«Однині воєдино зливаються...»

І ось події 2004 — 2005 років: політичні скандали та фальсифікації, розділення понять Схід і Захід, сепаратистські настрої Донбасу та сміх на тему ПІСУАР там, де треба плакати.

Сьогодні час згадати, як було досягнуто єдності тоді, 22 січня 1919 року.

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної єдності, свідченням їхнього самоусвідомлення, важливою віхою процесу становлення політичної нації. Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась об’єднуючим чинником і чи не єдиним спільним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню залишків ідей федералізму в ментальності національної політичної еліти.

Об’єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії. Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який передував Акту Злуки.

Перші дипломатичні контакти Львова з Києвом відбулися 7 листопада 1918 pоку, коли делегація галичан у складі О. Назарука і В. Шухевича виїхала у Наддніпрянщину і мала аудієнцію у гетьмана П. Скоропадського. О. Назарук згадує: «Коли я представив гетьманові ціль нашого приїзду, він запитав: «Скажіть одверто — хочете вирізати панів?» — «Хочемо будувати Українську державу», — відповів я здивований».

23 листопада уряд ЗУНР скерував до Наддніпрянщини другу делегацію у складі Л. Цегельського і Д. Левицького. Оскільки Гетьманат доживав останні дні, галичани вступили в переговори щодо об’єднання і надання допомоги з Директорією. 30 листопада вони прибули до Фастова, де зустрілися з членами Директорії В. Винниченком, С. Петлюрою, П. Андрієвським, Ф. Швецем та А. Макаренком. Згадуючи про ці переговори, Володимир Винниченко писав: «Не маючи певности удержати своїми силами владу у Галичині, а крім того, піддаючись натискові народних мас, що прагнули до повного об’єднання з Великою революційною Україною, Рада Державних Секретарів звернулась до Директорії з пропозицією об’єднання двох Республік в одну Українську державу... Директорія охоче приняла цю пропозицію, цілком згодившись з думкою провідників трудових галицьких мас..., що український народ по обидва боки Збруча має бути на віки однині злитий в одне ціле й разом боротися за свою долю».

Зважаючи на військово-політичну ситуацію, остаточне вирішення проблеми було відкладено. 1 грудня у Фастові між УНР і ЗУНР було підписано перший не тільки міждержавний, але й взагалі від початку Української національної революції, договір — «передвступний договір» «про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю». Статті угоди констатували, що ЗУНР заявляла про «непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою». З іншого боку, УНР проголошувала, що вона дає згоду «прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки як складову частину державної цілости в Українську Народну Республіку». Враховуючи певні історичні, соціально-політичні та духовні етнічні відмінності населення ЗУНР, угода зазначала також те, що Республіка галичан отримує територіальну автономію в межах УНР.

Президент ЗУНР, а згодом член Директорії Є.Петрушевич заявив: «По лінії з’єдинення не було між нами двох гадок. Сьогоднішній крок піднесе нашого духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе!» Водночас було обрано делегацію до Києва у складі 65 осіб для участі в урочистому проголошенні возз’єднання.

Урочиста акція святкування й проголошення Акта Злуки відбулася 22 січня 1919 року на Софійській площі біля собору. На майдані зібралися тисячі мешканців столиці, військові частини, духовенство Української православної церкви на чолі з архієпископом Агапітом і єпископами, які відслужили службу Божу, члени Директорії, уряду УНР та делегація ЗУНР. О дванадцятій годині урочисте свято розпочалося виступом Л. Цегельського, який зачитав грамоту — ухвалу Національної ради про возз’єднання і передав її голові Директорії В. Винниченку. Універсал УНР оголосив член Директорії Ф. Швець:

«Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української.

3-го січня 1919 року в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки як виразник волі всіх українців Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник торжественно проголосила злуку Західної Української Народної Респуб­ліки з Наддніпрянською Українською Республікою в одноцільну суверенну Народню Республіку.

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійсняти на умовах, які зазначені в Постанові За­хідної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року.

Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народна Республіка, Галичина, Буковина, і Угорська Україна, і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.

Однині народ українській, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.

22 січня 1919 року.

У м. Києві»

Об’єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій у єдиній суверенній державі.

Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об’єднана УНР «не має й думки забрати під свою власть чужі землі». Державний кордон Української Народної Республіки на день Злуки 22 січня 1919-го був значно довший від сучасного. Кордон тодішньої України відображений на карті «Соборна Україна», яка вийшла друком у Львові за ініціативи благодійного фонду «Україна-Русь» до 90-річчя проголошення Акта Злуки (на світлині).

Це перша настінна карта соборної УНР, на якій відображені усі українські етнічні землі, які у 1919 році були у складі України. Кубань, Ставропілля, Чорноморщина, Східна Слобожанщина, Стародубщина (нині вони у складі Росії). Берестейщина і Гомельщина (Білорусь). Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Північна Лемківщина (Польща), Південна Лемківщина (Словаччина). Мармарощина, Південна Буковина (Румунія), Придністров’я.

На мапі, над якою працювала група істориків і науковців, на основі архівних матеріалів виділені території компактного проживання українців, так звані «клини», де формувалась українська армія. Малиновий клин — це Північний Кавказ, Сірий клин — Північний Казахстан і Південно-Західний Сибір, Зелений клин — Південна частина Далекого Сходу (головне місто — Владивосток), Жовтий клин — Нижнє і Середнє Поволжя.

До слова, площа Зеленого клину була удвічі більша від території України, тут українці проводили державотворчі процеси: у 1918 році вони вимагали від ро­сійського уряду визнати далеко­східний Зелений клин частиною України і проголосили культурну Конституцію українців Далекого Сходу і Самостійну Українську Далекосхідну Республіку.

Голова благодійного фонду «Україна-Русь» Ростислав Новоженець зазначав: «Українці повинні знати свою історію, історію правдиву. Українці цієї історії не знають. Одні вважають, що соборність — це поширення християнства по Україні, інші — що це єдність між Сходом і Заходом, але хто скаже, що це об’єд­нання всіх етнічних українських земель? Головне завдання цієї карти — дати пізнання сучасним українцям про славні сторінки нашої історії 90 років тому. Карта допоможе оцінити сучасникам, молодому поколінню Акт Злуки».

Марія МОЛОДИК.

Джерело: www.aratta-ukraine.com