Переглядів: 1184

«Родич» «Чорноморки»

До редакції щодня навідуються люди. Різні й по різне. Одних, вже давніх друзів, добре знаємо, радіємо їхнім дописам. Інші звертаються в пошуках поради, а то й захисту від чиновництва, сусіда, рідні. Дехто скаржиться, що втратив надію на чиюсь поміч, тому буває радий, коли його просто терпляче вислухають, бо то теж тепер у великому дефіциті, бо нікому ти не потрібен зі своїми клопотами, вирішуй їх сам.
Мав свій інтерес і цей похилого віку чоловік, прийшовши до редакції, накульгуючи, з ціпком. Одразу сказав, що кілька років тому розміняв дев’ятий десяток. Ніхто з нас не бачив його раніше. А з’ясувалося, що він, так би мовити, ще й родич нашої «Чорноморки». Так-так, його мати, Ганна Степанівна Матійко, одеська письменниця, у далекі сорокові і перші повоєнні роки працювала у нашій газеті — «Чорноморській комуні», завідувала відділом листів, а згодом була заступником завідуючого відділом партійного життя. Тож вирішив свій спогад про матір приурочити до 95-ліття газети, яке «Чорноморка» відзначатиме у липні 2012-го.

Чоловікові кортіло виговоритися, тому наша неквапна розмова затяглася на кілька годин. Оповідь Віктора Костянтиновича була пересипана подіями, фактами, датами, немов у калейдоскопі.


— Жили ми з матір’ю вдвох. Батька зовсім не знаю, пішов з сім’ї, коли я був немовлям, — здалеку почав чоловік. — Пам’ятаю, мама завжди поспішала, завжди їй було ніколи. Забирали її від мене всілякі збори, засідання, відрядження. А потім треба сидіти тихо, бо мама пише. Статтю чекають у газеті. Радів, коли вона брала мене із собою у редакцію. І «сплавляла» до Степана Петровича Ковганюка. Був він тоді літературним редактором. Давав мені олівці, папір, щоб малював і сидів тихо, бо в редакції всі працюють. Купила мати забаву — акордеон, щоб учився грати. Але мені не вистачило терпіння на ту науку, тим більше, коли є футбол, який і мати дуже любила, стежила за футбольними матчами.


Коли почалася війна, Віктору сповнилося тринадцять. Сказав матері, що неодмінно втече на фронт. І вона вдалася до крайнього заходу: сховала його штани, а були вони в нього єдині. Та фронт невдовзі прийшов під Одесу, почалася її оборона. Запам’яталося, як ходили добувати воду, чатували на дахах, гасячи запалювальні бомби, пильнували за світломаскуванням.


— А ще запам’ятався мені в редакції дядя Вася, Василь Колосов, фотокореспондент газети, — згадує Віктор Костянтинович. — Такий невсипущий і невсидющий був чоловік. Можна сказати, всі окопи на рубежах героїчної оборони Одеси облазив, такі яскраві, красномовні знімки з’являлися на сторінках газети. Бідкався іноді, що квартири своєї не має. Я був тоді у піонерському таборі на 8-й станції Великого Фонтану. Під час нальотів ворожих літаків тікали ми вусібіч.
Та сплинули 73 героїчні дні оборони Одеси. І подався Віктор з матір’ю в евакуацію до далекого Казахстану. В Андріївському районі Алма-Атинської області Ганна Степанівна працювала редактором райгазети, потім переїхали в інший район південного Казахстану. Тоді вже 15-річний Вітя й собі заходвився шукати заробітку. Якраз працівникам райкому партії та редакції наділили під горою по 15 соток землі. Якщо хочеш щось мати, обов’язково треба город поливати, бо все спопеліє на сорокаградусній спеці. Тож і пішов вартувати й поливати ті городи людям. З гір збігала річка Саркандка, вода в ній бурхлива, крижана. Ось там і застудив собі ноги, які покрилися фурункулами. Тоді залікував, а тепер на старість відгукнулася та застуда, став інвалідом першої групи, важко пересуватися.


— Можете собі уявити, як прислухалися ми до зведень Інформбюро, коли наші війська почали визволяти від фашистських окупантів країну. І тільки-но почули, що Одеса вільна, ніхто нас уже стримати не міг. Додому! — здається, Віктор Костянтинович знову переживає той хвилюючий момент.


Доставив поїзд до Роздільної, а далі добиралися, хто як міг. Пам’ятає, як на Заставі-І горіло зерносховище, підпалене окупантами. Всі, хто був поруч, розгортали його, щоб врятувати.


Звісно, Одесу важко було впізнати. Ганна Степанівна повернулася на роботу в редакцію «Чорноморки», багатьох колег не застала, хтось ще воював, а деякі загинули на фронті. Згадав анонімний подарунок редакції. Якось вранці біля воріт редакції на Пушкінській, 32, хтось виставив велику запаяну бочку. І яким же було здивування, коли виявили в ній томатну пасту. Більше року працівники друкарні і редакцій заправляли нею борщі, печені, всілякі соуси.


Вікторові належало визначатися у житті. Пішов у технікум харчової промисловості. Але на першій же практиці зрозумів — це не його. Вибрав морехідну школу. Тим паче, що там харчують і видають обмундирування. Школу закінчив, але влаштуватися на роботу — проблема. Своїх суден в Одеському порту майже не було, заходили в нього лише іноземні, там був так званий обмінний пункт репатрійованих з концтаборів. І школа відправила дві групи випускників, а це машиністи, мотористи, електрики, радисти, на Далекий Схід. Довідка про закінчення школи — на всіх одна. Видав її майстер Образцов, бланків для документів не було.


— Знали б ви ту нашу подорож з Одеси до Москви і далі до Владивостока, — згадує наш гість. — Їхали товарняком, весь час поступаючись на запасні шляхи для пропуску важливіших ешелонів. Добиралися більше місяця. А перед дорогою видали скромний сухий пайок. Соромно зізнаватися, та були просто змушені вдаватися до незаконних дій: прибуває поїзд на станцію, а там завжди є базарчик, висипаємо зграєю і змітаємо все викладене на столах. Потім базари нам перекрили, то на зупинках викопували картоплю, висаджену біля колії.


Непереливки було і у Владивостоці, в бухті Золотий Ріг. Облаштувалися на шахті в бараках. Далекосхідне пароплавство мало своє підсобне господарство, землі і головне для прибульців — їдальні. А потім порозкидали хлопців з Одеси по суднах. Полк зенітної артилерії взяв їх на себе.


Війна з Японією ще тривала. Довелося під обстрілом виконувати завдання. Японці міцно трималися за захоплені острови. Не один наш моряк поклав голову. Були поранені, скалічені. Сиротіють на тій чужині наші могили.
— Тож чому ніхто не згадав у нашій державі 3 вересня 1945 року як день перемоги над Японією? СРСР брав активну участь у військових операціях. Були герої, загиблі. Чому про нас забули, не надали статусу учасників війни? — обурюється Віктор Костянтинович. — Ми теж проливали кров.


Ще довго розповідав наш гість про те, як плавав на Північно-Льодовитому океані, працюючи старшим мотористом на риболовецькому судні. Їздив добровольцем на Донбас відбудовувати шахти. В Одесі працював на автоскладальному заводі, звідки й вийшов на пенсію.


Болить серце у літнього чоловіка, що обидва сини, класні спеціалісти, не можуть знайти роботу за фахом. Старший закінчив політехнічний, менший — Одеський національний університет, факультет іноземних мов, а перебиваються випадковими заробітками.


Та й не тільки це обурює Віктора Костянтиновича. Обурює те, що багатьом доводиться жебракувати тоді, як владці багатіють на очах, у бідній країні стають мільярдерами. З яких джерел? Обурюється, що нашу українську мову взялися знову принижувати, либонь, хотіли б її й зовсім знищити.


Знову мова зайшла про нашу газету. Добрим словом відгукнувся Віктор Костянтинович про нинішні «Чорноморські новини».
— Будьте й надалі патріотами, бережімо нашу мову, державу. Тимчасовці відійдуть у безвість, а нам треба жити і будувати, — сказав на прощання наш «родич».
А хіба ж можемо по-іншому?


Розповідаючи про своє життя, Віктор Костянтинович не набивався в герої. Боронь, Боже. Таким себе зовсім не вважає. Прожив роки із сотнями, мільйонами схожих доль, але в кожного вона своя. Просто хотілося чоловікові віддати шану «Чорноморським новинам», улюбленій для нього газеті, поділитися гордістю за те, що історію «Чорноморки» творила і його рідна ненька.

Оксана ПОЛІЩУК.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net