Не хилили прапора, не знали рабства

У заяві про причини, доцільність і мету створення уряду 30 червня 1941 року, складеній 15 липня 1941-го в Берліні під час допиту в гестапо, Я. Стецько як голова Українського державного правління (УДП) стверджував, що «національна честь і національна гідність українського борця, народ якого у боротьбі за свою державну самостійність приніс мільйони жертв, вимагає того, що український народ з власної волі повинен довести, чого він прагне».

ЧЕРЕЗ багато років Ярослав Стецько — голова УДП, голова проводу ОУН, президент АБН, довічний член почесної президії ЄРС —  напише в книзі «30 червня 1941»: «Я вдячний Богові, що він дав мені ту віру в людину, а теж переконання про позасвітню доцільність навіть усіх нещасть, бо тільки ця віра в Боже Провидіння дала мені

29-річному тоді голові Уряду силу витримати на пості, не заломившися, та честі нації не сплямивши, я думаю, теж чести християнина. Бо наша нація стала в захист не тільки своєї волі в той час, але і в захист віри в Христа проти обох безбожницьких систем: большевизму і нацизму!»

Тут доцільно навести основні думки статті «Бунт проти матеріалізму» (1959): «Ідеї слави, правди, волі — «братів визволяти, слави добувати», за віру православну — належать до головних, типових українській духовності метових проекцій історичної дії нації. «Грабуй награбоване» — типове гасло загарбницьких аспірацій російської нації... Німці йшли на Схід за хлібом і салом. Не слава і честь їх батьківщини, не почуття справедливості і не історичне призначення гнали їх проти московського комунізму, а жадоба грабунків і здобуття нових колоній... Тільки дух нації є рушійною силою історії, а не матерія і клас. Людина як Богоподібне єство, а не закономірності економічного порядку... Якщо наша молодь не житиме чимось великим, героїчним, шляхетними прагненнями, вона занидіє в полоні матеріалізму... Може, саме тому, щоб все наново рятувати людину, яка забуває своє призначення на землі, щоб відродити її духовно, потрібні злидні, війни і жертви» (Я. Стецько. Українська Визвольна концепція. Ч. 2. Мюнхен, 1991).

ВІРУ в Христову правду Ярослав Семенович Стецько мав з дитячих літ, бо народився в патріотичній священицькій родині в Тернополі. Обдарований від природи розумом, він уже в гімназії виділявся інтелектуальними здібностями. Рано включився в підпільну конспіративну роботу, був членом нелегального Союзу української націоналістичної молоді, а пізніше — членом УВО та ОУН. У 1929 — 1934 роках вивчав філософію й мистецтво у Львівському, а потім право — в Краківському університетах. За активну боротьбу декілька разів арештовувався польською поліцією, а в 1934-у був засуджений до п’яти років ув’язнення, але на початку 1936 року звільнений за амністією. У липні того ж 1936-го його, разом зі Степаном Бандерою, Романом Шухевичем та іншими керівниками ОУН, на згадуваному вище Львівському процесі судили вже вдруге.

Засновник УВО та ОУН полковник Євген Коновалець дуже високо цінував Ярослава Стецька і доручав йому відповідальні ділянки роботи: ідеологічний референт, редактор підпільних видань, а в 1938-у отримав завдання підготувати черговий конгрес ОУН (відбувся в 1939 році у Римі). З 1940-го Я. Стецько належить до революційного проводу і стає заступником С. Бандери. В червні 1941-го він з групою однодумців, за рішенням проводу ОУН, повертається з Кракова до Львова, скликає 30 червня Національні збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української держави, а його обрано прем’єром уряду.

З липня 1941-го до вересня 1944-го Ярослав Стецько та Степан Бандера за відмову відкликати Акт 30 червня перебували в бункері смерті концтабору Заксенхаузен. Потім їх перевели до Берліна, де в грудні відпустили під нагляд поліції. Утікши з-під нагляду гестапо, поодинці виїхали до Відня.

Ярослав Стецько виїхав з Відня у травні 1945-го після того, як відправив звідти всі групи ОУН. Коли група біженців перетинала кордон з Чехією пішки, бо була пошкоджена залізнична колія, потрапила під обстріл літаків союзників. Щоб закликати переляканих людей падати на землю, Я. Стецько підвівся на повен зріст і попав під шквал розривних куль. Зраненого, його перенесли до лікарні в чеському містечку Шіттенхофен за 150 кілометрів від Мюнхена. Майже детективну історію про визволення групою націоналістів тяжкопораненого з уже зайнятого радянськими військами містечка розповіла в надиктованих спогадах його вірна дружина і соратниця Слава Стецько (журнал «Воля і Батьківщина», №1 — 2 за 2010 р.). Чеська місцева влада віддала їм Я. Cтецька, всупереч забороні чекістів, як такого, що не мав перспективи вижити. Хворого, в якого починалася гангрена, тільки-но перетнули кордон, помістили в лікарню містечка Реген, де його прооперував професор з Мюнхена Б. Андрієвський.

З червня 1945 року весь час поряд з хворим була його майбутня дружина. Побралися вони влітку 1946-го. Слава Стецько стала для чоловіка ніби ангелом-охоронцем, по­стійно опікувалася його здоров’ям, дуже підірваним тортурами та умовами тримання у німецькому концтаборі.

ДУЖЕ працездатний, енергійний, вольовий... Саме таким увійшов в історію Ярослав Стецько. Він добре засвоїв уроки Євгена Коновальця щодо розбудови оунівських ланок: в еміграції створював націоналістичну мережу скрізь, де тільки жили українці, багатьох з яких знав ще з Відня та Мюнхена. Спочатку організовувався провід та окреслювався терен його діяльності, потім розроблялися конкретні завдання, які сприяли об’єднанню української спільноти. Стратегічна мета — постійно привертати увагу та завойовувати симпатії вільного світу до України, щоб у перспективі створити державу. Поїздки на міжнародні конференції використовувалися для вирішення справ і ОУН, і АБН, концепцію діяльності якого розробив Я. Стецько (свій початок Антибільшовицький блок народів веде від конференції поневолених народів, організованої ОУН і УПА в 1943 році на Волині). Діяв АБН під гаслами «Свобода народам — свобода людині!» та «За розчленування Російської імперії!» й об’єднував 17 делегацій від країн з комуністичним режимом, котрі прагнули створення вільних держав на руїнах СРСР.

Як уже мовилося, в усіх справах першою помічницею була дружина. «Ярослав був для мене колосальний авторитет... Наше життя — то була Україна, все було підпорядковане ідеї її свободи... наші знайомства, товариства — все було пов’язане з боротьбою», — говорила вона.

Жило подружжя Стецьків на становищі переміщених осіб («ді-пі»), не приймаючи громадянства чужої країни, що дуже ускладнювало закордонні поїздки. Мешкали в Мюнхені конспіративно, помінявши одинадцять квартир, адже за Я. Стецьком постійно полювала служба КДБ СРСР. Це підтвердив й убивця С. Бандери Б. Сташинський на судовому процесі в Карлсруе в 1962 році. Я. Стецько мав таємну охорону української організації. Американський генеральний консул у Німеччині 6 липня 1949-го інформував держсекретаря США про особу Я. Стецька, котрий організував 15-тисячну демонстрацію під російським посольством у Мюнхені: «озброєний кількома фальшивими документами, його дуже ретельно ховають.., подає свою професію як «публіцист» З. Карбович, М. Павловський» (насправді псевдонімів було більше). Відповідати ж на лист Стецька до Торпа по лінії дипломатичної служби США консул не радив. Я. Стецько шукав на той час шляхів офіційної підтримки своєї діяльності не тільки тому, що США — могутня країна, а Мюнхен був у зоні американського впливу в Німеччині. А й тому, що у США та Канаді жило багато українців.

Підтримки від США на державному рівні АБН добився пізніше. В американському конгресі подружжя Стецьків святкувало 40-річчя Акта 30 червня. Там у присутності майже 90 членів парламенту виступив президент Р. Рейган, вів засідання конгресмен Е. Дервінський — дорадник держдепартаменту польського походження, лояльний до українського визвольного руху. А в 1983-у в конгресі США відбулася конференція АБН. По її закінченні Я. Стецько разом з Дж. Бушем-старшим, на той час ще віце-президентом, і головою американської делегації в ООН пані Д. Кірпатрік  провів спільну прес-конференцію, на якій знову виступив Р. Рейган. Після цього президент Америки запросив подружжя Стецьків до себе в Білий дім. На святковій вечері були присутні конгресмени й сенатори, головну промову виголосив Дж. Буш, Я. Стецько також мав слово. То вже був період «холодної війни».

За словами пані Слави, до того часу «з американського боку організація форумів була приватна, але в них також брали участь відомі діячі, як, наприклад, Ліндон Джонсон та Річард Ніксон, які через деякий час ставали президентами держави». А президент Американської ради за світову свободу генерал Томас Лейн, який вів конференцію Всесвітньої антикомуністичної ліги (ВАКЛ) у Вашингтоні (1974), надав слово Я. Стецькові як прем’єру, пояснивши, що його не визнав Гітлер, але визнали своїм керівником українці і не скинули. Дуже позитивно до роботи АБН ставився канцлер Німеччини Конрад Аденауер, ініціював майже щоденні виступи членів блоку перед військовими та в університетах. А після вбивства С. Бандери запропонував Я. Стецькові допомогу й охорону, від чого той відмовився. Ярослав Стецько листувався з Шарлем де Голлем, був у дружніх стосунках з британським прем’єром Мак’Міланом, керівником національного Китаю Чан Кайші, президентом Філіппін Фердінандом Маркосом, зі Збігнєвом Бжезинським та іншими відомими політичними діячами.

КОНЦЕПЦІЮ ще однієї міжнародної організації — Європейської ради свободи (ЄРС) — ініціював і розробив також Ярослав Стецько. Він заохотив до співпраці відомих діячів: військового теоретика, генерала Джона Ф. Фуллера (Великобританія), екс-міністра МЗС Данії О. Б. Крафта (став президентом ЄРС), екс-міністра Італії І. М. Льомбардо, Сюзан Лябея з Франції... Тут доречно нагадати і про теоретичну працю Я. Стецька «Альтернативи до термоядерної зброї». Розгубленості політиків нагнітанням термоядерного озброєння автор протиставив свою впевненість у перспективі революційного потенціалу поневолених народів. Я. Стецька підтримав генерал Фуллер і деякі американські військові фахівці. Так народилася ідея включення СРСР у сферу захисту прав людини. В 1975 році ця ідея була закріплена підписанням Гельсінського акта прав людини. «Це дозволило політичним в’язням розвинути акцію боротьби проти совєтського режиму, а українцям діаспори — перейти до масових маніфестацій на захист окремих осіб і лагерної системи СРСР», — стверджує Омелян Коваль, українець з Бельгії. Через Українську Гельсінську групу в міжнародні інституції почали надходити скарги, матеріали з яких використовували Ярослав та Слава Стецьки у своїй подвижницькій праці.

Організаційна робота вимагала напруження всіх сил, наполегливості й витримки. Не всі навіть українці за кордоном вірили в існування УПА. Лише в 1946 році, коли, минувши два кордони, до Німеччини прорвалися повстанські відділи з України — в одностроях УПА, з відзнаками, озброєні, — ставлення до діяльності АБН змінилося. «Ми такі були горді, що маємо свою армію, своє військо. Хоч то було раптом пара воїнів, але вони дали нам дуже велику моральну підтримку», — наголошувала пані Слава. І хоч упівці здали зброю американцям і від них пішли до «діпівських» таборів, то була велика школа національної боротьби.

Налагоджуючи співпрацю з міжнародними антикомуністичними організаціями, ЦК АБН оприлюднив у 1947 році звернення «До народів Антибільшовицького блоку!», в якому сповіщав про утворення «пакту трьох держав — СРСР, Польщі і Чехословаччини — для спільного придушення УПА». Увесь світ дізнався про факт потужного опору українського народу більшовицькій владі; видавав п’ятьма мовами і розповсю­джував журнал «АБН-коресподенс».

ПЛІДНО співпрацювали й з азійськими країнами. У березні 1957 року АБН вперше запросили на III конференцію Антикомуністичної ліги народів Азії в Сайгон (Південний В’єтнам) в ролі спостерігача. А в 1958-у делегація АБН брала участь у роботі конференції в Мехіко, де готувалися документи для створення ВАКЛ. Там представники АБН, за активної підтримки японців, переконали всіх у необхідності того, щоб делегації поневолених народів мали ті самі права, які мають делегації інших націй, тому були включені до складу новоствореної світової організації як повновартісні члени.

Назву лише частину з тих конференцій, де Ярослав Стецько доповідав про українські справи: 1961-й — в Манілі (Філіппіни), 1962-й, 1970-й, а потім ще багато разів — у Токіо, 1962-й — на Мальті, 1969-й — у Бангкоку, майже через кожен рік — на Тайвані тощо. Я. Стецько особливо опікувався тим, щоб в делегаціях на цих зібраннях були присутні представники молодіжних структур. Резонанс від такої активності не забарився.

З перших же конференцій делегати АБН, зокрема по­дружжя Стецьків і голова військової комісії АБН угорець

Ф. Фаркаш де Кісбарнак, повели роботу з роз’яснення суті найбільшої російської політичної організації в еміграції Народно-трудового союзу (НТС). Вона створена раніше за АБН, фінансово підтримувалася американцями і діяла в усьому світі, поширюючи ідеї «неподільної» Росії. АБНівці зуміли ідеологічно побороти НТС, тобто довести, що мало бути проти комунізму, треба боротися і проти російського імперіалізму. Слід зауважити, що у Я. Стецька, як і в усього проводу ОУН, не було русофобії. На конференції АБН у Мюнхені 3 червня 1951-го він застерігав західних по­літиків: «Ми не виключаємо з антибільшовицького фронту нікого, ми готові на співпрацю з російськими політичними колами під однією незмінною умовою: хай вони зречуться зазіхань на наші землі і задовольняються лише своєю державою в її етнографічних межах. Захід зовсім не стоїть перед дилемою вибору поміж нами і російським народом. Він має вибрати поміж образом майбутнього ладу: тобто національного визволення чи дальшого закріпачення» («Українська Визвольна концепція», т. І).

Ярослав Стецько ініціював запрошення до участі в роботі конференції в Сан-Дієго (США) євреїв. Від АБН виступав Ар’є Вудка, котрий пройшов школу націоналізму в радянських концтаборах, а на той час уже був ізраїльтянином.

ДЕКІЛЬКА слів про масові демонстрації за кордоном на підтримку українців, яких переслідували в СРСР.

Акції відбувалися у багатьох містах: Нью-Йорку, Чикаго, Оттаві, Торонто, Сіднеї, Буенос-Айресі... Проводили їх здебільшого молодіжні організації. Наприклад, у Чикаго (1971) інсценували похорон Михайла Сороки, замученого в концтаборах СРСР. Таким же чином вшановували й річниці Голодомору (скажімо, у Канберрі у 1960-і кинули на подвір’я радянського посольства 7 трун як символ 7 мільйонів знищених українців). У 1970-х по всьому світу пройшли акції на захист Валентина Мороза, навіть у такий спосіб: на футбол в Бразилію хлопці поїхали в однакових футболках, на кожній написали по одній літері і сіли у визначеному порядку, склавши напис «Звільнити Мороза!». А на Олімпіаді в Мюнхені, де не дозволялося нести плакати, таким же чином склали напис «Слава Україні!». Це робилося для того, щоб постійно привертати увагу світової спільноти до становища поневоленого українського народу, до потреби організовувати структури і виховувати патріотів, а не споживачів та рвачів. І в цьому досвід та наполегливість голови УДП Ярослава Стецька неоцінимі. Як і його власний приклад.

 Ось хоча б такі факти. У червні 1964-го Ярослав Стецько разом зі Славою та генеральним секретарем АБН князем Ніко Накашідзе терміново виїздить до Швеції, щоб у Стокгольмі, куди мав прибути Микита Хрущов, нагадати йому про Україну. 18 червня провели прес-конференцію, організовану студентами з датського «Демократичного альянсу», на якій звинуватили радянського лідера в убивстві Степана Бандери, катуванні в гулагах тисяч повстанців, збереженні атмосфери сексотства та залякування. Про це написали всі датські газети, а Стецька і Крафта офіційно запросили на прес-конференцію до парламенту цієї країни. А 22 червня о 12 годині, перед приїздом Хрущова до Стокгольма, у королівській церкві в присутності журналістів АБНівці та їхні прихильники провели акцію протесту проти візиту московського керівника і поклали вінок з квітів українських кольорів на саркофаг короля Карла XII. Яро­слав Стецько виголосив промову про благородну співпрацю короля з Іваном Мазепою. Увечері відвідали банкет, організований шведським «Червневим комітетом» (створеним для демонстрацій проти приїзду «високих московських гостей») у найкращому столичному готелі, хоча вже надійшла нота протесту з Кремля з вимогою випровадити націоналістів з королівства. Газети всього світу повідомили про істеричну реакцію Хрущова на дії націоналістів і помістили фото, як Стецько кладе вінок від українців. До речі, звідти він вилетів прямо до Вашингтона, бо вже мав візу і запрошення на відкриття там пам’ятника Тарасові Шевченку.

ТАКИМ був ритм життя цього видатного українця, ідеолога й практика національного руху. В останній рік життя він більше перебував у лікарні, бо терпів страшні болі (мав рак). То був рік Чорнобильської катастрофи. Дуже переживав за Україну, писав до західних держав листи з проханням допомогти їй у біді. Жив Україною.

За п’ять днів до смерті з нагоди 45-ліття Акта 30 червня написав останнє звернення до своїх однодумців, до всіх, хто бореться за Україну. Там є рядки, що примушують задуматися кожного і нині: «Наша сила в боротьбі, вірі, молитві і принциповості... Тим шляхом ідіть далі, бо Лєґенди, Яціви, П’ясецькі, Мирони, Шухевичі, Грицаї, Бандери не хилили вниз прапора, не знали рабства ані опортунізму...»

Аліна ПЛЯЧЕНКО,
кандидат філологічних наук, доцент,
голова Одеського відділення ВЛУЖ.