№ 3-4 (21267-21268)  субота 14 січня 2012 року

Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Застеляйте столи та все килимами, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Українська колядка.

Традиції святкування Різдва в кожній землі свої. А наша, одеська, може пишатися тим, що зібрала їх, тих традицій, на своїй території тисячі. Адже в нашому краї проживає понад сто тридцять національностей! Усі відтінки святкування Різдва Христового українцями показав Одеський обласний центр української культури, об’єднавши одним святковим циклом «Сніп-рай».

Тисячоліттями збагачувалася українська земля новими традиціями та ритуалами: у дохристиянські часи тут панувало язичництво, з дев’ятого століття нашої ери з’являється християнство з його міфами та героями. Але сьогодні, в ХХІ столітті, українці, переселившись з села у місто, потрохи забувають свої традиції, втрачають зв’язок з предками. Тепле родинне спілкування замінив інтернет, рецепти страв, які віками передавалися від матері до дочки, замінили напівфабрикати із супермаркетів, участь в обрядах — перегляд шоу по телебаченню. Українці, на жаль, дедалі більше замикаються в собі.

«Не цураймося звичаїв роду нашого, бо рід міцний там, де міцні звичаї, адже в них мудрість і доброта, достойність і краса. Звичаї і традиції, обряди і народні дійства — найдавніші форми духовної культури. У них, немов у барвистому віночку, в одне ціле переплелися дохристиянські і християнські культури українців. Для того, щоб вони сприймалися молоддю як добра традиція, необхідно зрозуміти їх суть, їхні глибокі корені, — наголосила заступник директора обласного центру української культури Валентина Вітос. І додала: — Нерідко в українських родинах святкування відбувається за звичним сценарієм: передсвяткові приготування (закупки на базарах, прибирання, кухарство), що часто цілковито виснажують людину; зранку хтось іде до церкви, а потім — святкова родинна гостина, телевізор у кращому випадку, а то й лише розпивання спиртного. А що з таких поверхневих святкувань може почерпнути наша молодь?!»

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Тарас Шевченко.

Сьогодні антиукраїнські сили приступають до завершального етапу витіснення українців з України шляхом скуповування у них їхньої землі. Верховна Рада України збирається ухвалити закон про продаж землі, а в суспільстві вже відомі країни, які готові скупити українські чорноземи.

За всіма ознаками готується злочин проти українського народу. Так, нам то голослівно обіцяють, що на землю прийде ефективний господар, то чуємо звичайну демагогію (тільки продаж землі є єдино-правильний шлях до небаченого розквіту сільського господарства України). Коли ж і такі аргументи вичерпуються, прихильники продажу просто ігнорують закони України, зокрема ст. 13 Конституції, яка гласить: «Земля, її надра, атмосферне повітря, води та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України… є об’єктами права власності українського народу».

Низка християнських організацій звернулася до всіх українців із закликом провести 22 січня о 14-й годині на головних майданах міст та сіл Всенародну спільну молитву. Ініціатори сподіваються, що цей день завдяки спільній молитві стане ще й святом духовного єднання українців.

«Молитва за Україну — це молитва за український народ, за душі всіх жителів України-Руси всіх часів, за «і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків… в Украйні і не в Украйні...», за всіх «безневинно убієнних» (такі є написи на могилах), замучених, жертовно полеглих, — за всіх тих, хто й після смерті, за влучним висловом Ліни Костенко, «тримає останню лінію оборони», коли вже «живі» не витримують і здаються на милість завойовників. Пам’ятаймо їх усіх, «наших прадідів великих», і складаймо достойну шану тим, хто жив і діяв за Божими заповідями, бо «нема більшої любові, як покласти життя за брата свого», — йдеться у зверненні.

Українська громадськість як в Україні, так і поза її межами безмежно стурбована намірами провладної більшості у Верховній Раді узаконити подальше розбазарювання національної власності українського народу. Ще не вщухли гнівні голоси щодо здачі національних інтересів Харківськими угодами, як провладні сили планують нову провокацію — узаконення урядового рішення про приватизацію газотранспортної системи і підземних сховищ газу. Цим самим Росія отримає важливий економічний чинник впливу на українську владу, з одного боку, а з іншого — висмоктуватиме з українців свої надприбутки за рахунок підвищення тарифів з кожного газокористувача.

Така ситуація стає можливою тільки тому, що нинішня українська влада піддається лобістським устремлінням олігархів, які не закуповують газ напряму у «Газпрому» Росії за кошти власного, приватного бізнесу, як це робиться в усьому світі. Україна закуповує газ за рахунок бюджету, тобто за кошти платників податків, а потім цей газ іде в розпорядження приватних власників, які, отримавши прибутки, виводять їх за межі України і штучно створюють заборгованість перед бюджетом і «Нафтогазом України». Саме тому «Нафтогаз» перебуває на межі банкрутства, а прості громадяни, по суті, своїми податками оплачують послуги олігархам у придбанні ними вілл, літаків-вертольотів, яхт, маєтків та інших знакових предметів розкошів та престижу.

За даними британської газети The Sunday Times і чеської Lidovй noviny, Володимир Путін за час свого керівництва Росією створив імперію вартістю 130 млрд доларів.

Як повідомляє «Левый берег», за даними британського і чеського видань, статки російського прем`єра і його рідних перевищують 130 млрд доларів, що на 56 млрд більше активів офіційного лідера рейтингу журналу Forbes мексиканського магната Карлоса Слім Елу — власника комунікаційної індустрії загальною вартістю в 74 млрд доларів. Компанії, які є власністю «клану Путіна», не належать державі, але голос Путіна є вирішальним як в адміністративних, так і у фінансових питаннях.

На сайті «Укрінформу» у блозі міністра внутрішніх справ України Віталія Захарченка у четвер опубліковано лист за підписом «співробітники ДАІ Одеської області», в якому наведені шокуючі факти зловживань і кримінальних схем, які начебто стали нормою у роботі обласної Державтоінспекції. Названо схеми і суми — хто, кому і за що їх платить.

Автори листа, скажімо, пишуть таке: «Начальник УДАІ Якимович О.В. і начальник ГУ МВС Яцков М.В. придумали новий заробіток, виготовивши значки, схожі на нагрудний знак інспектора ДАІ (тільки невеликих розмірів), і почали ними торгувати. Суми доходять до 2000 у. о. Власникові такого «значка» на дорозі дозволене все: порушувати будь-які правила дорожнього руху, аж до керування автомобілем у нетверезому стані, і навіть їздити на викрадених автомобілях з підробленими номерами агрегата... Один з таких значків був проданий найманому вбивцеві Дікаєву Аслану. За те, щоб викупити цей «значок» у слідчих Генеральної прокуратури... довелося викласти круглу суму (100000 у.о.)».

Тяжко захворів Степан Володимирович Ляхов, інвалід війни, хороша й порядна людина. Він мешкає на території Суворовського району, однак дільнична лікарка дала скерування на госпіталізацію немолодої людини аж у п’яту міську лікарню, що на Троїцькій. Не в обласну, яка близенько і де все найкраще для хворих та найдосвідченіші медики, навіть не в госпіталь інвалідів війни, на утримання якого щороку виділяються мільйони бюджетних гривень, а в просту лікарню. Там йому виділили ліжко не в палаті для ветеранів Великої Вітчизняної війни, а в звичайній, де лежить багато хворих. У цьому закладі не годують пацієнтів, на все потрібні немалі гроші. Особливо на ліки. Лікування оплачують діти Степана Володимировича.

Так багато, особливо перед святами, наша влада говорить про турботливе ставлення до ветеранів війни, а на ділі — нікому проста людина не потрібна!

Кожний другий українець стежить за своїм здоров’ям, але воліє лікуватися самостійно. Про це свідчать результати телефонного опитування «Здоров’я і лікування в Україні», проведеного Інститутом Горшеніна в грудні цього року. Опитали тисячу громадян віком старше 18 років, які мешкають у різних областях держави.

Як засвідчили відповіді, більше половини українців — 55,9% — стежить за своїм здоров’ям (31,6% сказали «швидше так», а 24,3% — «точно так»). Зізналися, що не стежать за здоров’ям, 40,6% респондентів.

Тетяна не йшла, а летіла додому. Не могла навіть повірити своєму щастю. Вже, було, й перестала мріяти про Андрія, котрого кохала, здається, чи не з молодших класів. Як раптом сам озвався до неї. Спокійно і впевнено запросив сьогодні увечері в кіно. Нічого подібного зранку не сподівалася. Як же ж усе може змінитися ще до полудня! Біля дівчини давно увивався її одноліток — тендітний, сором’язливий хлопчина: підвозив зі школи на велосипеді, вчив триматися на ковзанах, та її очі завжди дивилися у бік старшого на два роки Андрія.

Можливо, так би все і минулося, якби одного сонячного дня мало не лобами зіткнулися на порозі райцентрівського універмагу. Андрій зупинив на Тетяні уважний погляд, мабуть, уперше розгледів, як розквітла, покращала. «З такою не соромно й на люди вийти», — подумки сказав сам собі. Та й час підганяв: мати вже замучила отим настирливим: «Одружуйся та одружуйся, скільки можна гуляти?!» Ніби він так давно парубкує.

На прохання голови ради директорів «Балтійської будівельної компанії» Ігоря Найвальта (Російська Федерація) відомий російський письменник Юрій Сбітнєв розпочав у Чернігові пошуки останків святого благовірного князя Ігоря Чернігівського і Київського. Кінцевою метою цієї роботи є передача часточки мощів (якщо вони будуть знайдені) у храм, що зводиться компанією на честь цього святого у Передєлкіно під Москвою.

Під час прес-конференції в Національному архітектурно-історичному заповіднику «Чернігів стародавній» сам Юрій Сбітнєв повідомив: «Щоб знайти поховання Ігоря Чернігівського, нам необхідно виявити усипальницю чернігівських князів, яка знаходиться під Спасо-Преображенським собором. Для цього потрібні масштабні археологічні розкопки, провести які практично неможливо. Тому ми пішли шляхом сканування собору геолокатором».

Понад півтора десятиліття ми живемо із сусідкою в мирі та злагоді. Родом вона з Підмосков’я. Ще коли була школяркою, сім’я переселилася до Одеси. Ото має жінка доньку й онуків — одеситів. Мешкаємо двері у двері. Часом чимось ділимося, допомагаємо одна одній. Одне слово, все по-людськи.

Напевне, так безхмарно було б і надалі, якби не передвиборні баталії. Зайшовши якось до мого передпокою, сусідка недобрим оком зиркнула на великий плакатний портрет Юлії Тимошенко. Нічого не сказала, але наступного дня за її вхідними дверима красувався ще більший портрет Віктора Януковича. Це свідчило про протилежність наших політичних симпатій.

Оскільки нині через бідність люди передплачують мало періодичних видань, буде не зайвим, аби побільше читачів «Чорноморки» дізналися про цікаву публікацію в газеті «Сільські вісті». З неї познайомляться з дивом, що мало б стояти у Києві на майдані Незалежності замість отого безликого стовпа, яких з десяток по всій Європі, також у Петербурзі. Ось як авторка статті Олена Кощенко описує почуття, викликані бронзовою, у повний людський зріст, скульптурою, побаченою на виставці у столичній галереї «Мистець».

«Затамувавши подих, зупинилася вражена, просто на порозі зали: переді мною ніби постала... сама Україна! Осяяна й окрилена колосковим золотим тризубом. У вишуканах шатах вона величалася в образі козацької святині — Покрови Божої Матері, що здійняла руки до небес. Постала на набатному дзвоні. Здалося навіть, що він звучить голосом історії, що докочується крізь епохи... Тільки справжній твір міг так сколихнути душу й уяву. Хто ж створив цю красу? На табличці напис: «Борис Нікончук —заслужений скульптор України. Робота має назву «Берегиня-Україна».

За вікном уже 2012-й. Торік наша держава відзначила 20-річний ювілей Незалежності, за яку впродовж багатьох віків віддавали своє життя кращі сини українського народу. Вся наша історія — від часів Київської Русі до сьогодення — наповнена яскравими сторінками жертовної боротьби з поневолювачами рідної землі, боротьби за збереження рідної мови, культури, духовності, святої православної віри.

20 років Незалежності за мірками історії — невеликий термін. Але за мірками людського життя — немалий. За ці роки вже встигло вирости ціле покоління українців, яке дивиться на всі процеси, що відбуваються у суспільстві, державі, своїм, іншим поглядом. І від того, як це нове покоління виховуватиме власних дітей, наступні покоління українців, багато в чому залежить майбутнє нашої держави.

Друзі з Котовська прислали мені відеозапис їх святкового, новорічного концерту. Скажу чесно: я позаздрив, що вони живуть у місті, де допомагають талантам, працівникам культури. У Котовську сьогодні видають збірки місцевих поетів, запрошують на концерти відомих артистів, проводять щорічні фестивалі й карнавали. Хоча б з того, як оформлена сцена районного будинку культури, видно, як там влада ставитися до людей. У нас, в Ананьєві, співають, танцюють і грають не гірше, але...

Упродовж минулого року мені не раз доводилося стикатися з ситуацією, коли на будь-яке прохання про допомогу (не особисту) наші начальники або ввічливо обіцяли її і тихо саботували, або відразу відмовляли, посилаючись на те, що, мовляв, «грошей нема». Таку відмову я, зокрема, отримав, коли шукав кошти для проекту «Пісні Ананьєва», в рамках якого наші місцеві автори та виконавці змогли б записати, студійно і професійно, музичний диск. Сьогодні є і пісні, і аранжувальник, і студія, і виконавці — нема тільки підтримки від рідної держави.

Верховна Рада відкликала Андрія Шевченка з посади голови Комітету з питань свободи слова та інформації. За відповідну постанову 13 січня проголосували 245 депутатів. Із них: 187 — представники фракції Партії регіонів, 20 — Народної партії, 10 — позафракційні, 2 — «Нашої України — Народної самооборони», 25 — Комуністичної партії, 1 — «Реформи заради майбутнього».

Після голосування депутат з Партії регіонів Олександр Єфремов запевнив, що більшість готова підтримати сьогодні кандидатуру, запропоновану опозицією. Представники «БЮТ — Батьківщина» знову запропонували кандидатуру Андрія Шевченка. Спікер Володимир Литвин пообіцяв поставити її на голосування, коли будуть вичерпані інші питання порядку денного.

У газеті «Українське Слово» під рубрикою «Свобода слова» (№ 52 за 28 грудня 2011 року — 4 січня 2012 року) вміщено кореспонденцію «Єдина в Одесі україномовна газета під загрозою знищення». Ось цей текст.

Останнім часом на одну з найстаріших українських газет «Чорноморські новини», що виходить в Одесі, місцева влада здійснює шалений тиск, прагнучи знищити єдине у місті україномовне видання, яке послідовно відстоює національні цінності. Особливо посилилися гоніння після призначення головою облдержадміністрації Едуарда Матвійчука, який на дух не переносить вільного українського слова і все ще носиться з ідеєю надати на Одещині російській мові статус регіональної. Нині газету намагаються викинути на вулицю з приміщення, яке вона багато літ займає на законних підставах.

«04 січня о 12.25 в квартирі по вулиці Тираспольська, 24, яка знаходиться на другому поверсі двоповерхового будинку, сталася пожежа, під час якої загинув 26-річний чоловік, а також до реанімаційного відділення міської лікарні з опіками різних частин тіла було доставлено іншого 27-річного квартиранта. Обидва — іноземні громадяни. За попередніми висновками експертів, причиною пожежі став вибух природного газу. За даним фактом порушено кримінальну справу. Триває слідство», — пишуть про резонансну пожежу на сайті обласного УМВС.

Та одеські журналісти такою версією не вдовольняються і дедалі більше говорять про підготовку... теракту. Чому ж історія із, здавалося б, звичайною побутовою пожежею так зацікавила ЗМІ і налякала одеситів?

У переддень Нового року в усіх установах виконання покарань в Одеській області звучала музика — ув’язнені зорганізували концерти, музичні вистави. Не було снігу, але був запах хвої, мерехтіння ялинкових прикрас і, звісно ж, подарунки. А в Чорноморській виправній колонії № 74, де відбувають покарання жінки, новий рік зустрічали ще й кулінарним конкурсом.

Начальник цієї колонії полковник внутрішньої служби Ольга Каракай в інтерв’ю журналістам зауважила, що ув’язнені дуже обмежені у своїх можливостях щодо приготування їжі. Продукти, які потребують термічної обробки, їм заборонені. В їхніх холодильниках нема молочних продуктів, сирого м’яса, борошна, яєць, харчових барвників. Нема у розпоряджені цих господинь ні плит та духовок, ні міксерів і блендерів... І яким же було наше здивування, коли ми увійшли в приміщення, де проводився конкурс!

Дивуюсь, чому таке важливе питання, як виховання дітей, так мало турбує суспільство. Ну, влаштують «малюнок на асфальті» в День захисту дітей. Виведуть їх з квітами для ветеранів 9 Травня. А що між цими датами? Чим заповнене дозвілля дітей?

В школі чомусь вивітрились усі дійові, активні форми роботи. Надмір словесних методів призводить до несприйняття дітьми нашого виховання. Скільки не говори, вони нас не чують. Тоді кажуть: «Як горохом об стінку...» Виникає бар’єр між дорослим і дитиною. Не рятує становища й перебування психолога в школі. На мою думку, практична психологія повинна пройти певне коригування. І почати треба з «олюднення» лексики, спрощення термінів. У мене особисто викликають несприйняття подібні терміни: «психічна деривація дітей», «емоційна індиферентність» тощо.

Маємо хорошу новину: скоро в Одесі буде відкрито перше «вікно життя» — спеціальний пункт, де матері зможуть анонімно залишати своїх небажаних новонароджених дітей, даючи їм шанс вижити.

Небайдужі знають, що почастішали випадки, коли немовлят просто прирікають на загибель, залишаючи їх у лісосмугах, топлячи у громадських вбиральнях, закопуючи живими... Медики кажуть, що до такого вчинку — відмови від своєї новонародженої дитини — жінку може підштовхнути сукупність, як правило, кількох життєвих причин: батько не визнає свого батьківства і відповідальності за виховання малюка, батьки матері засуджують вагітність доньки, мати не має помешкання чи фінансово не забезпечена, відтак народження дитини, на її думку, є невчасним тощо. В такій ситуації від молодої жінки (а так чинять переважно люди дуже молодого віку, хоча, трапляється, немовлят прирікають на смерть і жінки, які мають дітей) складно очікувати адекватних вчинків.

Тут не може бути жодних заперечень: урок не тільки для засвоєння учнем знань, здобуття освіти. Все найголовніше і найважливіше відбувається саме на уроці, де виховується культура, доброзичливість між дітьми, вчителями та батьками, небайдужість до того, що випускник понесе із собою у подальше життя. І це багато в чому залежить від вчителя, який зустрівся йому в школі.

Ось чому в нашому навчальному закладі ми ставимося нині до уроку як до основної форми навчання в усій його життєвій багатогранності. Педколектив прагне створити всі умови для кращого засвоєння учнями знань, умінь та навичок, які знадобляться у самостійному дорослому житті.

Пристрастi навколо iдеї вилучення з українського вертепу образу Жида набирають обертiв

«...Гутен морген. Я до вас. У найкращий для вас час. Мо’ згендлюю, Мо’ сторгую. Все мiняю, все купую. А що треба, то продам, бо я маю добрий крам».

Мабуть, кожен здогадається, кому належать цi слова у вертепному дiйствi. Звичайно, Жидовi — кмiтливому, ощадливому, розумному, веселому, ну й, чого грiха таїти, хитренькому.

Чи можна уявити сучасний вертеп без Мойшi та його вiрної дружини Сури? «Нi, — вiдповiсть не один українець. — Бо вiн додає дiйству такого колориту, такого заряду!»

До 130-річчя від дня народження Богдана Комарова

Серед імен видатних українських науковців ХХ ст. чільне місце належить Б.М. Комарову (1882 — 1975) — бібліографу, лексикографу, перекладачеві, мемуаристу.

Богдан Комаров народився 18 січня 1882 року у Києві. Його батько — Михайло Федорович — родом із Наддніпрянщини. Після закінчення Харківського університету Михайло Комаров практикував як юрист. Працював також на різних судових посадах в Острогорську (Воронезька область), Умані, а з 1887-го і до кінця життя — нотаріусом в Одесі. Тут, як відомо, М.Ф. Комаров заснував одну з перших «Просвіт» (1905 — 1909).

Повстанський рух в Одеській губернії у 1920 — 1923 роках

Закінчення. Початок у номерах за  29 грудня 2011 року та 5 січня 2012 року.

6

Огляд матеріалів про голод 1921 — 1922 років в Україні дає можливість дійти чіткого висновку: найменше постраждали від голоду ті місцевості, де був міцний і нищівний до радянської влади український повстанський рух. Вплив рівня повстанського руху на розмах голоду можна простежити на прикладі півдня України, який найбільше постраждав від голоду. Найбільше постраждали Херсонщина, Миколаївщина, Донеччина, де повстанського руху на той час вже майже не було. Найменше — Одеська губернія, яка постановою ЦВК Рад України від 8 листопада 1921 року разом з Волинською, Київською і Подільською губерніями була названа районом «із загрозливим рівнем бандитизму».

Напередодні Новоріччя та Різдвяних свят відома мисткиня Зоя Пасічна — член Національної спілки майстрів народного мистецтва та Національної спілки художників, заслужений майстер народної творчості України, лауреат премії ім. Ростислава Палецького — звітувала персональною виставкою «Олівець-малювець» у виставковій залі Одеського історико-краєзнавчого музею.

Ну що, здавалося б, ці кольорові олівці! Затискуєш їх у жмені якнайбільше й лише висмикуєш по одному, а вже вони самі намалюють усе на світі!

Анатолій Качан — відомий в Україні письменник, твори якого вивчають у школі, представлені в хрестоматіях та антологіях української дитячої літератури. Він є автором 14 книжок для дітей та юнацтва, зокрема «До синього моря хмарина пливе» (2001), «Чари ворожбита» (2005), «Хвиля хвилю доганяє» (2007), які стали яскравою подією в українській дитячій поезії часів Незалежності, відзначені престижними літературними та мистецькими нагородами: премії імені Лесі Українки, «Звук павутинки» імені Віктора Близнеця, «Київ» імені Євгена Плужника.

На думку фахівців, «живий, дихаючий талант» письменника найповніше виявився в ліричних та сюжетних творах «мариністично-степової» тематики, а також в ігровій поезії. «Чи не з тих двох стихій — безмежного степу і моря — піднялося у небо нашої поезії його мальовниче, переповнене музикою слово, увібравши в себе барви і ритми півдня України. Справді, легке і музичне, сповнене земними і морськими барвами, слово Анатолія Качана звучить осібно в усій нашій поезії для дітей» (Л. Горлач).

В Україні вірили, що змії проводять зиму в підземній печері, лижучи сірий камінь, тобто перебувають у вимушеному ув’язненні. Людина, потрапивши до такої печери, може вийти звідти лише через певний час.

У билинах змієва оселя називається по-різному: «печери білокам’яні», «нори зміїні», «печери зміїні», але неодмінною рисою є наявність металу (золота, срібла, заліза, міді) або коштовностей в її оздобленні.

Одне з найбагатших джерел рятівної для організму омеги — лляна олія, яку отримують із насіння льону. У ній жирних кислот навіть удвічі більше, ніж у риб’ячому жирі. Звісно, дуже важливо, щоб при обробці насіння зберегти всі біологічно активні речовини, вітаміни, ненасичені жирні кислоти, а це можливо при так званому холодному віджимі (льон пресують при температурі не вище 45 градусів).

Поліненасичені жирні кислоти — ліноленова (омега-3) і лінолева (омега-6) — справжній скарб лляної олії. Ці речовини називають незамінними, оскільки організм людини їх не синтезує. А без балансу омега-6 і омега-3 не буває нормального обміну речовин. І якщо омегу-6 містять й інші олії: соняшникова, гірчична, оливкова, то омега-3 є лише у риб’ячому жирі, лляній олії.

Раціон, багатий вітамінами й омега-3-кислотами з мінімальним вмістом транс-жирів, забезпечить здоров’я мозку і вражаючі інтелектуальні можливості навіть у глибокій старості, — переконують дослідники зі США.

Вчені встановили зв’язок між старінням мозку, розвитком хвороби Альцгеймера і рівнем нутрієнтів — корисних живильних речовин — в організмі. Дослідження, опубліковані в журналі «Неврологія», показали, що певні нутрієнти здатні запобігти розвитку старечого слабоумства. «Особливо корисні продукти, що містять комбінацію вітамінів В, антиоксидантів С та Е плюс вітамін D», — стверджує автор дослідження Джин Боумен, професор неврології з Університету здоров’я і науки Орегони.

Знаменитий друг «Євро-2012», 70-річний британець Фред Фінн, якого визнано «найбільшим мандрівником світу», під час різдвяних свят відвідав Львів і поділився на прес-конференції враженнями від міста — господаря футбольної першості.

Фред Фінн вже втретє побував у Львові. Цього разу він став гостем Фестивалю пампуха і висловив своє захоплення українським кулінарним мистецтвом. Легендарному британцю до душі гостинність львів’ян, непоганий рівень володіння англійською багатьох людей, у тому числі обслуговуючого персоналу, чудова кухня, а також історична частина міста з чарівною архітектурою. Не залишилися непоміченими й зусилля львів’ян для приваблення туристів. За словами Фреда Фінна, людина, яка відвідає місто Лева одного разу, обов’язково захоче до нього повернутися.