На ялинку до баби Дуні

Наша матуся зранку чепурилася і готувала нас до того, що на вечір відведе до баби Дуні, яка жила за рогом на сусідній вулиці. Вона ж і ще кілька вчительок та кутківчан стрічатимуть Новий рік на дальній околиці села — аж у Бродку. Нам з братом стало трохи прикро, що залишаємося без неї. Тоді ще нам невтямки було зрозуміти її, тридцятилітню вдову з двома дітьми на руках, як важливо їй вирватися з тяжких думок, розраяти їх серед людей.

Але йти до баби Дуні ми відразу зголосилися залюбки. У неї завжди цікаво, весело. Притягувала до себе старенька і дорослих, і малих своєю невичерпною щедрістю, добротою, терплячістю. До неї бігали радитися, бо все вона знала і вміла, — і як владнати суперечку, і в домашньому господарстві — незаперечний авторитет: підкаже, якою травицею, овочем вгамувати недугу.

Баба Дуня, як завжди, зустріла нас привітно, а ми зраділи, що там уже не одні. Їх теж привели сюди батьки, запевняючи, що глибокої ночі заберуть, на що баба заперечувала, мовляв, гуляйте спокійно, нехай собі сплять діти до ранку.

У грубку підкидав дрова Гриць. Надійка щось перебирала у жерстяній коробочці, тихо, сумирно сидів з кошеням на колінах Миколка. Та баба Дуня скомандувала мерщій братися до роботи. На покуті під образами стояла ялинка, поки що зовсім «гола». Тож мали ми її вбрати власноруч змайстрованими прикрасами. І висипала вона на стіл усе добро, яке для того згодиться: видуті курячі яйця, горіхи, яблука, коржики, яких сама напекла. Ми дуже полюбляли ці коржики. Баба Дуня тонко-тонко розкачувала тісто з житнього борошна (пшеничного не було), вирізала склянкою з нього кружечки, клала ті коржики на деко, змащувала яйцем, штрикала для краси виделкою і ставила в піч. Якщо зверху посипати їх ще дрібкою цукру — смакота вийде неймовірна.

Отож діло пішло. На коржиках проколювали дірочки, вселяли нитку і прив’язували на ялинці, розвішували яблука. Горіхи обгортали «золотом», кольоровим папером, закріпляли на ниточку. А з видутих яєць чого тільки не вигадували під керівництвом баби Дуні. І де вона того навчилася, чи від природи тямуща?

Справжні дива народжувалися з-під наших рук: приклеювали шапки-ковпаки, розмальовували обличчя, червоним буряком натирали щоки — й ось вам клоун, веселий чи сумний, залежно від того, з яким вигином (вниз, угору) зробиш йому рота, круглі будиночки, приклеювали збоку пір’я — і виходить птаха чи просто розмальовували кульки. З вати розкидали по гілочках «сніг», з неї ж робили ланцюжки, гірлянди... Здавалося, що кращої ялинки ніде нема!

У розпал нашого диводійства поріг переступила Оленка, яку теж привела мати. Ми тому не дуже зраділи, бо трохи недолюблювали. На наш жорстокий погляд, була вона дуже не гарна. По-перше, з рудим волоссям, що непокірно стирчало на голові, по-друге, мала обличчя з таким густим ластовинням, що де-не-де проглядалися світлі галявинки. А ще була дуже жадібною, ніколи ні з ким і нічим не ділилася. Ми її дражнили «Олена — жаба зелена». Вона часом плакала, а здебільшого шпурляла у відповідь на нас грудки, камінці. Хтось із нас не стримався, і вилетіло: «Прийшла жаба зелена».

Ялинка остаточно готова. Баба Дуня наказала, щоб сідали за стіл, на який виставила пиріжки з квасолею, а ще з цукровими буряками впереміш з калиною і найголовнішу смакоту для нас у ті часи — печений гарбуз.

Ми дружно все те вминали, й дуже швидко зникли ті ласощі. Грицько попросив нашу гостинну бабусю розповісти якусь казку, бо знала вона їх силу-силенну.

— А може, послухаєте про жабу? — несподівано для всіх запропонувала.

— Давайте про жабу! — хором згодилися ми.

І повела наша мудра стара господиня оповідь взагалі про жаб, перепитуючи, яких ми знаємо. Теж знайшла таємницю! Он навесні в наших ставках та озерцях скільки їх водиться і які вечорами й вночі багатоголосі концерти заводять. А після дощу дуже бридкі жаби-ропухи, всі в бородавках, звідкілясь вилазять.

— Ще є зелені жаби, вони на листі сидять, можуть на тебе стрибнути, вкусити, під шкіру залізти й пустити отруту, — проторохтіла Надійка.

Оленка аж здригнулася від почутого. Та баба Дуня спинила наші фантазії. Сказала, що жаби, як і люди, бувають різні. Кажемо, ропуха бридка? А скільки користі вона дає, знищуючи шкідливих комах. Кажуть, холодний, як жаба? Колись давно саме через це жаби допомагали довше зберегти свіжим молоко, в нього їх і кидали. Розповіла баба про жаб’ячі мудрість і сумління. Оту відому історію, як потрапили дві жаби в глечик з молоком: одна відразу зневірилася, що можна з нього виплисти і пішла на дно, інша ж борсалася, борсалася, поки з молока не збила грудку масла, з якої і вистрибнула з глечика.

А вже всі принишкли, коли баба повела про те, як порадив батько синам шукати наречених: вистрелити з лука, і де стріла впаде, там і доля. Старшим синам, як відомо, поталанило, а меншого стріла впала у болото біля жаби.

Оповідачка так майстерно розповідала, що ми ніби самі бачили і чули, як та жаба заговорила людським голосом, розпач парубка, котрий згодився на ній одружитися, і чарівне перетворення болотяної жаби в дівчину-красуню, справжню царівну.

— Знаєте, дітки, — закінчувала жаб’ячі історії наша баба Дуня, — найстрашніші жаби — то заздрість і жадність. Живуть вони тільки в людських душах. Ото отрута для всіх, просто біда. Підростете, навчитеся таких людей розпізнавати. Щоб з ними в житті більше не стикатися. — І далі підвела розмову: — Ну погляньте, яка ж наша Оленка — жаба? Волоссячко в неї від сонця й веснянки теж від того, що воно її любить. А що скупенька — це можна побороти, і допоможіть їй гуртом, не цурайтеся. Побачите, якою стане вона гідною… А тепер — спати!

Ми мостилися, хто на теплій черені печі, хто біля грубки. Всім місця вистачило. А баба Дуня прилягла на широкій лаві біля ялинки, вкрилася червоною ковдрою, нагадуючи сплячого Діда Мороза. І ми всі пірнули в солодкий новорічний сон…

…Давно вже немає незабутньої баби Дуні. Всі ми, її новорічні гості, давно виросли й уже постаріли, роз’їхалися по всіх усюдах, всі стали не гіршими людьми.

Наша Оленка, до речі, вивчилася на акторку, працювала десь за Уралом, кажуть, знімалася навіть у кіно. Справдилися про неї слова старенької.

Як би всім і сьогодні згодилися ті слушні поради і вміння розпізнавати лиху жабу в душах і мізках тих, хто прагне над нами верховодити, щоб ніколи не давати їм те чинити. Яким же світлим було б наше з вами життя!

Оксана ПОЛІЩУК.