Тут міф і достовірність ходять поруч

Якщо факт другого приїзду Франка до Одеси сьогодні остаточно розвінчаний (про це, зокрема, раніше писав одеський історик Анатолій Мисечко), то питання досто­вірності виступу Івана Франка на засіданні історико-філологічного товариства в Новоросійському університеті, на мою думку, все ще залишається у полемічній площині. Михайло Гнатюк як автор «Спогадів про Івана Франка» (1998), посилаючись на свідчення Сергія Шелухина і пізніші Володимира Кедровського, швидше обстоює власну позицію, висловлену у названому дослі­дженні. Залишаються без відповіді питання: чому ні Михайло Комаров, ні Іван Липа, згадуючи про перебування Франка в Одесі мовчали про виступ в університеті? Невже, щоб не хвилювати поета «зайвою увагою»? Звичайно, у вирі драматичного ХХ ст. чимало з епістолярного спадку цих діячів втрачено безповоротно, хоч і не виключено, що якісь свідчення випливуть на поверхню з часом. Сергій Шелухин міг ізолювати хворого поета від уваги преси приватним чином, але наскільки це було можливим після публічного виступу в університеті? Тим більше, що приїзд Івана Франка до Одеси не пройшов не поміченим («Одесский листок» за 15 жовтня 1909 р.). Гіпотетично можна допустити, що часом імпульсивний поет (якому справді набридли затворництво та бездіяльність) міг піддатися настрою і піти на таке засідання. У художньому творі з цього епізоду вийшов би чудовий сюжет! Однак позитивіст Григорій Зленко вважає це повідомлення Шелухина вигадкою, бажанням справити якомога сильніше враження від самого факту перебування такої видатної особи як Франко в Одесі.

Чому має виключатися суб’єктивний фактор, не висуватися нова гіпотеза? Справді, без факту виступу Франка на згаданому засіданні його майже п’ятитижневе життя у причорноморському місті видається якимось невиразним як для такої масштабної фігури. Чому аргументацію літературного слідопита Зленка ігнорують і шановний львів’янин, і наш одеський історик Олександр Музичко? Цитую слова пана Гнатюка: «Досі зроблене скрупульозним одеським краєзнавцем Григорієм Зленком є справжнім внеском у дослідження перебування видатних діячів науки і культури в Одесі та на Одещині. До активного літературного і культурного життя приходять нові покоління дослідників, які відкривають не знані, а то й забуті сторінки культурного життя свого краю». То що «відкрив» у цьому разі Олександр Музичко, якщо факти, викладені Шелухиним та його родичем Кедровським, були відомі й раніше, і ніхто інший, як саме Зленко вперше опублікував їх на Одещині?

Як на мене, такі газетні виступи цінні хіба що публіцистичністю, полемічним пилом автора, здатного викликати в мас-медійному просторі інтелектуальний неспокій, актуалізувати певну тематику. З часом така діяльність може дати більший результат, бо не всі одеські науковці здатні, як Музичко, популярно, жваво і дохідливо викладати свої думки. Враховуючи все ту ж суб’єктивність, не виключаю, що достовірність виступу Франка в університеті важлива для посилення українського чинника в науково-освітній корпорації. І все ж у даному випадку йдеться про наукову переконливість.

Стосовно одеського епізоду в житті Івана Франка питання й далі залишаються. Звичайно, можна сприймати деякі речі на віру, прикриватися авторитетом тощо. Хотілося б почути думки з цього приводу і Григорія Дем’яновича Зленка. Однак розуміємо, що вичерпність його попередніх публікацій на цю тему роблять такий виступ не зовсім доречним. Думаю, мовчання — це теж відповідь. Слід також зважити на поважний вік науковця.

Сьогодні, звісно, потрібні нові покоління дослідників, тих, що будуть як відшукувати нові джерела, так і робити посилання на «скрупульозних одеських краєзнавців» — своїх предтеч. З деякими із них вони мають щастя зустрічатися лицем до лиця на вулицях нашого міста, на тій же Херсонській — Пастера (по якій ходив і Франко). Тут історична достовірність і міф продовжують жити поряд.

Володимир КУДЛАЧ.