День, що подарував світові надію

Як і багато одеситів, Петро Леонідович Ростовцев у травні 1986 року був покликаний військкоматом на військові збори в Червонознам’янку, де дислокувалася частина цивільної оборони. Після формування полк відрядили у Старі Соколи, у тридцятикілометрову зону. У Чорнобилі Петро Ростовцев був два місяці — з 15 травня по 13 липня 1986 року. Роботи виконували за нарядами — один раз на три дні виїжджали на зруйнований блок ЧАЕС.

«Прибували до аварійного блока, переодягалися і за вказівкою диспетчера по троє піднімалися на дах і лопатами впродовж 30 секунд скидали на землю залишки графіту. Усього в мене було такі три зміни, три виходи на дах. Певне, я отримав граничну дозу і був переведений у штаб частини. До речі, у трьох, які працювали разом, дозиметри показували різні дози. Начальник хімічної служби пояснював, що все залежить від потоку вітру: комусь потрапляє більша доза, а комусь менша», — згадує Петро Леонідович.

Аварія, як сталася на Чорнобильській атомній станції, пізніше буде названа катастрофою XX сторіччя, а в 1986-у прості люди ціною власного здоров’я і життя чинили подвиг на благо всього людства. Жили в наметах на двоярусних ліжках. Щодня на території, де розташовувався полк, їздила поливальна машина і прибивала пилюгу, постійно проводився радіаційний контроль.

«Про незнання і не готовність до ліквідації таких аварій свідчать багато фактів, часом і курйозних. Наприклад, начальник штабу полку, який щойно прибув, запитав, чому вранці нема зарядки, але йому пояснили, що тут навіть швидко ходити не дозволено. Медичного обслуговування як такого не було і не було медичних препаратів, при цьому документація велася справно. Єдине, що нам дав начальник медичної служби, — це елеутерокок. Спочатку максимально допустимою дозою вважалося 25 рентгенів, а через два тижні знизилася до 10. Пов’язано це було з тим, що після робіт у зоні дуже багато людей помирало. Дозу знизили, але, природно, люди все одно отримували набагато більше опромінення. Дозиметри видавали тільки на час роботи, а вона тривала від 30 до 45 секунд. Весь інший час ми теж у розташуванні полку одержували радіацію, але про це замовчувалося», — розповідає Петро Ростовцев.

В’ячеслав Анатолійович Бєлов брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС з 15 липня по 3 серпня 1986 році. У складі оперативної групи МВС був залучений до охоронних робіт у місті Прип’яті.

«Були випадки мародерства. Співробітники міліції поставили навколо Прип’яті огорожу, тож потрапити в місто було дуже складно. Приїжджали городяни забирати свої речі. У будинках, які поближче до 4-го реактора, практично нічого не можна було брати, а в тих, що ближче до заводу «Юпітер», де фон був меншим, дозволялося щось вивозити, але за умови, що речі були в закритих шафах», — пригадує В’ячеслав Анатолійович.

Дислокувалася оперативна група за 70 кілометрів від Прип’яті, в селі Мар’янівка, у школі-інтернаті. Дорогою в Прип’ять, у селі Діброве, обідали, проїжджали ліс, який згодом став сумно знаменитим, де був дуже великий фон, прибували у Прип’ять і приступали до патрулювання. Замість того, щоб перебувати, як належало, 3 — 4 години, знаходилися в місті під впливом радіації по 6 — 8 годин. Зазначу, що автобуси, якими возили співробітників, максимально заходили в Прип’ять два рази, на третій — їх розвертали і відправляли на «могильники».

«...Ідеш Прип’яттю, місто порожнє, іграшки валяються. А підходити до дитячих майданчиків не можна — дозиметри просто зашкалювали. Ми ходили лише тротуарами, боялися торкнутися дерев, листя. Носили на обличчях захисні «пелюстки» і міняли їх через кожні дві години. Міняли тому, що там, де ніздрі, на «пелюстках» були дві яскраво червоні плями. Відчуття радіації не було, але пізніше — постійний присмак металу. Годували, щоправда, гарно, все найсвіжіше. Десь через тиждень наші хлопці і свідомість втрачали. Ті, кому за 25 і старші, переносили радіацію легше, а молодші хлопці дуже погано почувалися, їх — уже й нема. Очевидно, старші були адаптованіші до умов радіації, ніж молодь», — розповідає В’ячеслав Бєлов.

З гіркотою і болем згадують чорнобильці місяці, проведені на ліквідації аварії планетарного масштабу. І все ж день 14 грудня для них — свято, перша перемога над невидимим ворогом — радіацією. Через чверть століття кожен з ліквідаторів робить свої висновки й дає свої оцінки тому, що сталося. Але те, що саме ці люди врятували світ, — знають всі у всіх частинах земної кулі.
Низький уклін ліквідаторам. Здоров’я і довголіття.

Сергій ДІДКОВСЬКИЙ.