Пісня повертає у молодість

До далекого казахського Павлодара діставалися потягом. Першу ніч провели у вагончику на будівництві тамтешньої гідроелектростанції. А вже наступного дня мали невеличку кімнатку в гуртожитку. Увечері писали додому листи, як раптом з першого поверху долинули звуки радіоли і розляглося радісне «Гірко!» Під чужу радість не завадила б чарчина. Та напередодні хтось пограбував продуктовий магазин, і він стояв зачинений. Кинувши у поштову скриньку листи, мчав через дорогу до гуртожитку, бо сорокаградусний мороз таки дошкуляв. Тільки-но вскочив у коридор, як несподівано опинився у чиїхось міцних обіймах:
— Борько, Борюсику, сучий ти сину, чого не признаєшся?
— Семене! То це ти одружуєшся? Вкотре?
— Історія про це мовчить. Може, ще запитаєш, де взяв горілку? Ходімо краще до столу.
— Та я не сам. Зі мною ще один наш земляк.
— Веди. Своїх ми поважаємо.
Наступного дня розтрощеними шляхами новобудови по морозу мало не за десяток кілометрів пішли ми з Сашком ставати на комсомольський облік. Незчувся, як поморозив собі вуха, і другий секретар райкому (до речі, дівчина з Одеси) снігом розтирала мої посинілі «слухавки», доводячи мене до тями. Досі їй вдячний.
Райком направив мене у недалекий за річкою Іртиш радгосп інструктором по спорту й заодно секретарем комсомольської організації. Сашка там же взяли електриком. Радгосп освітлювався вогнями Павлодара, і невдовзі світлина класного електрика — мого друга красувалася в газеті «Павлодарська правда».
Отримавши роботу, помандрував я у пошуках квартири з харчуванням. На ґанку однієї з осель побачив напівоголену казашку з паруючим чайником у руках і пришвидшив крок. Раптом біля одного з будинків до мене долинула українська пісня. Постукав і почув.
— Входите!
Переступив поріг і побачив чималеньку компанію за довгим столом, на чолі якого сиділа колоритна стара жінка. Пізніше дізнався, що їй уже 92 роки.
— Ану цыц! — суворо крикнула до гурту. — Сынок, что ты хотел?
— Почув українську пісню і завернув до вас. Шукаю квартиру з харчуванням.
— Подойди сюда. Штрафную, — наказала літньому чоловіку.
Поставила переді мною гранчак горілки і підхопила за іншими українську пісню. Було соромно, що я не знав її. Та сором затьмарили наїдки на столі — рідні голубці, холодець, домашня ковбаса, ще й запечене порося ніби сміялося з мене голодного.
— Ты откуда приехал в совхоз, кто родственники? — поцікавилася очільниця столу.
— З Одещини.
— А, значит жулик... А родители хто?
— Жуліки на перелогові землі не їдуть. Батько мій — робітник, мати — колгоспниця. Вибачте, мені цікаво, чому пісні українські, а мова російська?
— В поисках лучшей жизни наши предки приехали в Казахстан еще при Столыпине. Прошло много лет, вот и разучились говорить. Но сохранили песни, обычаи, кухню. Это помогло выжить. Как видишь, живём неплохо, с украинским размахом, а песня вроде бы возвращает в молодость.
Гранчак горілки зробив свою справу, і я без спонукань затягнув: «Гей на горі та й женці жнуть...» Бабуся обняла мене за плечі, по старечих щоках скапували сльози. До пізнього вечора ми чаркувалися, старанно виводячи все нових і нових пісень. Згадали навіть ті, котрі тут ніколи не звучали.
— Синок, — звернулася бабуся до літнього чоловіка, який наливав штрафну, — возьми Борю к себе, он мне нравится.
— Мама, скоро сын из армии, а дочь из ПТУ возвратятся...
— Цыц, я сказала! Чаще буду распевать у тебя наши песни. Вспомни, ты сюда таким же приехал.
Так старовина пісня допомогла мені потрапити у гарну українську родину, котра ще зберігала свої корені. Згадую ті давні роки, і болить серце: там, у далекому Казахстані, рідна пісня не вмерла і житиме, доки залишатиметься хоч один українець, а в нас удома мало не всуціль її витіснила чужа попса. Хіба та попса здатна через десятиліття повернути у молодість? Хіба здатна вберегти українську душу?

Борис ДРАЇМ.
м. Ананьїв.