Ринок землі: фермери чи латифундисти?

— Давайте спочатку про французький варіант орга­нізації землекористування, оскільки не лише читачі, а й не всі мої колеги знають про його сутність. Йдеться не лише про сімейні фермерські господарства, а й про колективні сільськогосподарські підприємства, створені фермерами. Це, насамперед, об’єднання зі спільного ведення господарства (GAEC), некомерційне сільськогосподарське товариство з обмеженою діяльністю (FARL). Їх відносять до соціальних підприємств, оскільки вони належать фермерам, які об’єдналися, щоб одержати ефект від спільної праці, а не для здійснення вкладень заради отримання прибутків. Члени цих підприємств є їхніми працівниками, власниками своїх земельних ділянок, вирощеної ними продукції, доходу, одержаного від її продажу, і платниками податків. Тобто, це форми підприємств, які, збільшуючи землекористування та великотоварність виробництва, не витісняють фермерів з їхніх господарств, не перетворюють власників земельних ділянок у найманих працівників, а забезпечують їм статус господаря, як і фермерські сімейні господарства. Зібрані спільно оброблювані земельні ділянки обмежуються шістьма мінімальними площами землекористування.

У США такими колективними фермами є партнерства і S-корпорації, у ФРН — прості товариства, в Італії — виробничі кооперативи на орендованій землі і т.д. Ми у процесі реорганізації наших КСП не використали таких форм організації сільськогосподарських підприємств. Вони не легалізовані нашим законодавством досі. Фермерство підтримки не одержало. Натомість формувалися суто капіталістичні підприємства різних організаційно-правових форм, які у різний спосіб поступово почали переростати у латифундії. Таким шляхом господарювання і землекористування пішли постколоніальні країни Латинської Америки та Африки. Однак навіть тут концентрація земель в одних руках не досягла таких розмірів, як в Україні — по 300 — 500 тисяч гектарів (!) на один агрохолдинг.

Реформа звелася, по суті, до розпаювання та приватизації землі і майна. Нові формування не змогли розгорнути ефективну сільськогосподарську діяльність через гіпер­інфляцію, відсутність фінансової державної підтримки, державного регулювання аграрного ринку. Продукцію забирали у селян на полі. Трейдери швидше організувалися, швидше об’єдналися, монополізувавши канали просування продукції і диктуючи виробнику свої умови. Господарства опинилися в боргах. Їм довелося розплачуватися залишками матеріально-технічної бази. У той час була вирізана худоба, забрана за борги добра техніка. Потім кредитори почали самі скупляти активи господарств для виробництва сировини для себе. За ними трейдери подумали: чому ми маємо скупляти продукцію господарств, якщо можна скупляти господарства? Ті процеси були відомі. Але ніяких запобіжних заходів не вживалося. Великий капітал зайшов з технікою, добривами, пальним, з переробними заводами, елеваторами, пароплавами та всім іншим. І не лише національний капітал. «Нібулон» з чого починався? Англо-угорсько-український капітал. Миронівський хлібокомбінат — кіпрський засновник...

— Це ж так «зручно» — заробляти в українському селі, а прибутки отри­мувати на Кіпрі…

— Вивчати, де розташовані засновники українських агрохолдингів — це не сфера моєї аналітичної роботи. Але відповідні органи мали б контролювати ці процеси. Одним із наслідків стало те, що підприємства, які були створені у процесі реорганізації колективних господарств, перейшли у повну або часткову залежність від капіталу людей, котрі не працюють у сільському господарстві, а займаються ним, щоб отримати дешеву сировину для своїх заводів, продати її іншим країнам, диверсифікувати свій бізнес, інших цілей. Натомість більше половини селян, які одержали у спадок від колгоспу свої паї, залишилися поза межами своїх господарств, без майнових прав, без роботи, отримуючи 300 гривень орендної плати за рік (!) за один гектар земельного паю.

— Рух земельних ділянок може відбуватися шляхом купівлі-продажу, а може на засадах оренди. В оренді агрохолдингів сотні тисяч гектарів земель. Але ж є закон про оренду земель?..

— Значить, недолугий закон, якщо при його наявності можливі такі процеси. Закон нічого не регулює у плані концентрації земель у руках орендаря. У європейських країнах землекористування законодавчо обмежене незалежно від того, земля куплена чи орендована. У Польщі — це від 300 до 500 гектарів, приблизно стільки ж — у Франції. Сьогодні прийняття закону про ринок землі стикається з інтересами сільськогосподарських формувань, які ми називаємо агрохолдингами, з інтересами тих людей, у руках яких є акт на право на земельну ділянку, з інтересами фермерських господарств та товарних особистих селянських господарств, які приєднали земельні паї (а їх близько мільйона). Якщо інтереси всіх соціальних груп кинути на вагу, то зрозуміло, хто матиме переваги — хто має більший капітал та більший вплив на тих, хто ухвалює закони. Знайти рівновагу при зіткненні соціальних інтересів селянства та фінансових інтересів груп — завдання законотворців. Закон повинен чітко регулювати рух земельних ділянок як шляхом купівлі-продажу, так і шляхом оренди.

— Чи може один закон про ринок землі, над яким зараз працюють, повернути розвиток села з латиноамериканського на європейський шлях? Повторю своє запитання: чи з мрією про французький варіант розвитку аграрного сектору слід попрощатися назавжди?

— Щодо мрії, то процеси, які розпочалися у Латинській Америці в 1990-х, вселяють надію. Сьогодні в латиноамериканських країнах іде процес експропріації і викупу державою земель у латифундистів та формування на них звичайних фермерських господарств. Це при великих затратах держави, при великому конфлікті інтересів. До цього привели наслідки експлуатації земель національними та трансконтинентальними компаніями, які проявилися у виведенні з обробітку та саванізації сільськогосподарських угідь, бідності і витісненні корінного населення, забрудненні навколишнього середовища. Землі повертаються в державну власність і продаються селянам на пільгових засадах. У Бразилії визначено три кредитні структури, які обслуговують ринок землі під гарантії держави, встановлено 50-відсоткову компенсацію ставок за рахунок держави. Хочу нагадати, що після скасування кріпосного права вчорашнім кріпакам Земельний банк Росії видавав кредити на 55,5 року під чотири відсотки. І це неграмотним селянам. Такі норми має містити і наше законодавство.

— Знаєте, як пишуть про фермерські господарства українські латифундисти? На їхню думку, фермерські господарства — це «нерозвинені нащадки колгоспів, якими управляє жменька недолугих менеджерів».

— Не читала, але нічого нового. Марксисти свого часу назвали фермера лежебокою, якого замінить ефективний капіталіст, а фермер стане пролетарем. Не судилося збутися пророцтву в жодній країні, окрім постколоніальних, і зрозуміло чому. В усіх державах, де сільське господарство досягло найвищих врожаїв і продуктивності, у т.ч. у США, воно тримається на фермерстві.

Навіть у нас виробництво валової продукції на сто гектарів та одержання прибутку на сто гектарів у фермерів вище, ніж у сільськогосподарських підприємствах. Це згідно з офіційною статистикою. Не раз доводиться чути, що агрохолдинги приховують свої показники, які насправді вищі. А якщо так… то тоді це злочин!

Але мова не тільки про це… Ефективність галузі не може вимірюватися лише економічними показниками. Це аксіома, яка підтверджена аграрною наукою та світовим досвідом. Гонитва за економічними показниками шляхом концентрації земель та моновиробництва (тобто глибока спеціалізація на одній-двох культурах) веде до таких негативних соціальних та екологічних наслідків, які з гаком обнулюють позитивні економічні результати. Але хай в агрохолдингу урожайність вища на 10 центнерів. Де вони діваються?

— Йдуть на експорт.

— Якби в підприємствах, що є у власності компаній, було тваринництво, то зерно йшло б на корми, селяни мали б робочі місця, заробітки; cпоживачі — м’ясо, молоко; місцевий бюджет, сільська інфра­структура — фінансову підтримку.

— А як легалізуються експортні ціни?

— Не знаю. І ніхто не знає. Далі. Продали, отримали виручку. Куди вона пішла? Де залишається прибуток?

— В офшорах?

— Не знаю, але державний бю­джет не збагачується від прибутків агрохолдингів, бо вони підведені під статус сільськогосподарського товаровиробника і сплачують такий же фіксований податок, як фермер, який має 10 гектарів землі.

Тому дайте відповідь на запитання. Навіть якщо агрохолдинги мають більшу урожайність та економічно ефективніші за фермерство, то як розподіляються ці вигоди? Ця вигода, яку отримує десяток людей, перекриває соціальні втрати, які ми маємо на селі, та державні втрати? А екологічні втрати? Сільськогосподарські культури, земля — це живий організм, який вимагає турботи. Як ореться? Сіється? Обробляється? Покажіть мені країну, яка у структурі посівних площ мала б більше 30 відсотків соняшнику чи 70 відсотків колосових, як це є в українських степових і частині лісостепових регіонів.

Ми захоплюємося Францією, урожайністю її полів, надоями, сирами… Останній раз я була у Франції у жовтні, була у гірських регіонах Юра, на кордоні із Швейцарією. У гірському поселенні люди займаються худобою. У кожному селі є кооперативний сирний завод, на якому селяни спільно переробляють своє молоко. Потім перевозять свіжі сирні круги на регіональний кооперативний сирний завод, де відбувається їх дозрівання. А потім районний кооператив від імені тих людей, які пасуть корови, продає відомі сири «Конте» по всій країні, фермери ж отримують виручку від продажу готового сиру, а не від продажу молока. Люди зайняті, люди мають роботу, від якої є дохід, а не мізерна сезонна зарплата.

У випадку із Францією вигоду від економічної ефективності отримують село, громада, місцевість — податки і збори в комуну капають. А у випадку із нашими агрохолдингами, хто отримує вигоду? У них навіть спеціалістів відправляють у міжсезоння у відпустку за власний рахунок. Сотні тисяч селян у пошуках роботи йдуть до міст і далі. Де вони там селяться? У трущобах. Їх там чекають робочі місця? А це не головний біль суспільства та уряду будь-якої країни? Заради цього ми починали аграрні реформи?

— Ви працювали над законом про ринок землі на його першому етапі. Чи там залишилося щось після того, як над ним попрацювали в парламенті?

— Закон після нас перебрали інші групи, в яких ми не працюємо. Тоді багато наших пропозицій було вилучено. Тепер їх частково повертають. Обіцяють до другого читання врахувати разом з пропозиціями з регіонів. Група науковців і практиків вважає, що закон слід апробувати спочатку на окремих зонах, щоб побачити, як він працює, своєчасно внести зміни і доповнення, а потім вводити в дію.

— Багато експертів критикують законопроект за неможливість перепродавати сільськогосподарську землю…

— Сільськогосподарські землі не можна купляти заради продажу. Земля як товар має свою специ­фіку, яка обумовлює необхідність обмеженості спекулятивних дій. Це не заводи, не житлова нерухомість, які можуть щорічно переходити з рук у руки... Земля — живий організм: на відновлення одного сантиметра родючого ґрунту потрібно 300 років. Тому норма про заборону перепродажу повинна бути обов’язково. Щоб спекулянт не купляв землю для перепродажу, він повинен сплачувати штраф, рівноцінний виручці від продажу. У нас сьогодні як усе відбувається? Фінансова компанія купляє господарство, а через рік-два його перепродує. Люди навіть не знають, що їх продають інколи по два рази на рік. Кошти на рахунок скупленого підприємства не надходять — вони у материнській компанії, яка десь — у Лондоні чи в Києві. Чи можна в таких умовах вести господарство? Ходити біля землі та худоби? Тому перепродувати ані землю, ані підприємства як квартири не можна. У Франції, наприклад, агентство з регулювання ринку землі SAFER контролює рух сільськогосподарських земель шляхом продажу чи оренди, щоб не було спекуляцій, демпінгу цін, по­дрібнення ділянок, черезсмужжя й інших порушень. Так, ринку сільгосп­земель необхідне ювелірне регулювання.

— Але «данони» у Франції не лише виробляють та продають, а щось вирощують...

— Безпосередньо несільськогосподарські фірми Франції нічого не вирощують. Вони можуть разом із фермерами у складчину організувати, наприклад, виробництво яловичини. Фірма постачає фермеру екстракомбікорми та молодняк. Це коштує дорого, у фермера нема такого обороту, щоб він мав змогу водночас стільки інвестувати, не беручи кредити. Великому бізнесу це під силу.

Фермер забезпечує всю технологію, вирощує худобу, її лікує, додає свої корми. Що він з цього заробить? Угода передбачає закупівлю фірмою худоби за ціною, яка забезпечувала б партнерам ОДНАКОВИЙ прибуток на одиницю вкладеного капіталу. Бачимо такий підхід і в інших країнах. Промислово-торговий капітал в аграрну галузь заходить не шляхом поглинання ферм, а шляхом партнерства з фермерським господарством. У нас теж починалося на засадах партнерства. А потім економічно сильніші суб’єкти взяли гору та подумали: навіщо ділитися з селянами?

— Сьогодні кажуть, що обмеження ущемляють інтереси тих компаній, хто купив комбайни та елеватори...

— Я би цього не сказала. Партнерство балансує інтереси. Агрохолдинги й інші формування можуть продовжувати працювати. Але не на засадах скупки підприємств та концентрації земель. Господарства як юридичні особи повинні існувати в рамках одного-двох сіл, як і колишні КСП. Там живуть люди, там повинні концентруватися кошти. Там повинна бути взаємодія з бюджетами. Звичайно, будувати стосунки на засадах партнерства більш клопітно. Краще коли все, що купляється на виручені кошти від продажу сільськогосподарської продукції (техніка, елеватори), було на балансі материнських компанії, а не їх філіалів чи дочірніх підприємств. Але це гірше для сіл, сільських жителів, що «рикошетом» зачіпає інтереси і всього суспільства. Тому потрібно розумно здійснювати поєднання інтересів і тих людей, які задалися такою благородною метою — інвестувати у виробництво сільськогосподарської продукції, і тих соціальних груп, які своїми руками обробляють поля компаній та ще й зі своїх особистих селянських господарств дають країні більше половини продукції.

Далі. Треба повернутися обличчям до екологічних проблем, проблем підтримки родючості ґрунтів, подумати про структури товарної продукції, зорієнтовану на фізіологічні потреби українського населення, а не тільки на потреби світового ринку. Соромно, щоб Україна імпортувала м’ясо чи фрукти із закордону.

Коли йдеться про те, щоб вернутися до правильних сівозмін, завести виноградарство, овочівництво, садівництво, тваринництво, енту­зіазму з боку інвесторів непомітно. Є постанова Кабінету Міністрів про введення сівозмін. Минулого року через спротив цю постанову відтермінували до 1 січня нинішнього року. Побачимо, чи набуде вона чинності.

А як земля може зберігати родючість без органіки? Якщо ти вже спеціалізуєшся без тваринництва, то повинен думати, яку органіку дати землі. Без неї земля перестає «жити». Мінеральні добрива не розмножують мікроорганізми, які створюють життєве середовище для розвитку рослин. У нас же солома, стерня спалюється, сидерати не приорюються, ерозія ґрунтів «за­шкалює».

То що я можу побажати? Шановні компанії, які скупили господарства! У вас є благородна мета — займатися аграрною діяльністю. Розвивайте всі види трудомістких культур, дайте селянам роботу, поверніть юридичний статус своїм філіалам, поверніть їм зв’язок із місцевими бюджетами. Та підпишіть угоду з державою щодо дотримання сівозмін, охорони ґрунтів, розвитку тваринницьких галузей. Давайте будемо працювати на благо нашого суспільства у цілому і кожної людини окремо, бо це місія сільського господарства, яка відрізняє його від усіх інших сфер бізнесу.

Розмовляла
Лана САМОХВАЛОВА.
УНІАН.