Реакції на заяви Залужного про НАТО

«Ніколи ми в НАТО, на жаль, не вступимо». Ця заява колишнього головнокомандувача ЗСУ, а нині посла у Великій Британії Валерія Залужного, зроблена під час наради українських послів у Києві, викликала бурхливу дискусію. Одні погоджуються з його критикою військових доктрин Альянсу, інші вважають передчасними висновки про те, що Україна ніколи не стане його членом.

Запитання до колишнього головкома ЗСУ стосувалося можливого вступу України до Об’єднаних експедиційних сил (JEF). Однак Залужний несподівано перевів дискусію на НАТО — відповідь стала чи не головною інформаційною подією зустрічі. Він сказав, що знає Альянс не з чуток: дванадцять років особисто працював над упровадженням його стандартів в українській армії. Тепер, за його оцінкою, вже НАТО доведеться пройти схожий шлях — близько 12 років знадобиться Альянсу, щоб оновити свої військові підходи й хоча б наблизитися до нинішнього рівня російської армії.

5 серпня окупанти атакували Одещину ударними безпілотниками: одна людина загинула, ще вось-меро дістали травми. Внаслідок удару на одному з підприємств в Одеському районі загорілися автомобілі. Були обстріли 4-го, 3-го, 2-го…

Така сумна констатація фактів про ворожі обстріли нашої області щодня фіксує страшні реалії війни: ворог не зменшує, а нарощує свої спроможності знищення всього — і цивільної, і промислової інфраструктури, і людського майна, що наживалося роками. Натомість наші «друзі-партнери» дедалі більше виставляють претензій до нас, держави, яка захищається від агресивного нападу. І помітно зменшують допомогу, а то й відмовляють у ній.

Про відставку Федорова і призначення Драпатого та Хмари

Відставка Михайла Федорова з посади міністра оборони вивела на вулиці тисячі людей із вимогою повернути його в уряд — у п’ятницю, 31 липня, відбувся наймасовіший протест часів повномасштабної війни.

Сам Федоров після звільнення дав велике інтерв’ю «Українській правді» (https://www.pravda.com.ua), в якому заявив, що не вважає свою історію у владі завершеною і не поспішає палити мости у відносинах із Банковою. Ексміністр не збирається виходити до протестувальників, як і не закликатиме їх розійтися.

Нарешті можна підсумувати перші результати цьогорічної спільної археологічної експедиції Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського (Одеса) та Інституту археології НАНУ: одну із веж Хаджибейського замку — знайдено!

Цією сенсаційною новиною на своїй фейсбук-сторінці поділився доктор історичних наук, ректор ПНПУ Андрій КРАСНОЖОН.

Вперше за 240 років, пише вчений, вирішено питання не лише точної локалізації цього оборонного комплексу, а й визначено його реальні розмі-ри, які були дотепер суперечливими. Питання з датуванням поки що залишається відкритим. Замок збудований з руїн давньогрецької колонії Гавань Істріан, що розташовувалася поруч. Місце перспективного пошуку цієї вежі було вирахувано ще в минулому році, за результатами зіставлення планів замку 1789-го з планами розкопаної нами фронтальної стіни артилерійської батареї, прибудованої до замку в 1760-х з боку морського схилу.

Останнього липневого дня Музей української книги Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М.С. Грушевського перетворився на простір розмови про сучасну українську прозу, природу творчості та психологію людських амбіцій. Тут відбулася презентація нового роману Катерини Зінов’євої «Зубри», що побачив світ цього року у видавництві Yakaboo Publishing.

Замість традиційної зустрічі з автором гості отримали можливість долучитися до живого онлайн-діалогу. Письменниця спілкувалася з одеською аудиторією наживо, відкриваючи маловідомі сторінки роботи над романом — від першої ідеї до останніх редакторських правок. Модерувала розмову літературна оглядачка, журналістка та провідна фахівчиня Музею української книги Веро-ніка Стягайло.

6 серпня старшому прапорщику Віктору Діхтієвському сповнилося б 60. Але саме 6 серпня — у день свого 48-річчя — він загинув, до кінця виконавши військовий обов’язок зі збереження єдності й цілісності Української держави.

Народився Віктор Миколайович 6 серпня 1966-го у Бердичеві Житомирської області в родині простих робітників. У 1981-у закінчив 8 класів тамтешньої середньої школи №1, в а 1985-у — Бердичівський машинобудівний технікум, де отримав спеціальність «технік-технолог».

До сороковин відомого українського поета, перекладача, дисидента-шістдесятника, заслуженого працівника культури України Дмитра Романовича Шупти (20.01.1938 — 29.06.2026)

Мій рід — козацький спрадавна, козацькі і прізвища моїх предків: Шупти, Жугани, Гудзі. Тепер я виразно бачу, як козацький дух роду формував мій життєвий шлях…

З інтерв’ю з Валерією НЕЧЕРДОЮ.

Дещо з історії ОУН в Одесі

(Продовження. Початок у номері за 30 липня).

Професор Т.С. Вінцковський в опублікованому ним оригінальному документі ДАОО під назвою «Український рух в Одесі» від 23 травня 1944 року (в перекладі з румунської мови) конкретизує інформацію про посади та місця роботи деяких учасників тієї зустрічі. Зокрема, крім Бондарчука як директора українського театру, вказані імена Ф.М. Шумлинського як викладача української мови в українському ліцеї, Всеволода Каковського як художника, що працював у примарії, Василя Федоровича Кисельова як працівника муніципальної санаторної дирекції, Пелішенка як директора українського ліцею по вул. Єлизаветинській, 5 (сучасна вул. Університетська. — Прим. А.Г.), Віктора Миколайовича Крижанівського як викладача математики у цьому ж ліцеї, Ф.Й. Садового як директора початкової школи, Володимира Євтихійовича Черняховського як викладача латинської мови у чоловічому ліцеї (див.: Вінцковський Т. Документи державного архіву Одеської області про Українське самостійницьке підпілля у Трансністрії // Лукомор’я. — В. 2. — Одеса, 2008. С. 193—194).

«Українська літературна газета» — доволі популярне в Україні, хоч і досить дороге видання, але ж найоб’ємніше — 48 сторінок.

У липневому номері «УЛГ» вміщене інтерв’ю Василя Бондаря з аксакалом одеських літераторів, відомим поетом, прозаїком і сценаристом 95-річним Станіславом Стриженюком. У цьому інтерв’ю (яке займає понад дві газетні шпальти) автор широко розкриває життєву і творчу біографію ветерана письменницької праці.

Взагалі так можна сказати про будь-якого видатного митця. Однак мистецтво — не математика чи фізика, тут нема аксіом та загальновизнаних правил. У кожної людини — свої відчуття, тож зовсім не обов’язково, що її серце відгукується на твори навіть найвизначнішого митця.

Але ж мають бути якісь критерії, докази, що дозволять впевнено сказати: так, цей поет, прозаїк чи художник здатний бути цікавим для наших сучасників!

Одеса є місцем зародження українського кінематографа наприкінці ХІХ століття. Про це згадали Оксана Гутцайт і Дар’я Трегубова, ведучі чудового заходу — десятої церемонії нагородження лауреатів Національної кінопремії «Золота Дзиґа», що відбулася 25 липня у Києві. Мені разом з дружиною випала честь бути запрошеними на цю непересічну подію. Деякими враженнями хочу поділитися з читачам «ЧН».

Засновником премії є Українська кіноакадемія, яка діє із 2017 року. Переможці численних номінацій, що охоплюють усі галузі та спеціальності кінемато-графа, отримують статуетку, основним елементом якої є кадр з кіноплівки, золотий чотирикутник, який динамічно обертається, уособлюючи кінематограф. Водночас вона нагадує дзиґу, що символізує рух, дієвість, зміни, вітальність — дух національного кінематографа. Йдеться і про відсилання до видатного кінорежисера, який працював у підрадянській Україні у 1930-х роках Дзиґу Вертова (Давида Кауфмана) і зняв перший звуковий фільм «Симфонія Донбасу».

У вівторок у Вашингтонському національному кафедральному соборі попрощалися з великим другом України — сенатором Сполучених Штатів Америки Ліндсі Гремом. Участь у церемонії взяв і глава нашої держави Володимир Зеленський.

І це не випадково. Адже Ліндсі Грем — один із найпослідовніших захисників України як у Республіканській партії, так і в найвищих владних кабінетах Америки. За роки повномасштабної російської агресії він відвідував нашу країну десять разів і буквально за два дні до смерті був у Києві, що стало його останнім закордонним візитом.

Коли і як вона знову (не) стане українською?

Місяць знадобився Державній службі етнополітики та свободи совісті (ДЕСС), аби виявити ознаки афілійованості Почаївської Свято-Успенської лаври з Росі-йською православною церквою, діяльність якої законодавчо заборонена на території України. Рішення про проведення відповідної перевірки було ухвалене 24 червня, а вже 22 липня з’явилося відповідне повідомлення.

Формально зараз Почаївська лавра належить державі (розпорядник — Міністерство культури України, балансоутримувач — Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник), але за фактом використовується монастирем.

Балтська громада зробила ще один важливий крок до розвитку сучасної медицини. Проєкт зі створення реабілітаційного центру на базі КП «Балтська багатопрофільна лікарня» став переможцем всеукраїнського конкурсного відбору, організованого Фондом соціального захисту осіб з інвалідністю.

Ця перемога відкриває шлях до реконструкції будівлі колишньої першої лікарні, де після оновлення працюватиме сучасний центр реабілітації. Тут отримуватимуть допомогу ветерани, військовослужбовці, люди з інвалідністю та всі, хто потребує фізичної чи психологічної реабілітації, пише https://novynar.city.

Доктор історичних наук, професор Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Тарас Гончарук провів екскурсію цим маршрутом для внутрішньо переміщених осіб, відвідувачів центру підтримки переселенців «ЯМаріуполь. Одеса».

Подорож допомогла її учасникам по-новому побачити історію Одещини — крізь призму взаємодії людини і природи, змін природного ландшафту та можливостей його відновлення.

Переселенці відвідали одне з найстаріших в Україні кладовищ запорозьких козаків — Куяльницьке, або Сотниківське, розташоване на схилах Шкодової гори. Це також місце пам’яті про каменярів, які, ризикуючи життям, добували черепашник для розбудови Одеси — одного з найбільших міст України середини ХІХ століття. Символічно, що Кобзар і Каменяр стали двома визначальними національними образами в українській культурі.

Кам’яні хрести, виготовлені з місцевого вапняку або пісковику, їхні форми та написи розповідають про дати народження і смерті похованих, їхній родинний та суспільний статус. На одному із жіночих поховань, зокрема, зазначається, що померла була дружиною козака. Па-м’ятки також свідчать про високу смертність каменярів, пов’язану з небезпечними умовами їхньої праці.

31 липня сповнилося б 40 років українському громадському активісту, учасникові Революції Гідності, командиру-десятнику одеського осередку «Правого сектору» Ігореві Іванову. Але йому назавжди — 27. Він загинув 2 травня 2014-го від кулі проросійського бойовика на центральній вулиці Одеси. Він був першою жертвою сутички, спровокованої ворогами України та місцевими колаборантами, і його смерть стала «точкою неповернення», після якої загострення протистояння було неминучим. За оцінкою Інституту національної пам’яті України та українських ЗМІ, події 2 травня зупинили «російську весну» в Одесі.

Ігор народився 31 липня 1986 року в Білгороді-Дністровському в сім’ї Володимира і Любові Іванових. Батько — українсько-російського походження, мати — болгарсько-гагаузького. Рідний брат прадіда Ігоря по батьковій лінії — радянський маршал С.К. Тимошенко. Правнук захоплювався військовою історією та вивчав у деталях воєнні операції, якими керував його предок.

У першому півріччі 2026-го в Україні народилися 73292 дитини. За цей же час зафіксовано 259853 смерті. Це перше офіційне зростання кількості померлих за останні п’ять років, повідомляє https://opendatabot.ua, посилаючись на дані Мін’юсту Отож смертність у нас більш ніж у 3,5 раза перевищує народжуваність.

На жаль, народжуваність продовжує падати: порівняно з першим півріччям 2025-го на світ з’явилося на 16% малюків менше. Якщо порівнювати із відповідним періодом напередодні повномасштабної війни, ситуація ще гірша: скорочення аж удвічі.

Природа дала людству можливість першого кохання. Кохання хлопця і дівчини є основою для народження здорових дітей і продовження роду людського.

Та людство неоднозначно ставиться до першого кохання. Так, в Україні створення сім’ї віками відбувалося за рішенням батьків, а бажання дітей часто не бралося до уваги. Лише на початку двадцятого століття стали частіше створюватися сім’ї як наслідок першого кохання.

У дослідженні під назвою «Режисерська доля: історія однієї сім’ї» (див.: «Південний Захід. Одесика». Історико-краєзнавчий науковий альманах. Випуск 37. — Одеса: Бондаренко М.О., 2025. С. 239—248) побіжно згаданий нетиповий для талановитих мистців факт із біографії одеських акторів і режисерів, учнів знаменитого педагога, новатора і реформатора українського театру Леся Степановича Курбаса (1887—1937) — Степана Корнійовича Бондарчука (1886—1970) і його дружини Софії Андрі-анівни Мануйлович (1892—1971), які, вимушено перебуваючи в Одесі під час тимчасової румунської окупації в роки Другої світової війни (1941—1944), після звільнення міста були за-арештовані й запроторені комуністичною владою на довготривалий термін ув’язнення у сталінські табори.

На цей факт уперше звернула увагу кандидатка мистецтвознавства Наталя Єрмакова (м. Київ) у своїй публі-кації, підготовленій за збереженими документами сімейного архіву родини С. Бондарчука — С. Мануйлович, з якими вона мала можливість ознайомитися за згодою їхніх нащадків, мешканців сучасної української столиці (див.: Наталя Єрмакова. Архів долі: публікація документів архіву С. Бондарчука і С. Мануйлович. // МІСТ: Мистецтво, історія, сучасність, теорія: зб. наук. пр. з мистецтвознавства і культурології. / Ін-т проблем сучас. мистец. НАМ України; редкол.: В.Д. Сидоренко (голова), А.О. Пучков (заст. голови) та ін. — К.: Фенікс, 2013. — Вип. 9. — С. 60).

У середині літа світова громадськість і наукова спільнота вшанували 180-річчя від дня народження великого гуманіста XIX століття, видатного вченого українського походження, одного з основоположників польової антропології, географа, етнографа, природознавця, біолога та мандрівника Миколи Миколайовича Миклухи-Маклая (1846—1888).

Як дослідник і вчений він провів кілька років на північно-східному узбережжі Нової Гвінеї, де до того ніколи не ступала нога європейця (1871, 1876—1877, 1883).  Проводячи антропологічні дослідження серед острів’ян, учений крок за кроком знаходив неспростовні докази того, що тубільці за своїми фізичними і психологічними особливостями не відрізняються від «білих людей». Таким чином Миклухо-Маклай одним із перших у світовій науці довів біотичну повноцінність представників усіх націй і рас. Його праці та численні публікації в тогочасній пресі стали поштовхом  до активізації політики проти расової дискримінації у світі. Він першим передбачив крах панівної тоді світової колоніальної системи і висунув ідею створення таких поважних інституцій, як сучасна Організація Об’єд-наних Націй.

Що робити, якщо знайшли пташеня чи дитинча дикої тварини

Ви гуляєте в лісі й раптом побачили, що на землі пищить безпорадне пташеня або в траві зачаїлося самотнє зайченя... Перший природний порив більшості людей — взяти маля на руки, погодувати чи забрати додому. Здається, що без нашої допомоги воно приречене.

Однак у дикій природі діють зовсім інші закони, і те, що нам може здатися самотністю чи хворобою, часто є нормою.

На півдні України помітили рідкісну комаху, що є найбільшою осою Європи — сколію-гіганта. Фото та відео незвичайної комахи, яку плутають з шершнем, оприлюднили фахівці Державної екологічної інспекції Південно-Західного округу.

Дослідники розповіли, що сколія-гігант (Megascolia maculata) — найбільша перетинчастокрила комаха Європи, яка занесена до Червоної книги України. Самки можуть досягати 4—4,5 сантиметра завдовжки. Великі крила з фіолетовим відливом, чорне тіло з жовтими плямами та густими волосинками роблять її спра-вді ефектною. Саме через такий вигляд комаху часто плутають із шершнем і вважають небезпечною.

Під час польоту у зграях птахи орієнтуються лише на тих сородичів, які перебувають попереду або поруч із ними, і повністю ігнорують рух тих, хто летить позаду. Така поведінка тривалий час здавалася вченим суперечливою щодо третього закону Ньютона — фундаментального принципу класичної фізики, згідно з яким кожна дія викликає рівну за силою та протилежну за напрямком протидію.

Оскільки в пташиних зграях, скупченнях бактерій чи людських натовпах взаємодія відбувається лише в один бік, фізики називають такі системи нереципрокними (невзаємними). Через це їх було вкрай важко точно моделювати.

За останній час склалася традиція, що двічі на рік «Українська правда» (https://www.pravda.com.ua) записує інтерв’ю з керівником фонду «Повернись живим» Тарасом Чмутом. Адже розмова з ним — це наче звірити компас, щоб розуміти, куди рухаємося.

Про цю бесіду ми домовлялися кілька місяців. Чмут переносив зустріч через брак, на його думку, нових і актуальних тем, щодо яких він ще не висловлювався.

Цілком випадково погодили дату запису, не знаючи про плани Володимира Зеленського звільнити уряд Юлії Свириденко та позбутися Михайла Федорова з Міністерства оборони. Як співає Віктор Павлік: «Все сталося само собою» — кращого моменту для такої розмови годі було й шукати.

Найвеличніший пам’ятник Києва — це, безумовно, пам’ятник Богдану Хмельницькому, відкритий у 1888-у на Софійській площі під час святкування 900-ліття Хрещення Русі. Він був спільним результатом ініціативи українських інтелектуалів, підтримки царського уряду та роботи російських майстрів. Збір коштів проводився за всеросійською підпискою із 1870 року.

Хто ж був тим українським інтелектуалом, якому належала ідея встановлення цього пам’ятника? Ним був Микола Іванович Костомаров (1817—1885) — видатний український історик, етнограф, письменник, поет-романтик і громадський діяч, один із засновників Кирило-Мефодіївського братства та ідеолог українського національного відродження. Він народився 4 травня 1817 року в селі Юрасівка, Воронезька губернія (нині — РФ). Його батько був російським поміщиком, а мати — українською кріпачкою.

Україна вже понад дванадцять років бореться за своє існування, а п’ятий рік поспіль живе в умовах повномасштабної війни. Наші захисники й захисниці щодня ризикують життям заради держави, і держава зобов’язана забезпечувати належне поповнення Сил оборони. Це аксіома. Мобілізація — питання виживання країни.

Але є ще одна аксіома: навіть під час війни закон залишається законом, а права людини — недоторканними.

Те, що ми спостерігаємо останнім часом навколо мобілізаційних заходів, свідчить про системну проблему, коли межа між законними процедурами та відвертим свавіллям дедалі частіше стирається. І саме тому про це потрібно говорити відкрито, написав у своїй авторській колонці на «Українській правді» (https://www.pravda.com.ua) Дмитро ЛУБІНЕЦЬ, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини з 2022 року.

Президент Володимир Зеленський визначився з кандидатом на посаду Головнокомандувача Збройних сил України — ним стане генерал-майор Михайло Драпатий.

Народився 21 листопада 1982 року у Кам’янці-Подільському (Хмельницька область). Вищу військову освіту здобув у Харківському інституті танкових військ. По завершенні навчання у 2004-у почав службу в 72-й окремій механізованій бригаді.

На початку війни на сході України командував другим механізованим батальйоном цієї мехбригади. Брав участь у звільненні окупованого Маріуполя. За його наказом 9 травня 2014-го українські бойові машини піхоти прорвалися через блокпости окупованого міста. У першій БМП, яка перетнула загородження, був і сам Драпатий. Очолював прорив українських підрозділів з оточення під Ізвариним («Ізваринський котел»). Воював в Авдіївці та Ясинуватському районі Донецької області. Потім були бої в районі Бахмутської траси.

На момент повномасштабного вторгнення був заступником командувача Об’єднаних сил апарату Головнокомандувача ЗСУ. 17 березня 2024 року бригадний генерал Михайло Драпатий призначений заступником командувача військ оперативного командування «Південь» Сухопутних військ й очолив оперативне угруповання військ «Південь» (з червня — оперативне угруповання військ «Каховка», з вересня — «Кривий Ріг»). Керував обороною Кривого Рогу, тоді окупантів вдалося зупинити й стабілізувати лінію зіткнення. Був одним із командувачів, які керували звільненням правобережжя Херсонщини.

Сучасний світ ніколи не мовчить. Щосекунди екрани наших телефонів спалахують новими повідомленнями, які борються за найцінніше — нашу увагу. Та чи завжди інформація, яку ми споживаємо, робить нас мудрішими? Іноді вона не просвітлює, а виснажує, не допомагає зрозуміти світ, а непомітно починає керувати нашими емоціями, думками й навіть нашим ставленням до життя.

Звичайний ранок, людина щойно прокинулася і ще не встигла випити каву, як рука вже тягнеться до смартфона. На екрані одна за одною з’являються новини: ракетний обстріл, смертельна аварія, економічна криза, стихійне лихо, політичний скандал… Минуло лише п’ять хвилин, а серце вже б’ється швидше, думки наповнюються тривогою, настрій зіпсований ще до початку дня. При цьому нічого з прочитаного безпосередньо не сталося з цією людиною саме зараз. Проте її мозок сприймає кожне повідомлення як потенційну загрозу, ніби всі ці події відбуваються поруч. Так непомітно звичайний ранок перетворюється на джерело стресу, а телефон — із засобу зв’язку на постачальника постійної тривоги.

Нещодавно в Музеї української книги Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки імені М.С. Грушевського відбулася презентація книги Максима Бутченка «Острів ГУР. Таємниці. Операції. Війна».

Попри те, що автор не зміг бути присутнім особисто, завдяки сучасним цифровим технологіям він узяв участь у зустрічі онлайн. Під час цієї розмови розповів про історію створення книги, виклики, з якими зіткнувся, працюючи над нею, спілкування з військовослужбовцями Головного управління розвідки Міністерства оборони України, відповідальність за висвітлення подій війни (достовірність фактів і, водночас не розкриття військових таємниць).

120 років тому народилася Олена Теліга — українська поетеса, публіцистка, літературна критикиня, діячка ОУН

Її життя було яскравим і сповненим рішучості, але, на жаль, трагічно обірвалося: у лютому 1942 року її розстріляли нацисти в Бабиному Яру в окупованому Києві. Кожен, хто тільки знайомиться з постаттю Олени Теліги, вже не залишається байдужим ні до її долі, ні до долі нашої Батьківщини, за яку вона віддала своє життя.

Олена Теліга народилася 21 липня 1906 року в родині українських інтелігентів неподалік Москви. Її батько, викладач Московського інженерного училища, інженер-гідротехнік Іван Шовгенів (Шолґєнов), був родом із села Кам’янка Куп’янського повіту Харківської губернії і до переїзду мав прізвище Шовгеня. Мати — Уляна Нальянч-Квачковська — родом із Старокостянтинова на Поділлі зі священницької сім’ї, була чуйною і доброю жінкою. Мовою спілкування Шовгенівих на той час була російська, але колискові мати співала українською.

У Європі з’явився вражаючий пішохідний маршрут через шість країн. Його довжина — майже 3,5 тисячі кілометрів. Старт — у Польщі, фініш — в Італії.

Ця пригода аж ніяк не для слабкодухих. Як пише https://www.timeout.com, маршрут під назвою «Вовча стежка» складається із семи безперервних етапів. Загальний набір висоти на ньому — понад 78400 метрів, що можна порівняти із дев’ятикратним сходженням на Еверест.

Черговий саміт НАТО відбувся в Анкарі. Туреччина дуже хотіла провести цю зустріч. Президент Ердоган особисто доклав до цього чимало зусиль. І все ніби склалося: Трамп прилетів, декларацію погодили, кризу подолали. Чи слід вважати саміт успішним? Напевно, так, якщо пригадати, наскільки іншим був ювілейний саміт НАТО у Вашингтоні. Навіть не віриться, що це було лише два роки тому. Тоді це був інший Альянс. За два роки багато що змінилося.

Рушійною силою цих змін стали як президент США Дональд Трамп, так і ситуація, що склалася в Європі через агресію Росії й російсько-українську війну. Рівень напруги раніше зростав настільки, що Трамп навіть погрожував вийти з НАТО та вимагав від членів Альянсу платити за власну безпеку і допомогу Україні, а не чекати, що й надалі весь оборонний тягар братимуть на себе Сполучені Штати.

І вдень, і вночі сирени не змовкають: тільки-но просигналізували про відбій тривоги, як уже знову виють, попереджаючи про небезпеку…

Безпілотники і ракети одні за одними летять на наші домівки, на школи, лікарні, вбивають українців за те, що не стають на коліна, не погоджуються лизати московського чобота.

Відтоді, як Україна почала змінювати хід війни, завдаючи болючих ударів углиб Росії, російська влада вирішила не шукати компромісів (бо це для кремлівського діда — самогубство), а йти шляхом ескалації. УНІАН (https://www.unian.ua) зібрав можливі сценарії.

«Нема бензину». Це словосполучення вже стало девізом літа-2026 не лише в окупованому росіянами Криму, а й на всій території «великої та неосяжної» Росії. І поки більшість громадян РФ продовжують дивуватися: «Що відбувається? Хтось може пояснити?», дехто вже починає прозрівати, звинувачуючи у кризі владу. Кремль, вочевидь, зовсім не зацікавлений у розповсюдженні таких думок. Звідси — закручування гайок: вимкнення інтернету, паралельна реальність від російської пропаганди, коли з телевізорів розповідають про «штучний ажіотаж», приборкання найбільш норовливих z-воєнкорів…

«Джина ненависті легко випустити, але заштовхати назад буде важко», — вважає Володимир В’ятрович, один із найвідоміших в Україні дослідників визвольного руху та українсько-польських взаємин, очільник Інституту національної пам’яті в 2014—2019 роках.

26 травня Володимир Зеленський підписав указ про присвоєння Окремому центру спеціальних операцій «Північ» у складі ССО почесного найменування «імені Героїв УПА». Навряд чи саме це рішення стало точкою відліку нинішнього загострення у відносинах між Україною та Польщею. Однак польський політикум сприйняв цей указ як пас, яким неможливо було не скористатися. У критиці України об’єдналися політичні опоненти — президент Навроцький і прем’єр Туск.

Що стоїть за урядовими змінами Зеленського?

В Україні — менше, ніж за рік — знову оголосили, що поміняється прем’єр-міністр, а також, вочевидь, можуть бути значні кадрові перестановки в уряді. Але між торішньою зміною прем’єра і нинішнім усуненням прем’єрки Юлії Свириденко ще ж були перестановки в керівниці Офісу президента після відставки Андрія Єрмака й інші кадрові призначення — було це в кінці минулого року — на початку 2026-го.

Чому раз на пів року Україну затягує у вирій ключових кадрових змін? Чи таким чином — оголошенням з боку президента — має змінюватися прем’єр та уряд? Що тут не так? Розбираємо.

На Одещині розпочалася робота з підготовки Ромського атласу регіону — важливого інструменту для кращого розуміння реального становища ромів, їхніх потреб, умов проживання, доступу до базових послуг, освіти, медицини, соціальної підтримки та можливостей для повноцінної участі у житті громад.

Такий підхід уже був апробований на Закарпатті — у регіоні, де, за даними перепису 2001 року, проживає близько третини ромського населення України, а ромські громади мають значну компактність проживання. Саме там у 2025-у Офіс Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини ініціював проєкт «Соціальний атлас ромських громад Закарпаття», спрямований на всебічне дослідження умов проживання, потреб і викликів ромської спільноти. У квітні цього року в Ужгороді презентували аналітичний звіт, що охопив 10 громад Закарпатської області, 530 ромських домогосподарств і понад 2900 осіб.

Слово про друга

10 липня відзначив свій 80-річний ювілей кандидат історичних наук, доцент кафедри загальноправових дисциплін Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, а також професор, дійсний член (академік) Міжнародної Кадрової Академії Олексій Ілліч Домбровський.

У його доробку — понад 150 наукових і навчально-методичних праць, надрукованих у підручниках, монографіях, збірниках та в періодичній пресі.

А розпочинав свій шлях у науку Олексій Домбровський у далекому 1968 році, коли після демобілізації зі строкової армійської служби бравий старшина-танкіст приїхав вступати на історичний факультет знаменитого Одеського університету, який згодом закінчив з відзнакою. Ще під час навчання поєднав свою долю з однокурсницею красунею-активісткою Ларисою. У дружній сім’ї народився син Ярослав.

Слід зауважити, що попервах, після закінчення середньої школи у селі Копистирин на Вінниччині, Олексій мріяв стати будівельником, навіть отримав відповідну кваліфікацію, але любов до історії перемогла. Щоправда, і професія будівельника знадобилася, коли він у складі студентських будівельних загонів кілька разів виїжджав до Тюмені та Якутії.

19 липня сповниться 150 років від дня народження видатного українського політичного діяча, члена Центральної Ради, голови Ради міністрів і міністра закордонних справ УНР, одного із засновників УАПЦ Володимира Чехівського. За цією загальною фразою криється ціле життя подвижника української справи.

Народився Володимир Мусійович Чехівський 19 липня 1876 року в селі Гороховатці Обухівського району на Київщині в родині священника. За сімейною традицією отримав богословську освіту: спершу — в семінарії, а згодом — у Київській духовній академії. Під час навчання брав участь у роботі студентського гуртка українських соціал-демократів.

Одеса стала першим містом презентації третього видання монографії «Шістдесят тоталітарних років: зображальне мистецтво України» (Київ, «Ліра-К», 2026) авторства провідного українського мистецтвознавця Олексія Роготченка (Київ).

Захід, ініційований Одеською обласною організацією Національної спілки художників України, відбувся 9 липня в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського. Привітали гостя: Анатолій Горбенко, голова обласної організації НСХУ, народний художник України, член-кореспондент НАМ України; Ольга Тарасенко, докторка мистецтвознавства; Анна Носенко, кандидатка мистецтвознавства, завідувачка кафедри образотворчого мистецтва художньо-графічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського. Промовці наголошували на актуальності теми, фундаментальності, ґрунтовному науковому апараті та джерельної бази презентованої праці. Фоліант третього видання обсягом 528 сторінок формату А4 містить близько 1300 ілюстрацій, багато з яких репродуковані вперше. Суттєва перевага нової редакції — наявність іменного покажчика, а це — 3000 імен.