№ 99 (21259)  четвер 15 грудня 2011 року

Дуже уважно вивчав проект Закону України «Про ринок землі», але досі не можу зрозуміти, звідки взялася цифра 20 тисяч гривень, тобто ціна гектара. Давно відомо: ціна на сільгоспугіддя коливається залежно від природно-кліматичних умов і типів ґрунтів. Уже хоча б з огляду на це вона не може бути однаковою для всієї України.
Економічною ефективністю земельних угідь я почав цікавитися понад три десятиліття тому, коли під керівництвом доктора сільгоспнаук, професора, завідуючого кафедрою ботаніки тоді ще сільгоспінституту Федора Костянтиновича Тихомирова почав вивчення теми культурних пасовищ. Мій науковий наставник був постійним учасником міжнародних конгресів луговодів, одним з провідних учених у царині сільського господарства в колишньому Радянському Союзі.

Добродій П. уже багато років передплачує «Чорноморські новини». От подобається йому саме ця обласна газета. А не якась інша.
Насамперед, подобається «Чорноморка» своєю незалежністю, тим, що не «підняла лапки» перед вибудованою вертикаллю нової влади. Подобається тим, що змогла вистояти протягом півтора року у непростих умовах го­ніння, позбавлення фінансування з обласного бюджету, заборони продажу у кіосках «Одесагорпреси». Подобаються «Чорноморські новини» добродію П. своєю змістовністю, гострими критичними статтями та замітками про несправедливості і негаразди нашого нинішнього життя, про недолугість «реформ». А ще є в газеті й усмішки, і телепрограма на тиждень, і цікаві історичні нариси.

Чому  селянам  не  віддають  землю,  яка  їм  належить?

На Одещині і в наші дні вирують події на кшталт буремних дев’яностих.
Протягом тривалого часу ми, мешканці сіл Бендзари та Андріяшівка Балтського району, боремося за свої законні права щодо вільного розпорядження належними нам земельними ділянками.
Неодноразові звернення до районної та обласної влади, а також до правоохоронних органів з проханням допомогти вирішити орендні земельні правовідносини та надати можливість самостійно розпоряджатися власними земельними ділянками, на жаль, результатів не дали. Таким чином, ми опинилися у справжній пастці і сьогодні благаємо про небайдужість та допомогу тих, хто ще зберіг чесність і людяність та у своїй роботі не відступається від букви закону.
А починалося все, здавалося, цілком законно…

Багатотисячний мітинг протесту на Болотній площі в Москві проти фальсифікації виборів до Державної Думи Російській Федерації отримав широкий резонанс у світі.
Розглядаючи причини соціального протесту, аналітики переважно зосереджують свою увагу на таких негараздах у цій країні, як корупція, контрпродуктивна вертикаль влади і неефективність державного і корпоративного управління, безконтрольність влади і виродження судової системи, обростання управлінських структур сімейними і клановими наростами тощо. Всі ці та інші негативні явища призвели до зростання маси зайвих людей. Сьогодні ця маса зайвих людей наближається до критичної. На всіх газової труби не вистачає. Як наслідок цього в російському суспільстві зростає суспільна напруга.

Хата її — скраю. Колись баба Люба раділа, що ніхто, йдучи вулицею, не заглядає їй у вікна і чужі кури не порпаються на городі, а ось тепер дуже шкодує, що свого часу разом з чоловіком облюбували ділянку на околиці, біля самого ставу. «Хуторянство» нині обернулося для неї великою печаллю.
Селом тягнуть газ. На магістраль скидалися порівну, а ось за підведення труб до садиб вирішили платити кожен сам за себе. Тож бабі Любі, яка й собі було пристала до процесу газифікації, виливалося все в захмарну суму, бо її хата — таки скраю, найдалі від тієї, каже, жовтої коробки, звідки йде газ, відтак і платити їй довелося б найбільше. За метраж.

Порядок денний дев’ятої сесії обласної ради складався з півсотні питань, однак найбільшу цікавість ЗМІ викликали два з них. Абсолютно різні, однак дуже й дуже важливі.
Ще задовго до початку і цієї, як і попередньої, сесії почав затягуватися вузол конфлікту довкруж комунального закладу «Одеська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат №7 І — ІІ ступенів для дітей з наслідками поліомієліту та церебральними паралічами», що перебуває у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, повноваження з управління яким делеговано обласній державній адміністрації. Інтернат для недужих дітей розташований на 9-й станції Великого Фонтану, біля самого морського берега. А це, кажуть люди, і є основною причиною того, що для початку задумали викинути з посади його директора, Юрія Семенюка, аби згодом заклад ліквідувати, а землю під ним — вигідно «сплавити».
Директора робили спробу, але не змогли, зняти з посади ще минулої сесії (на те було замало депутатських голосів — частина обранців вимагала спершу детально все з’ясувати, а не рубати зопалу), тож розбиратися в конфлікті отримала повноваження спеціально створена комісія, до складу якої увійшли громадські активісти й навіть місцеві журналісти.

Рівно десять років тому ми, кілька працівників «Чорноморських новин», від імені колективу ходили вітати нашого колишнього редактора Андрія Іларіоновича Свистуна з 80-літтям. Недуга вже не дозволяла йому переступати поріг дому, і ювіляр жартома сказав, що став «невиїз­ним». Але попри всі невеселі обставини, він фонтанував гумором, був у доброму настрої, тим паче, що за святковим столом зібралася ледь не вся його численна рідня, коріння якої проросло на Полтавщині, в селі з чудернацькою і козацьким присмаком назвою Каліберда. У гостях усі ми проголошували побажання у такому ж складі зібратися на черговому круглому ювілеї — 90-річчі. Та підступна хвороба виявилася сильнішою…
Понад двадцять років життя віддав Андрій Іларіонович «Чорноморці», спочатку на посаді першого заступника редактора, а потім і головного очільника. Це була людина великого життєвого досвіду. Його, інваліда з дитинства, не зламала не вельми прихильна доля. Він, як мовиться, робив себе сам, почавши у 18-літньому віці літературним працівником у міській газеті Кременчука. А в евакуації під час війни з фашистською Німеччиною без проблем став на оборонному заводі шліфувальником. Та активного, беручкого хлопчину помітили в невеликому місті на Саратовщині, і молодь не помилилася, обравши його комсомольським ватажком району. Стільки цікавих ідей наро­джувалося у його неспокійній голові, що дармувати час тим, хто був поруч, не доводилося. Можливо, і вище пішов би виборною стежиною хлопець, зважаючи на його характер, організаторський хист, вдачу людини, котра, висловлюючись шаблонами службової характеристики, «цілеспрямовано добивається поставленої мети». Якби не газета. Саме журналістська робота і визначила його подальшу життєву долю. І він ніколи не пошкодував за той вибір, коли багато літ працював у досить не прості часи на Рівненщині, а згодом тут, на Одещині.

14  грудня — День  вшанування  учасників ліквідації  наслідків  аварії  на  ЧАЕС

«Саркофаг» над блоком , що зруйнувався, закрили в листопаді 1986 року, а 14 грудня доповіли про ліквідацію аварії. Світу було оголошено, що ліквідація аварії на Чорнобильській атомній електростанції закінчена і починається ліквідація її наслідків. Це було дуже важливою подією для людей, які перебували в безпосередній близькості від реактора. Коли закрили аварійний блок величезним товстим шаром залізобетону, звісно, опромінення радіацією стало менше.
У день вшанування варто говорити про внесок простих людей у справу ліквідації аварії, які, на шкоду своєму здоров’ю, втихомирювали атом, щоб порятувати людство. І кожному з нас належить бути вдячними і шанувати ліквідаторів, які залишилися живими, та схилити голови у пам’ять про тих, кого вже нема з нами.

Услід за блаженнішим Любомиром (Гузаром), донедавна главою Української греко-католицької церкви, минулого тижня на Одещину завітав нинішній патріарх УГКЦ Святослав (Шевчук). Під час свого душпастирського візиту до Одесько-Кримського екзархату, а тривав він п’ять днів, блаженніший провів низку офіційних і неофіційних зустрічей та виступив на місцевому телебаченні. Зокрема, глава українських греко-католиків зустрічався з євангелізаторами і катехизаторами, священиками і ченцями Одеського та Миколаївського протопресвітерств, прихожанами Свято-Андріївської і Свято-Михайлівської парафій УГКЦ в Одесі, лідерами християнських конфесій міста, співробітниками благодійного фонду «Карітас Одеса УГКЦ». Особливу увагу патріарх Святослав завжди приділяє молоді, тому один із днів він присвятив спілкуванню з молодими одеситами. Оскільки свого повноцінного храму в одеських греко-католиків досі нема, зустріч молоді з патріархом проходила в стінах лютеранської кірхи. Не обділив увагою глава УГКЦ і представників ЗМІ.

«Одеса — це такий особливий центр зустрічей дуже багатьох культур, людей різних національностей, різних віросповідань», — розпочав патріарх Святослав свою прес-конференцію, яка пройшла в Українському клубі Одеси.

У неділю, 11 листопада, в останній день пастирського візиту до нас на Південь блаженнішого Святослава (Шевчука), глави і отця Української греко-католицької церкви, у каплиці Апостола Андрія Первозванного (що на вул. Гімназичній) відбулася урочиста літургія.
Маленький цей храм не міг умістити всіх бажаючих побачити, послухати нового главу церкви. Сюди прийшли вірні не лише з Одеси, а й з інших парафій Одесько-Кримського екзархату УГКЦ, а поміж них і мешканці навколишніх вулиць, котрих часто можна бачити у цьому храмі, хоч далеко не всі вони розмовляють українською мовою. Але церква наша українська приймає всіх, бо вона сповнена благодаті, сповнена миру та любові, бо ж сказано: Бог є любов.

«Полікуй мені руку, Одесо,
Вже надії у мене чортма.
Пальці скручені, хоч і не десять,
Розпрями, щоб хоч ручку тримать…»
Микола Палієнко. «Іван Франко в Одесі».

У «ЧН» від 19 листопада надрукована стаття «Ще до теми «Іван Франко та Одеса» львівського професора Михайла Гнатюка, яка до певної міри є реакцією на мою публікацію у газеті («Іван Франко та Одеса», 20 жовтня) на тему франкознавства, де були використані посилання на одеського краєзнавця Григорія Зленка.
Тішить і те, що улюблена для багатьох одеситів газета «Чорноморські новини» є затребуваною не лише на південних теренах України, а й у Галичині, як і той факт, що науковці різних поколінь здатні солідаризуватися між собою.

Нинішньої осені в суббассейні дельти Дунаю вперше проводилася спільна масштабна дослідницька експедиція (JDDS), у якій брали участь вчені України, Молдови і Румунії.

В ОСТАННІ РОКИ стан Дунаю під  постійною пильною увагою міжнародних екологічних організацій.
Осіння експедиція — один з елементів проекту «Спільний екологічний моніторинг, оцінка й обмін інформацією для інтегрованого управління регіоном дельти Дунаю, що здійснює Міжнародна ко­місія із захисту ріки у рамках ініціативи «Навколишнє середовище та безпека» (ENVSEC) у кооперації з UNEP, UNECE і за участі місцевих партнерів з країн дунайської дельти. Менеджмент проекту на регіональному рівні успішно здійснює незалежна громадська організація — Центр регіональних досліджень.

Ясно бачити і чітко чути — для усіх німецьких дітей — норма. Якщо ж виникають якісь проблеми, там батьки звертаються до лікаря, який безкоштовно виписує окуляри або слуховий апарат. Тому діти з послабленим зором чи слухом у Німеччині відвідують звичайні школи і, зростаючи серед однолітків, нормально адаптуються у доросле життя.
В Україні ситуація інша. Діти з вадами зору чи слуху живуть та навчаються в ізоляції від світу, серед таких самих дітей в інтернатах. Вони не мають можливості відвідувати загальноосвітні школи, набиратися знань і суспільних навичок, що, у свою чергу, ускладнює їхні контакти з довколишнім світом. Звісно, в Україні є й окуляри, і слухові апарати, але, на відміну від Німеччини, вони не оплачуються державною системою охорони здоров’я. Послуги кваліфікованого отоларинголога або офтальмолога — дорогі, а відтак доступні небагатьом з батьків, які виховують дітей з вадами зору чи слуху. Ще одна проблема: ті слухові апарати, які є в розпорядженні інтернатів, малоприйнятні для використання малечі, оскільки призначені для дорослих і не налаштовані на слух дітей. Більше того, вартість цих апаратів висока (перевищує місячну заробітну плату вчителів), тож їх, трапляється, видають дітям лише під час уроків, а потім замикають у сейфах. За умови, коли дитина не носить постійно слуховий апарат, їй важко навчитися говорити, і замість цього діти вивчають мову жестів, щоб якось спілкуватися між собою.

Патронажна служба Товариства Червоного Хреста України відзначила своє 50-річчя. В Одесі, як і по всій країні, відбулися урочистості. Дуже скромні, адже працюють в організації добропорядні й скромні люди, які щодня бачать чужу біду й неміч, підтримують тих, кому найтяжче, й не звикли до почестей. Вони, як правило, там, де горе й біль, розпач і безвихідь самотньої старості. Вони, як ніхто інший, знають про злидні, серед яких живуть підопічні.
Патронажна служба — гордість Товариства Червоного Хреста України й остання надія та опора для тисяч немічних, хворих і самотніх людей.