Правила життя Олега Блохіна

Тренер Блохін, думаю, міг би ужитися з Блохіним-гравцем. А футболіст з футболістом — навряд чи. Головне, щоб тренер знайшов з гравцем контакт.

Коли був гравцем, не міг зрозу­міти Лобановського як тренера. Змінивши професію, у чомусь розі­брався, побачив деякі моменти, які мені, як колись йому, потрібно було донести до підопічних, хоча вони це сприймали «в штики».

Зараз у командах створені всі умови. Звичайно, вони потрібні. Але й футболісти мають відпрацьовувати кошти, які їм платять. Свого часу ми ночами влітку на базі комарів били, бо марля від вітру відривалася. Самі й форму прали.

Додому я іноді приповзав: не міг зняти шапку, пальто, одягнутим засинав у кріслі.

Багато моїх голів виглядали авантюрними. Досі запитують, як я їх забивав. Мабуть, щось відчував. Я буду тільки радіти, якщо гравець з моєї команди на таке наважиться. Але зараз, крім Ліонеля Мессі, котрий сміливо йде на чотирьох суперників, обіграє їх і забиває, таких гравців не бачу.

Роботу, яку виконує гравець, мають оцінювати вболівальники і спе­ціалісти. Не моя справа з’ясовувати, хто кращий — Блохін чи Шевченко. Нехай це роблять люди, які самі пограли у футбол або в ньому розбираються.

1973 року «Динамо» з «Реалом» зустрічалося. За мене давали 9 мільйонів доларів — шалені гроші! Залишитися там я навіть не думав. Бо знав, які репресії чекають на моїх батьків.

Чим більше в «Динамо» забороняли, тим більше хотілося щось порушити. Все було під рукою — пиво, горілка. Найцікавіше те, що не хотілося, бо розуміли, що в будь-який момент можеш собі це дозволити.

Слава — товар, який швидко псується. Це я пройшов. Учора Блохін був суперзіркою, перед ним усі двері відчинялися, його машину вболівальники носили на руках. Потім ти йдеш. Це дуже б’є по нервах.

За ветеранів я не грав. Одразу сказав — не буду. Вийшов лише кілька разів проти «Спартака», але це святе. Хотів, щоб люди згадали, що живі ще футболісти, які приносили славу країні.

На Кіпрі в 38 років мені пропонували контракт на 5 сезонів. В «Арісі» гроші невеликі, зараз за такі, мабуть, і в другій лізі на поле не ви­йдуть. Я вважав, що треба грати, годувати сім’ю, щось робити.

За характером я оптиміст — не можу бути іншим. Взагалі погано, коли людина не бажає бути першою. Цій рисі я зобов’язаний спорту. І, звичайно, гени вплинули. Лідерське начало в мені, мабуть, було закладене. Коли відчув, що повинен підкорювати вершини, мати сказала: «Не зганьби ім’я, яке завоюєш».

Повернувся в Україну сформованим спеціалістом. Зрозумів, що в мене виходить, я можу!

Виступати за національну збірну — велика честь. Тут не можна порушувати атмосферу. «Вольниця» псує мікроклімат.

Відповідальність — головне, без неї нікуди. Хто, крім футболіста, має відповідати за його гру на полі? Хоч як би тренер не навчав, за свої дії тільки ти відповідальний, а тренер — за команду.

Якщо пообіцяв — виконуй. Це в мені закладено. Якби виграли чем­піонат світу, поголився б «під барабан». Колись Газаєв пообіцяв вуса збрити, якщо виграє Кубок УЄФА. Але залишив обіцянку невиконаною. А за «базар», як мовиться, відповідати треба.

У якихось дипломатичних питаннях можна поступитися, але глобально — ні. Пройшов це давно в Греції. Там один президент клубу підкладав мені папірець зі складом на гру. Я встав і сказав: «Дякую, як-небудь сам упораюся».

Здається, багатьом футболістам нинішнього покоління бракує почуття сорому. Програючи відповідальні матчі (я за цим неодноразово спо­стерігав), на зворотному шляху в літаку молоді хлопці сміються, грають у карти. Роблять все, що завгодно, тільки не переживають за поганий результат.

Молодь треба на чомусь виховувати: не на званнях, а на прикладах людей, які щось вагоме в житті зробили. Треба не забувати, що без історії, без минулого не буває майбутнього. На «Олімпійському» необхідно таблички зробити або якийсь музей. Це буде приємно і корисно.

Шевченкові я сказав: «Поки збірна України не досягне певних результатів і ти в ній чогось яскравого не покажеш, «Золотий м’яч» не заробиш. Його отримаєш тільки в сукупності збірна — клуб». Так і трапилося.

За моїм «Золотим м’ячем» була колосальна праця. Навіть не уявляв, що таке можливо. Цінний він, насамперед, як спортивний трофей, а золота там нема — на зуби не вистачить.

Багато говорять про мій фарт. Якщо послухати, то Блохін не психолог, а пливе за течією. Втім, досягти результату без розуміння футболістами тренерських вимог — неможливо.

Мікроклімат у колективі треба відчувати дуже тонко. Робота тренера збірної має більше будуватися на психології. За чотири дні, відведені на підготовку до гри, фізичні і технічні кондиції підтягнути неможливо. Зате можна вплинути на психологічний стан.

Не люблю панібратства. На тренуванні я жорстко припиняю нехлюйство. А в житті ні від кого не відгороджуюсь. З футболістами вирішуємо багато питань. Вони приходять радитися — я щось підказую.

Робота тренера пов’язана з ризиком. Якщо не вміти ризикувати, то час на пенсію. Потрібен тверезий розрахунок.

Що буде зі мною після «Євро-2012»: відрубають голову чи подовжать контракт — не знаю. Це тренерська доля, яку я приймаю такою, яка вона є.

Моє особисте життя належить тільки мені. Обговорювати цю тему ні з ким не буду.

Не треба намагатися бути Блохіним. Будь-яка копія не зрівняється з оригіналом. Тому ми ніколи не побачимо другого Блохіна, Шевченка чи Мессі. Як би хтось не хотів бути схожим на нас, все одно буде відрізнятися — манерою ходити, зачіскою тощо. Тому хочу побажати одне: будьте самими собою, любіть футбол і пам’ятайте, що життя швидкоплинне і за цей період треба щось встигнути зробити.

Моє найбільше досягнення — це те, що я відбувся як людина, а найдорожче, що здобув за футбольне життя, — моє ім’я.