Щоб не взяли хлібороба голими руками...

Мають братися до уваги і характеристики родючості ґрунтів, тобто наявність у них гумусу, гранична польова вологомісткість, структурність і т. ін. Саме ці показники є складовими економічної ефективності тих чи інших територій сільгоспугідь, відповідно до яких і формується ціна. Наприклад, ціни на землі Центральної, Східної та Південної України мають прирівнюватися до цін зернового поясу США, Крим — найближчий до виноградного поясу Франції. Таким чином вартість гектара української землі може коливатися від 11 до 40 тисяч доларів за гектар.

Знаючи це, спробуймо проаналізувати, що принесе рядовому власнику земельного паю законопроект «Про ринок землі». Щонайперше, хочеться запитати: звідки його розробники взяли спільну для всіх сільгоспугідь ціну за гектар 20 тисяч гривень? З якої «стелі»? Що це — випадковість чи свідоме обмеження для якихось конкретних намірів?

Розміри земельних паїв по Україні коливаються від двох до одинадцяти гектарів. Оперуватимемо середньою їх кількістю — шість. Продавши такий наділ, селянин отри­має 120 тисяч гривень і, скажімо, покладе їх у банк, за що отримуватиме 20 тисяч гривень у рік, тобто не набагато більше за прожитковий мінімум для однієї людини. Зрозуміло, це дещиця, аби нормально утри­мувати родину. Інший варіант — власник паю здаватиме землю в оренду. В результаті матиме ще менше — чотири тисячі гривень, що на покращенні добробуту родини аж ніяк не позначиться. Що залишається? Спробувати організувати власне виробництво. Але звідки взяти кошти, скажімо, на облаштування домашньої міні-ферми, на техніку для вирощування зернових? Навіть якщо знайде підходящий банк, максимум, на що може розраховувати, — 60 тисяч гривень короткострокового кредиту і мінімум 15 відсотків річних. На жодне з цих питань запропонований законопроект відповіді не дає.

Чи випадково це? Як на мене, закон просовується саме в такому вигляді задля конкретної мети. У разі його схвалення селянин буде змушений продавати землю. Навіть якщо чинитиме спротив, у нашій благословенній державі його примусять це зробити. Чому? Відповідь на це питання до смішного проста: наше сільське господарство хочуть зробити монокультурним — зернові і соняшник. Це величезні площі під однією культурою, однаковий набір техніки і найголовніше — мінімум працівників, щоправда, висококласних.

Якщо підемо цим шляхом, то зайнятих польовими роботами фахівців не набереться й півмільйона. Куди піде решта із майже десятимільйонного безземельного населення, схоже, нікого не хвилює. Нас підводять до феодального типу виробничих відносин із створенням зерно-технічних латифундій. Володарі тисячогектарних масивів найматимуть механізовані бригади для виконання сезонних робіт і пристойно їм платитимуть. Навіть якщо це чинитимуть легально, великих надходжень до Пенсійного та інших фондів очікувати не доводиться.

Результати введення в дію обговорюваного законопроекту можна оцінювати по-різному: з точки зору простого селянина та спираючись на постулати політекономії. Засновник теорії походження чорноземів та підтримки їх родючості в процесі сільськогосподарського використання академік Василь Робертович Вільямс охарактеризував це використання несподіваними словами: «…подальше розширення посівів хлібних злаків призведе до повного зубожіння народу». Як? Чому? Щодо цього існує відпо­відне теоретичне та практичне обґрунтування, яким і повинні були керуватися автори законопроекту «Про ринок землі».

На моє глибоке переконання, цей проект має чітку антинародну спрямованість. Він спрямований на те, щоб ліквідувати в чорноземній зоні України пайове землеволодіння, зробивши її таким чином постачальником зерна на світовий ринок (монокультурне сільське господарство). Під зернові та технічні культури буде відведено 15 мільйонів гектарів. Їх, як я вже сказав, оброблятиме півмільйона висококваліфікованих робітників. Щось з їхніх заробітків перепаде на вирішення соціальних потреб населення. А от валютні надходження осі­датимуть у кишенях посередників чи в офшорних зонах.

Природно-кліматичні умови практично всієї України дозволяють утримувати велику рогату худобу для виробництва молока і м’яса. Ми спроможні довести її чисельність до десяти мільйонів голів, причому утримувати череду на вільних випасах, скоротивши витрати на заготівлю кормів. Однак ця практика сьогодні майже не застосовується, а з часом може втратитися взагалі. Тому що, обмеживши набір сільгоспкультур тільки зерновими, можна буде розвивати лише свинарство і птахівництво. Здавалося б, непогано. Але загнавши у глухий кут поголів’я великої рогатої худоби, заганяємо туди самі себе. Бо без органіки нічим відновлювати родючість ґрунтів.

Отож результатом розвитку земельних латифундій стане загальне зниження родючості ґрунтів й урожайності полів. Та найстрашніше те, що водночас на ринок праці буде викинуто не менше 5 — 7 мільйонів низькокваліфікованої робочої сили, а це може спричинити голодні бунти, навіть громадянську війну і в результаті — знищення України як держави. Ось що може статися, якщо спробувати тверезо зазирнути у майбутнє.

Звісно, цьому майбутньому передуватимуть невеселі для пересічного власника земельною паю часи, якого примусять силою продавати землю. Це у кращому разі. А ще ж існують рекет, рейдерство, банкрутство, погрози родичам, що вже й тепер процвітає. Є й інший бік медалі. Засилля зерно-технічних культур — пряма загроза здоров’ю нації, приреченої жити без вітамінної продукції чи споживати чужу. Країни з нестатком молока безуспішно борються з епідемією туберкульозу...

Якщо ми справді хочемо стати в ряд з цивілізованим світом, для початку хоча б вивчімо досвід інших країн. Скажімо, таких, як Голландія, котра, відвойовуючи землі у моря, годує своє населення і постачає насіння, гриби, квіти, продукти харчування по всьому світу. Там сільгоспвиробництво тримається на дрібних землевласниках (10 —20 гектарів), які обов’язково виробляють молоко. Переробники цієї сировини об’єднані у кооперативи, частину прибутків яких отримують і виробники молока. Все просто і взаємовигідно. Невже наші землевласники не спроможні зрозуміти це і створити щось подібне? Щоб ніякі рейдери не могли їх узяти, як то кажуть, голими руками.

Володимир СЕРГЄЄВ,
вчений-агроном.
м. Одеса.