

Тут ціла буря почуттів, сотні й тисячі епізодів солдатського побуту, у тім числі і пам’ять про загороджувальні загони енкаведистів, що з тилу, бувало, розстрілювали відступаючих піхотинців…
Уся книга переповнена чудовими поезіями про оте окопне життя. І про невідступні спомини і сни про нього. Зокрема, у першому ж вірші «Об одном и том же сне» є у кінці рядки:

Просыпаюсь к утру,
   «на левую ногу» встаю
Весь разбит и размолот.
Видно, возраст не тот.
   Смертельно во сне устаю.
В том, в котором был молод.

Тему першої участі в боях поет відтворює у віршах «О самом первом бое», «О поминальном дне», «О стансах», «Об одном окопе», «О громкоговорителе», «О розовых грезах», «О без вести пропавших»… Хоч тяжко, але не можу не процитувати оцей останній у списку твір.

О без вести пропавших

Мне страшно
           не помнить,
                             как степи шалели.
Снаряд — и над пашней летели
                                            шинели.
В нас пушки
                 прямою наводкою били.
Летели шинели…
                         и мы отступили.
А ночью к врагу,
                       где траншея сквозная,
Ползли мы,
                 на ощупь своих узнавая
По стрижкам колючим,
По ружьям, по лычкам,
По жестам застывшим,
По лицам привычным.
Двоих не нашли мы
                         на комьях замшелых,
В распахнутых
           насмерть
                          солдатских
                                           шинелях.
Они улетели
                   в родимые веси,
Где матери ждали
                        пропавших без вести.
До этого писарь впитал промокашкой
Кровинку, что стала без вести
                                      пропавшей.
Но кровь не уходит
                          из ран ожиданья —
Придут сыновья с боевого заданья,
Навзрыд молодые…
                            А годы шумели…
Невидимы глазу, летели шинели
Сквозь ливни и солнце,
Легенды и были…
И пушки прямою наводкою били.
Упала на шлях фронтовая петлица.
И хлопчик подумал:
                       «Зачем ей пылиться?»
И поднял. И глянул
                            на небо земное,
А там ничего, кроме ветра и зноя.

Сама вічність пробігла над цими рядками. Таких творів у книзі «Красная полынь» багато. І саме це найбільше торкає душу. Як міг Ізмаїл Борисович, тримаючи в грудях і серці цей невгасимий вогонь пам’яті про жахіття і величчя водночас тієї війни, дожити до поважного віку, зберігши чистоту і красу своєї душі? А зміг! Бо тільки йому було дано створити оту ліричну історію Великої Другої світової…

Можу для пам’яті поета назвати ще кілька блискучих творів з книги. Наприклад, «О втором эшелоне», «О походной кухне», «О плацдарме», «О почерке», «О передислокации», «О ночном поиске», «О предчувствии», «О яблоне» (я про неї вже згадував); там у кінці такі два рядки:

И больно — где-то около виска —
Не заживает нежность лепестка…

Проте не виходить саме тут завершувати список. Адже солдат Гордон пройшов і проповз не одну країну… І ніс у собі вірші «О праздничной ночи», «Об удивлении», «О зеркалах», «О клавесине», «О Нэм тудом» (перша закоханість), «О гурмане», «О старшине Андрее Безродных. Триптих», «О памяти», «О черном вороне», «Об осколочке в ребре». Це вже теперішній, суворий і дещо іронічний погляд на війну, на людей, у тому числі й іноземців. І знову, і знову хвилі пам’яті, нерідко високі і тяжкі, небезпечні, як у морський шторм. Ще одна цитата. І досить.

О солнечном луче

Над цехом очередь — расколото
Морозный воздух дребезжит,
Упав на кожух пневмомолота,
Луч солнца истово дрожит.

Я вспомнил бой в снегу нехоженом,
Где луч, оставшийся в живых,
Согретый пулеметным кожухом,
В руках затеплился моих.
Я говорил ему: — Мы выстоим,
Ты на штыке будь начеку.
И на гранате будь неистовым,
Когда я дерну за чеку.

И снова бой в снегу под елками!..
Он был в бою, он был в броске.
Он был убит двумя осколками
У лейтенанта на виске.

Гадаю, що можна ще чимало говорити про балади Ізмаїла Гордона, про широту поглядів його і на військове, і на теперішнє, цивільне, життя, і на стосунки між людьми. Але скрізь і завжди він — чиста і мудра людина, Майстер на багато літ і на вдячну нашу пам’ять. Ми, люди, вдячні тобі, Ізмаїле, — воїне, Дон-Кіхоте, поете совісті.

Станіслав КОНАК.