«Розсортовані» ветерани?

І взагалі, складається таке враження, що сьогодні інваліди війни, хоч нас і залишилося небагато, розділені на кілька, даруйте за прямоту, «сортів». Тих, хто має високі ранги та чималі пенсії, — то перший «сорт», що менші — то нижчий і «сорт». Відповідно до цього — й ставлення до людей, а ми всі — вже старі та немічні. Навіть у лікарнях, де з повагою та увагою мусять ставитися до кожного недужого, незалежно від того, що у нього в гаманці, чиниться таке неподобство!

Прошу журналістів вашої газети розібратися у факті кричущої несправедливості, яка торкнулася шанованої людини.

З великою повагою до редакції та її працівників

Аллім КЛЮШНІКОВ,
учасник бойових дій, інвалід Великої Вітчизняної війни, ветеран Збройних сил України.
м.Одеса.

Звісно, залишити без уваги цього листа, якого автор приніс до редакції, ми не могли. Отже...

Хто вперше знайомиться з документами Степана Володимировича Ляхова, той ошелешений фактом, що людина воювала… в дев’ятирічному віці. Помилки в тому нема. Сирота, який прибився до військової частини та став сином полку, в переможному 1945-у був нагороджений аж двома бойовими медалями, одна з яких — «За бойові заслуги».

За характером тихий, скромний і неговіркий, Степан Володимирович не любить згадувати про війну. Він, навіть коли дуже вже припрошували, майже ніколи не виступав перед молоддю, не був серед активістів-фронтовиків. Я не кажу, що в активності ветеранів Великої Вітчизняної є щось недобре, навпаки — є люди, які вміють добиватися дотримання своїх законних прав, вимагати належного, в тому числі й у матеріальному вираженні. Мають на те право — і дай їм, Боже, сили та віку! Але він — людина зовсім іншого плану. Все життя пропрацював простим будівельником, разом із дружиною виховали двох хороших дітей. Жив просто й по-людськи гідно.

Світлана, дочка Степана Володимировича, каже, що батько, який дитиною був солдатом, на власні очі бачив розірваних на шматки людей, над головою якого свистіли кулі, який пізнав стільки горя, у День Перемоги чи коли по телевізору йшов фільм про війну, часто нишком плакав, щоб рідні не бачили його гірких сліз.

І таку людину, судячи з листа до редакції, так образили.

Поговорити з ветераном не вдалося. Степан Володимирович нині перебуває в дуже тяжкому стані. Здоров’я, й без того не богатирське, підірвала смерть коханої дружини.

Завідуючий терапевтичним відділенням одеської міської лікарні №5 Володимир Левенець розповів, що ветерана скерували сюди з поліклініки №18 (Суворовський район), й це, мовляв, не чиясь примха чи випадковість, а планова госпіталізація, проведена згідно з узгодженням управління охорони здоров’я міськвиконкому, відповідно до якого за певними поліклінічними закладами закріплені ті чи інші лікарні.

Це ж підтвердила й Надія Шуляк, старший терапевт поліклініки №18, яка багато років знає ветерана. Чому йому не знайшлося місця в госпіталі інвалідів війни? Там, як мені пояснили, ніби санаторій для колишніх фронтовиків, а Степанові Володимировичу потрібна була ургентна допомога, тривале й серйозне лікування. Й у згаданий госпіталь, що згодом підтвердила дочка ветерана, він неоднораз отримував путівки. Зрозуміло, чесно дочекавшись своєї черги на них, адже розподіл путівок ведеться за участю ветеранських організацій, відкрито, що, на думку самих медиків, є правильним.

Палата, в якій виділили ліжко Степанові Володимировичу, поряд з палатою для ветеранів Великої Вітчизняної війни. Вони нічим не відрізняються одна від другої. Як повідомила Марина Арапу, лікар-терапевт, яка веде хворого, в той час, коли привезли ветерана, палата, до якої належало його покласти, була зайнята. Окрім того, там перебували літні люди, які погано чули, тому дуже голосно між собою спілкувалися, що зашкодило б хворому, котрий потребував тиші та спокою.

Погодивши це питання з дочкою Степана Володимировича, ветерана залишили в звичайній палаті, звідки він потім сам не захотів перебиратися в іншу, яка нині майже пустує.

До слова, Світлана Степанівна ніяких претензій до лікарів не має, а навпаки — дякує за підтримку й підвищену увагу до її недужого батька. А що не годують у лікарні, то на це медичному закладу не виділяється фінансування. Може, комусь те лікарняне харчування й потрібне, та в даному випадку — хворий чоловік майже нічого не їсть.

Що ж до придбання ліків, то, як пояснив мені завідуючий відділенням, лікування такої хвороби, на яку страждає людина, — тривале, ліки — дуже дорогі. Додав, що більшу частину від потрібного справді купують родичі недужого, однак чимало медикаментів виділено й з фондів лікарні, що чітко зафіксовано в журналах і листах призначень. Безоплатно хворому було проведено всі належні обстеження та аналізи. Траплялося, що Степан Володимирович втрачає свідомість, й тому він перебуває під невсипним цілодобовим наглядом медперсоналу. Гріх, мовляв, скаржитися, що тут його обходять увагою.

От ніби все пояснено й розтлумачено, ніби все законно, справедливо й сходиться, а якось неспокійно. Тривога й невдоволення, які містяться в листі до редакції, далеко не безпідставні. Хіба мало випадків, коли навіть тон лікаря, який спілкується з хворим, викликає у того роздратування та гнів? Медики часто забувають, що вони мають справу не просто з пацієнтами, а з людьми, яким далеко за 70, на чию долю випало стільки страшних нелюдських випробувань, найболючіше з яких — війна, яка так нещадно ламає найстійкішу до стресів психіку. Напевно, якби в лікарні, куди привезли Степана Ляхова — товариша Алліма Клюшнікова, автора процитованого вище листа до редакції, з ним просто поговорили, пояснили, що й до чого (а він спробував розпитати та уточнити певні моменти), то чоловік і сам би не переживав, щиро переймаючись долею ветерана-побратима, і не звертався до нас по допомогу. Але, вочевидь, не знайшли тих кількох хвилин, не приділили людині уваги.

...Їх так мало залишилося, фронтовиків, які власною кров’ю оплатили мир. Серед них нема здорових людей. Це ми — невдячні нащадки. Не можемо забезпечити їм елементарного — дожити віку в спокої та комфорті. Он стільки минуло літ, а черга на ті ж недолугі автомобілі, яких ветерани чекають впродовж десятків років, ніяк не закінчується. Щороку влада з такою помпою їх вручає, ніби дозуючи «радість» від свята до свята. А ганебні квартирні черги, черги на встановлення квартирних телефонів?! У тих чергах — прості люди, які не битимуть у двері кабінетів костурами, не писатимуть скарг у різні інстанції, вимагаючи законного, бо ніколи такого не робили й не робитимуть. То все на нашій совісті.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.