«...бо время було люте»

Але бунтарський дух запорізьких предків кликав до боротьби за українську справу. Світогляд Євгена Чикаленка робив його ворогом царизму, російської монархії. Біль від пригніченості та другорядності, яку прищеплювали народові, від меншовартості і неповноцінності пік йому серце все життя. І воно нуртувало, шукало зброї для боротьби. Мало хто навіть з іменитих істориків чи політиків зміг би визначити і підрахувати, скільки методів, видів та форм тієї зброї було винайдено і застосовано ним у боротьбі за українську ідею. І, безумовно, все це не проходило непоміченим повз пильне око поліції та жандармів, які відстежували кожного, хто намагався мислити самостійно, не кажучи вже про виголошення тих ідей.
Євген Чикаленко не був революціонером у звичному розумінні цього слова. Не був ні народником, ні соціалістом, а тим більше — терористом. Він був законослухняним українським інтилігентом-буржуа, який дбав про благополуччя своєї родини, свого бізнесу, свого близького оточення. І все ж, навіть такий, він був якщо не страшний, то дуже

неблагонадійний, не вірнопідданий, а отже — небезпечний. Тому його життя постійно балансувало між волею і тюрмою, часами він був під гласним і все життя — під негласним наглядом поліції.

Спогади Євгена Харлампійовича про поліційне переслідування, як і про технологію цього переслідування інакомислячих у Росії, дають нам змогу не тільки відчути ту епоху боротьби за українську ідею, а й ближче познайомитися з методами, якими поліційна машина ламала людські долі, душі, волю, віру у свою мету. І не обов’язково треба було саджати до в’язниці. Можна було шляхом певного обмеження волі досягти не менш дієвого результату, коли людина, особливо нестійка, ставала зневіреною і слабкодухою. Євген Чикаленко пройшов увесь цей шлях, не зламавшись, не зневірившись, а навпаки — загартувавшись у цій боротьбі, що додавало йому сил і живило на еміграції думками та сподіваннями про майбутнє України. Саме тоді, у 1923 році, він і залишив нам спогади про «время люте».
Його вчитель, Леонід Анастасійович Смоленський, який викладав історію в Одеському пансіоні, де навчався юний Євген, розповідав жартома учням про етапи власного життя. «Родився я під однією палицею (Микола І), вчився під двома (Олександр ІІ), думав, що вже вмру під трьома (Олександр ІІІ), аж несподівано вийшла полегкість — дві палиці (Микола ІІ)». Вчитель дотепно і досить зрозуміло для учнів висловив єдину суть всіх царів — кийкова політика правління підданими.

Спогади студентських років Євгена Чикаленка теж позначені враженнями від тих кийків: «В першу ж ніч, коли ми найняли кімнату і прописалися, вдосвіта з’явилася поліція і зробила у нас пильний трус, що тягнувся до дня, навіть порозрізували нам десяток кавунів, що ми гуртом купили у селянина з воза. Привівши нас у жандармську управу, розсадили по різних кімнатах і почали допитувати».

Щоб дізнатися про те, що цікавило поліцію, вона вибирала метод психологогічного тиску на близьких. Коли було заарештовано знайомого Євгенові Чикаленку хлопця, який мовчав на допитах, «жандарми сказали його молодій, що коли він все чистосердечно і щиро розкаже, що знає, то його випустять, і дали йому побачення з молодою, а та почала його плачучи просити, щоб він виконав бажання жандармів, тоді вони собі поженяться і поїдуть додому», — оповідав Євген Чикаленко.

Тієї ж весни до жандармерії викликали і його самого та сповістили, що він відданий під гласний нагляд поліції і що може поїхати куди завгодно, крім Києва, Москви, Петербурга. Євген обрав місцем свого заслання батьківський маєток у Перешорах, яким опікувався його дядько Петро до самої своєї смерті.

Йшов травень 1885 року. Чикаленку тільки 24. Молода сім’я потребувала певних умов та засобів для прожиття. Натомість йому заборонено виїжджати будь-куди з повіту. «А найгірше, — згадував Євген Чикаленко про ті п’ять років, — було те, що до мене мало не щотижня заїздив урядник... Ці візити нервували мене, обурювали, але я мусів їх терпіти мовчки, а коли я зачую, бувало, дзвінок пристава, який приїздив мало не щомісяця, то я весь аж трусився від нервування, і досі поштовий дзвінок виводить мене з рівноваги».

Метод постійного нагляду і нагадування про покарання «волею» мав на меті, як і ув’язнення, зламати людину, «перевиховати».

«Тоді колишній сатрап, — зазначив Євген Харлампійович, — мав право і силу над душею і тілом кожного з нас, і міг би без суду адміністративно вислати кожного, кого вважав шкідливим, зі своєї сатрапії». Свавілля царських посіпак було безмежним і незмінним в усі періоди життя Євгена Чикаленка.

«Однієї ночі, коли я тільки що роздягнувся лягти спати, чую дзвінок, один, другий, третій... Що за лихо? Ніхто, крім поліції, в такий час і так нетерпляче дзвонити не буде! Стурбувався я. Питання — чи до мене, чи до кого-небуть з дітей? І справді поліція. Входить околоточний з городовим і понятими (свідками), подаючи мені писаний наказ, каже мені одягтися. Дивлюсь — в наказі написано: зробити трус і арештувати мене, не вважаючи на результати трусу. Одягнувшись, я сказав жінці дати мені подушечку, ковдру, набрав цигарок і почав прощатися...» — пригадував події 1907 року.

Тієї ночі Чикаленка заарештували разом з Б. Грінченком та В. Степаненком, секретарем редакції. «Нас всіх трьох замкнули в одній... страшенно брудній камері, з широкими, на всю стіну, дерев’яними нарами. Лампа мало освічувала, то ми ще засвітили свічку, яку приніс із собою Грінченко. Пробували ми лягти спати, але коли побачили, яка сила блощиць лазить по стінах та нарах, то у нас охота відпала і ми дуже жалкували, що Степаненка з його порошком (від блощиць) перевели до іншого участку. У ту ніч було арештовано до півсотні українців, і не молоді, а все поважного віку людей...»

13 січня 1909 року. Час Різдвяних свят. Уже всі полягали, щоб уранці зустріти посівальників, прийняти вітання з Новим роком. Так, мабуть, думалося і родині Чикаленків, яка мешкала у Києві на Жандармській (от доля!) вулиці. «Тільки що я заснув добре, коли це будять мене: поліція. Трус цей не знервував мене зовсім, досадно тільки: почуваєш себе таким приниженим, беззахисним, ображеним», — згадував після цього Євген Чикаленко.

Нічні труси, обшуки помешкання, особистих речей, підозра на злочин виснажували людину, доводили до психозу і хвороб серця: «Ждучи трусу, так знервувався, що аж заслаб. Погасив світло — лежу. Коли це чую — торохтять візники і саме коло наших воріт стали. Ну, думаю, це приїхали старші, а городові пішки прийшли. От-от зараз задзвонять. Ні, не чуть. Певне, городові спізнились. Надворі починає світати. Підходжу до вікна, ворота видно ясно, але коло воріт нікого нема. Певне, вже в дворі. Жду. Тихо, нема нікого. Лягаю. Починаю дрімати. Коли це виразно чую ступні багатьох людей. Скакую. Ну, це вже прийшли. От-от задзвонять. Вже наче й дзвінок чую. Ні, це у вухах дзвенить. Сиджу на ліжку, готовий скочити і відчинити. Але минає кілька хвилин, чверть години — нема нікого. Скрізь тихо. Коли це чую, знов наче йдуть. Підбігаю до вікна. Коло воріт і надворі нема нікого, а вулицею справді вже біжать люди, хто на роботу, хто на базар.

Поліції нема. Лягаю спати, але не спиться. В грудях кипить злість: от проклята країна! Щоб вона завалилася! Я так рознервувався, що аж захворів, ледве ноги волочив»...

То справді було «время люте» реакції та підйому російського націоналізму, зазначав сам Євген Чикаленко. Закривалася «Просвіта», унеможливлювався вихід демократичної преси, а крім того — вступ і навчання в університетах молоді, чиї батьки були під наглядом. За друк «Кобзаря» видавців повиганяли на вулицю, а саму книжку рішенням суду конфіскували. І так все життя, яке Бог подарував людині одне.

Коли помер соратник Чикаленка В. М. Доманецький, відомий в Україні вчений-кооператор, його батько звернувся до губернатора з проханням перевезти тіло сина через Київ. Губернатор відмовив, на що старий батько гірко зауважив:
«— Що ж там (в Петербурзі. — Авт.) й мертвих бояться?..

— Не мертвих, а його живих друзів, — відповів губернатор, а поліцейські ретельно перевіряли написи на вікнах і вилучали ті, на яких було написано: «...славному борцеві за долю рідного краю...»

Всіх селян, причетних до цих поховань, заарештували і посадили до в’язниці.

Тож не доводиться дивуватися, читаючи мемуари Євгена Чикаленка, тій великій кількості слів, якими означив він «люте время»: «позиція», «городовий», «жандарми», «участок», «буцигарня», «тюрма», «камера», «околоточний», «участковий», «нари», «справник», «напасти на слід», «взяти тропу», «суддя», «понятиє», «арешт», «висилка», «трус», «шпигун», «філер» тощо, які властиві більше лексиці асоціальних елементів, ніж висококультурній, освіченій людині, яким був Євген Харлампійович. Часте вживання цих слів у побуті людини — свідчення того, що арешти й обшуки були буденним явищем, нормою життя в тому суспільстві. У коротеньких характеристиках працівників газети «Рада» він зазначає, що майже всі вони сиділи по тюрмах, «а тому й не могли собі знайти поплатнішої посади».

Часто, жартуючи, Євген Харлампійович говорив деяким талановитим українцям, що були на добрих урядових посадах: «От якби вас посадили на короткий час в тюрму та вигнали б з посади, то газета придбала б цінного співробітника, а український рух — талановитого громадського діяча». І хоч це мовлено було жартома, але за цим сумним жартом стояла велика правда тогочасного життя.

У Євгена Чикаленка було все: маєток, земля, сім’я, діти, повага і любов оточуючих, улюблена справа — землеробство — все, про що могла тільки мріяти людина. Але не було головного, без чого все те не приносило радості. Не було Української держави — вільної, щасливої, економічно розвиненої. А він хотів, аби вона була, і присвятив боротьбі за неї своє життя. Чи був він щасливий? Сам же й відповів: «коли не рахувати того, що...» І за цими словами стояв режим, який жорстоко карав тих, хто бажав не тільки своєї землі, а й своєї Держави. А він любив її, ненароджену, до останньої хвилини свого зболеного життя. Свій прах заповів поховати у рідній українській землі, там, де народився, — у селі Перишори на Ананьївщині, серед степів, де так вільно і весело над жовтими хлібами виспівували у синьому небі любі його серцю жайворонки...

Та чи буде сповнено його останню волю? Чи повернеться додому останній романтик українського степу?..

Юрій СИСІН,
письменник, краєзнавець.
м. Ананьїв.