Українські рушники майже ніколи не застосовувалися за прямим призначенням, тобто саме як рушники. Воно й зрозуміло: вишита річ — не проста, не буденна. Візерунки, які вони містять, мають виняткове значення, тут закладені глибинні символи зв’язку з пращурами, з народом. Така річ — обрядова і завжди святкова. Зазвичай, це подарунок чи оберіг. Скоро його матиме й Одеса…
Рушник-оберіг вже є в Києва. За рік він буде і в нашого міста: організатори «Вишиванкового фестивалю» — громадська організація «Демократичний альянс» та молоді активісти — обіцяють створити його до наступного Дня Одеси. Відповідну роботу вже почали. І справа ця непроста: півроку піде тільки на розробку візерунків та символіки полотна, стільки ж часу займе його творення.

Події Другого одеського бієнале сучасного мистецтва, що стартував на днях, розгортатимуться не лише на традиційних майданчиках — в арт-галереях, а відбудуться також на головних вулицях міста і навіть у зоопарку…
Головна адреса фестивалю — Музей сучасного мистецтва Одеси. Саме там, з відкриття художньої виставки «Зона життя», він і розпочався. Розмаїття жанрів, стилів, тем представлених робіт збивало з пантелику. Серед авторів — початківці та вже визнані митці. Таке «сусідство» особливо порадувало знаного художника, поета та скульптора Вадима Грінберга: «Деякі роботи мене здивували. Це свідчить про те, що їх автори — справді талановиті, хоч і не всі з них «професіонали». Існує такий парадокс: професіоналізм і творчість — взаємовиключні поняття. Справжній митець ніколи не знає, що він робить, він завжди у сумнівах, пошуках... Сумнів — передумова для творчості, а подив — його мірило».

Ще рік тому на одній з прес-конференцій директор Одеського музею західного та східного мистецтва Володимир Островський передбачав, що викрадена картина Караваджо «Взяття Христа під варту» незабаром випливе. Так і сталося. Полотно знайшли у квартирі в Берліні, де мешкали колишні громадяни СНД, які підозрювалися у крадіжках. Сьогодні шедевр з одеського музею перебуває на зберіганні у Берлінській державній художній галереї.
— Нам дуже пощастило, з одного боку, що картину викрали непрофесійні злодії, — зазначив Володимир Островський. — Вони не розуміли, що вкрасти набагато легше, ніж реалізувати. Якби вкрали фахівці, знайти картину було б набагато важче і виплила б вона набагато пізніше, хоча, можливо, у кращому вигляді.

Свій шістдесятирічний ювілей викладач Одеського художнього училища, член Національної спілки художників Леонід Ванденко відзначив двома виставками. На першій, що відбулася у Малій залі Музею західного та східного мистецтва, автор з великою мірою вірогідності зумів передати враження від своєрідного характеру природи Карелії — батьківщини його коханої дружини Антоніни Василівни. До Карелії художник їздив майже щорічно під час відпустки з десятками заготовлених на підрамниках полотен, а повертався з написаними на них пейзажами дивовижної, для нас, мешканців Півдня, природи.
Чистоту і прозорість повітря, характерну для краєвидів Півночі, художник зумів передати кольоровою розкладкою: контурно чітка синя далечінь, свіжа, насичена зелень переднього плану, на воді відблиск біло-хмарного неба (картини «Літо в затоці», «На мису», «В Карелії літо»). Відобразив риси карельської дерев’яної архітектури — свинцево-сіра обвітрена і промита дощами деревина рублених будівель на тлі зелених ялин та сосен («Кандалацька губа», «Село Кереть», «Вечір. Будинки. Північ»). Декоративно чіткі тонові і кольорові контрасти, рудий та жовтуватий камінь на тлі холодного синього моря передані в полотнах «Чайки біля моря», «Вартовий Білого моря». Сувора природа півночі мовби приховує в собі якусь мовчазну таємничість, містичну несподіваність, божественість, яку відчуваєш лише духовно. Такі риси притаманні уже згаданим та іншим творам, представленим на цій виставці («Північний храм», «Ріка Кереть», «Берези в Карелії», «Біла ніч в затоці» тощо). Ця невелика, але змістовна експозиція привернула до себе неабияку увагу.

У п’ятницю, 6 серпня, в Одеському музеї західного та східного мистецтва відкрилася ретроспективна виставка творів Миколи Степанова (1937 — 2003).
...І Бог нагородив його, давши втіху від роботи і мистецьке визнання.
У щоденній життєвій круговерті ми звикли не звертати уваги на скульптурні пам’ятники довкруж нас (та й, по правді кажучи, дуже мало їх заслуговує на це), й лише коли доводиться обходити натовп туристів, мимохідь кидаємо озирк у напрямку їхніх поглядів. І враз, якщо душа чутливо
озветься на те, що хотів сказати мистець, – їй відкриється несподівано сотні разів бачена картина: на крихітному майданчику безтурботно собі граються двійко хлопчаків, Петя і Гаврик. Ми давно вже забули про цих персонажів, а вони живі й досі, хоч створені уявою двох талантів – спочатку письменника, а затим – скульптора. Якось Микола Степанов сказав про цю композицію, що це одна з його основних робіт – недарма двадцять років поспіль йшов саме до такого вирішення теми. По правді, якби двоє хлопчаків у реальному житті гралися там, то ніхто б цього і не помітив за буденними клопотами. Невипадково письменник Валентин Катаєв, автор повісті «Біліє парус одинокий», тільки й мовив про цю роботу: «Нічого ні додати, ані забрати у неї я б не наважився».

Приклад справді державного підходу до розвитку мистецтва, культури загалом, демонструє нині Туреччина. Саме культура формує привабливий образ країни, надає їй колоритності, створює передумови цивілізаційного поступу. У нас, на жаль, про вагу культури державні чиновники згадують лише тоді, коли приймають почесних гостей, зарубіжні делегації — тоді й книги доречні, й картини потрібні. Інерцію залишкового принципу так і не подолано, бо немає політичної волі, послідовності й відповідного мислення, як і, зрештою, критичної маси її носіїв — культурної еліти при владі.
Несподівана зустріч з професором Тракійського університету (Едірне, Туреччина) Буніаміном Ацгюлтекіном ще раз переконала мене, що ця країна таки має позитивний досвід у сфері культурної політики. Пан Ацгюлтекін надзвичайно допитлива, відверта і контактна людина. За день свого перебування в Одесі він встиг побувати на відкритті кількох виставок, а ще стати учасником наукових презентацій.
Буніамін Ацгюлтекін є типовим представником сучасного художника-інтелектуала, який заняття мистецтвом поєднує з педагогікою та діяльністю арт-менеджера. У його стамбульській галереї актуального мистецтва «Алкед» на початку минулого року з успіхом пройшла виставка одеських акварелістів — подружжя Кравченків. Професор підтримує тісні зв’язки з Одеською організацією НСХУ. Ось і цього року одеські митці Анатолій Кравченко та Анатолій Горбенко уже двічі були учасниками міжнародних пленерів – у Мардині (березень) та Ерзурумі (травень), організованих за підтримки турецького уряду. А їх стамбульський колега в останні кілька років неодноразово брав участь у пленерах-симпозіумах у Седневі (Чернігівська область) та Коблевому (Миколаївська). Створені за цей час чудові роботи турецького майстра могли б скласти цілісну виставкову експозицію.

Традиція південної (одеської) школи, закладена наприкінці ХІХ ст., щораз  знаходить своїх нових апологетів, які не на словах, а на ділі підтверджують її життєздатність. Твори відомого одеського пейзажиста Миколи Овсійка (народився 1954-го), що нині представлені в галереї NT-art (Лідерсовський бульвар), — ще один тому приклад.
Зору глядача постають досконалі полотна, створені в пору творчої зрілості цього обдарованого і ґрунтовного в своїх професійних підходах живописця. Овсійко працює майже винятково як пейзажист. Він автор камерних, лірично-задушевних пейзажів, що підкуповують ясністю світовідчуття і нелукавством. Митець також успішно реалізує свій творчий потенціал в натюрмортах. Голландське ви­значення  жанрової специфіки як «тихе життя» є гранично повним стосовно творів цього живописця. Його натюрмортам притаманні самодостатність пластичної форми, вірність тону, колористична стриманість і разом з тим насиченість, «об’єктивізація» мотиву, зведення емоцій художника до мінімуму. Вони написані ніби із затамуванням подиху. Мінімалізм мислення тут проявляється найбільш послідовно. У деяких із них «біографічне» відтворення предмета («Колесо», 2010) доводить зображення до рівня символу.  

Ось і відшумів перший Одеський міжнародний кінофестиваль. Дев’ять фестивальних днів пролетіли, як один. Щодня — прес-конференції, майстер-класи, «круглі столи», тематичні вечірки і, звісно, покази кіно… Чи принесе усе це очікуваний омріяний результат — приверне увагу місцевої і світової бізнесової та політичної спільноти до проблем українського кіновиробництва — покаже час. Поки що очевидним є лише імена переможців…
Минулої суботи перед Одеським оперним знову розстелили «червоний килим», по якому на церемонію закриття поспішали зіркові гості кінофоруму. Щойно усі зайняли свої місця, прощальне шоу почалося.
Урочистими промовами присутніх довго не мучили. А голова журі Йос Стелінг, відомий голландський режисер, і не приховував, що поспішає вручити головний приз. «Сцена — не краще місце для режисера», — розпочав він й одразу зняв інтригу вечора — назвав головного переможця.

На перетині дев’ятнадцятого і двадцятого століть на всесвітній оперній сцені, немов коштовні діаманти, вирізнялися три постаті – Енріко Карузо (тенор), Федір Шаляпін (бас) і Руффо Тітта (баритон). Усі вони свого часу гастролювали на сцені Одеського оперного театру.

Руффо Тітта прибув до нашого міста у листопаді 1903 року на запрошення імпресаріо театру пані Лукомської. Хоч стояла ще календарна осінь, вулиці вже були вкриті снігом, а мороз сягав тридцяти градусів. Інколи бруківкою швидко мчали кінні сани з людьми в кожухах та ще й вкритими ковдрами.
До Лукомської підійшов худорлявий юнак, тихим голосом представився, мовляв, прибув згідно з контрактом, підписаним у Мілані на зимовий гастрольний сезон. Побачивши легко одягненого хлопця, жінка відразу ж звеліла своєму синові купити у кращого майстра кожуха і подарувати гостю. Така щирість, привітність на 26-літнього співака справила велике враження. Настрій піднявся. Це було дуже важливо для виступів у місті, де його ще ніхто не знав.
А потім був блискучий дебют Руффо в опері Джузеппе Верді «Ріголетто». Перевтілення в образ був настільки сильним, що після заключних слів у залі на мить запанувала мертва тиша. І враз змінилася шквалом оплесків, що перейшли в овації. Звідусіль чулося: «Браво, Руффо!» А скільки квітів піднесли одеські панянки вродливому дебютантові, скільки разів викликали знову й знову на сцену!
Стояв схвильований, зі сльозами радості на очах перед гамірним, мов розтривожений вулик, глядацьким залом, і можна було подумати, що його життя завжди було всипане квітами і зорями. Але це не так.

Багатомісячна підготовка, тривалі перемовини з режисерами та акторами, прискіпливий підбір кінопрограми, тисячі запрошень — усе це передувало Одеському міжнародному кінофестивалю. А ще раніше, років зо двадцять тому, був «Золотий Дюк», теж «Одеський міжнародний кінофестиваль». Причому, по-справжньому «міжнародний»: його відвідували легенди кіно, на кшталт Марчелло Мастроянні… А що було цього разу?

Інтригу тримали до кінця

Було багато обіцянок, і всі — від організаторів (президента ОМКФ Вікторії Тігіпко, бізнес-леді та дружини віце-прем’єр-міністра України, та її «команди»). Найуживаніші: червоним килимом пройдуть кінолегенди, а сам фестиваль поновить статус Одеси як столиці кіно. І поки організатори робили свою справу, місцеві журналісти свої справи покинули. Замість того, аби видзвонювати вищезгадану пані-президентку, вони телефонували одне одному, перепитуючи: «А про дрес-код — допуск на кінодійство — знаєш? Невже справді без фрака і вечірньої сукні медійникам не обійтися? Навіть у Каннах такого «дрес-код-режиму» немає!»
І тут виникає перше запитання: навіщо висувати такі умови журналістам? Звісно, вечірня сукня у кожної жінки, котра поважає себе, знайдеться. А от де взяти кошти на прокат фрака — близько 300 доларів за один вихід? Зрештою, організатори схаменулися, подобрішали, і чотириста акредитованих медійників видихнули з полегшенням: умови змінені — строгі плаття та костюми.
Так утримувалася інтрига: якщо організатори прискіпливі до таких деталей, то подія і справді готується масштабна чи, принаймні, помпезна…

В Одесі на території санаторію імені Мечникова, що на Куяльницькому лимані, 12 — 18 липня відбувся міжнародний мистецький фестиваль «АртПоле-2010».
Одеса — місто, що не страждає від нудьги. Тут ніколи не буває самотньо, особливо влітку. Люди їдуть сюди і за морською засмагою, і за культурним відпочинком. Тож чим не місце для бурхливого мистецького життя? Так подумали й організатори фестивалю «АртПоле» і перенесли його з Вінниччини аж сюди. Після прохолоди Карпатських гір і подільських річок та лісів фестиваль поміркував собі: треба у нормальну відпустку — як люди, на південь. Відтак, сів у поїзди, автобуси, машини і — гайда… От не знаю, скільки виїхало, але доїхало близько п’яти тисяч різного люду.
Одеса зустріла гостей трохи похмуро: йшли дощі, та й дорога до лиману розмокла, перемісилася автівками та перетворилася на непрохідне болото. Але «танки бруду не бояться», тож хто стрибав, хто плив, а хто вбрід долав перепони на шляху до берегів лиману, де стояла сцена та розросталися наметові містечка. Біля входу на територію поля — сходи у ще одне наметове поселення, над ним напис «Верхня Букатинка». Його жителі оригінально прикрасили це місце, а ще під час фестивалю запрошували усіх до себе дивитися мультики.

В роки перебудови, роки омріяної свободи від радянської цензури, з’явилося чимало «підвальних» театрів, експериментальних студій та театральних лабораторій. Однак не всі вони «дожили» до сьогодні. Природний відбір — сильніший та кращий перемагає слабшого й гіршого — торкається і театрів…

Московський театр «Школа сучасної п’єси», створений двадцять років тому режисером Йосипом Райхельгаузом, — один з тих, що витримали конкуренцію і тепер стоять в одній лінії з уже поважними і знаними у світі театральними студіями. За роки свого існування на його підмостках відбулося близько шістдесяти прем’єр. З вісімнадцяти вистав, які складають нинішній репертуар, в Одесі покажуть вісім — майже половину. Так, «Школа сучасної п’єси» збирається на гастролі.

«Історія українського кінематографа з 1896 по 1995 роки» — унікальна монографія француза українського походження Любомира Госейка. Нещодавно він, відомий кінознавець, приїздив до Одеси на фестиваль «Німі ночі: німе українське», про який «Чорноморка» вже не раз повідомляла. Ми розмовляли з ним, звісно, про кіно. Але почали з музики…
— Поєднати німе кіно та сучасну музику, як це задумали орга­ні­затори фестивалю, — непросто.
— Так, щоб супроводити фільм, треба знати не тільки історію його створення та біографію режисера, але також вибрати відповідний інструмент, музичний стиль. Наприклад, «Арсенал» Довженка і джаз — поєднання ризиковане, як на мене. (В рамках фестивалю цей фільм супроводжував відомий джазмен Юрій Кузнецов. — Прим. Авт.) Але ризик — справа благородна. Без ризику, експерименту немає руху вперед... Особливо мене хвилювало, як на фестивалі «звучатимуть» роботи Євгена Деслава, нещодавно реабілітованого тут, в Україні — на батьківщині. Цей режисер не боявся експериментувати. Свого часу він цікавився творчістю іта­лійських футуристів, зокрема товаришував з художником та композитором Луїджі Руссоло. Результатом цієї дружби став винахід музиканта — інструмент, подібний чимось на фортепіано. Названий Руссолом «гармонь­йон», він видавав усього дев’ять звуків. А цікавий був тим, що вони були «синтетичними». За допомогою них фільми Деслава вдалося озвучити.

Відомими психологами та досвідченими вчителями написані сотні книг про те, як виплекати дитину. Та відповіді на всі батьківські запитання вони не містять. Тому твори про стосунки батьків та дітей завжди будуть актуальними. Цій темі присвячена і нова вистава Одеського театру юного глядача ім. М. Островського — «Потап Урлов».
Основа постановки — соціально-побутова драма «Цар Потап» Олександра Копкова. «Попри те, що події твору проходять на далекому волзькому хуторі у ще більш далекому 1913 році, п’єса злободенна, — запевняє режисер вистави Володимир Наумцев. — На сцену винесено найголовніше, вічне — стосунки між різними поколіннями».

18 і 20 червня відбулися виступи Національного одеського філармонійного оркестру під керівництвом Хобарта Ерла, які знаменували закриття чергового концертного сезону. У програмі прозвучали твори представників віденського симфонізму — Моцарта і Малера, а також вихованця сучасної лондонської музичної школи Едуардо Мартурета (Венесуела).
Хотілося б відзначити приємну й обнадійливу обставину: концерт відбувався при переповненому слухачами залі, що свідчить про постійну увагу одеських меломанів до діяльності їхнього улюбленого колективу. Нагадаємо, що цьогорічної весни, вперше за останні дванадцять років, наш оркестр успішно гастролював містами США. Звичайно, фінансова криза змусила вдатися до деяких обмежень: колектив був представлений не в повному складі — 70 із 100 оркестрантів. Згадую про це ще з однієї причини — цей концертний сезон не був таким багатим на відкриття нових імен та присутність іменитих гостей, як минулорічний, але й він, зрештою, подарував немало приємних моментів. Не претендуючи на повноту викладу, назву, зокрема, концерт, присвячений 200-річчю від дня народження Роберта Шумана, на якому вперше виконувався Юначий концерт композитора піаністом Левом Винокуром (Росія, Німеччина) в його ж інтерпретації. Прекрасне виконання, хіба що, псувала враження дещо ексцентрична поведінка самого соліста на сцені, його нарочита й підкреслено самозаглиблена манера виконання, що відволікало від сприйняття власне музики.
Програма заключного концерту сезону, як видно з врізу до статті, обумовлена в багатьох моментах особистими прерогативами художнього керівника оркестру (вихованця Віденської, Лондонської та Прінстонської музичних шкіл) з його пієтетом до західноєвропейської та американської традицій. Вона побудована на контрастах популярної (Симфонія № 40 В. А. Моцарта) та зовсім невідомої українському слухачеві музики (Canto Llano
Е. Мартурета). Останній з названих творів в Україні звучав уперше.

Навіть день народження цього справжнього українця є символічним — 28 червня. Ось уже 14 років ця дата є державним святом — Днем Конституції. Саме 28 червня народився заслужений працівник культури України, директор Одеського муніципального театру духової музики ім. О. Саліка, композитор, диригент і керівник самодіяльного хору «Райдуга» з Овідіополя Микола Польовий.
Нинішнє літо ввійшло у дім Миколи Гавриловича подвійним ювілеєм — 80-річчям від дня народження та 60-літтям творчої діяльності. За плечима — безліч реалізованих проектів. Та й сьогодні, попри поважний вік, Миколі Польовому ніколи відпочивати...
— Миколо Гавриловичу, як так сталося, що ви, людина з українською душею, народилися в Оренбурзькій області?
— Мої батьки проживали у селі Спасове на Кіровоградщині. Дід сіяв хліб, батько був талановитим механізатором. Відремонтувавши стару англійську парову машину, восени молотив зерно людям. Сім’я жила у достатку, хоча батько не експлуатував чужої праці. Якось прийшли у село люди, які сказали: Польові сплять на подушках — значить, куркулі. І почали нас розкуркулювати. Батько з матір’ю і двома дівчатками виїхали на Урал, у степи. Ось там, в Оренбурзькій області, я й народився на сінокосі. Пологи у матері були просто в полі.
— Отже, ви двічі Польовий?
— Авжеж. Мій неспокійний батько тоді організував комуну. І хоча йому там не дали працювати, довелося виїхати до Грузії, як свідчать люди, що навідуються з тих країв, досі у гирлі малої річки, притоки Уралу, стоїть хутір Польових. Коли комуну розігнали, наша родина виїхала у Боржомі, де батько створив лісопилку. Але коли почув, що діти розмовляють грузинською, а не українською, кажуть на матір «деда», все покинув — і ми повернулися в Україну, у Спасове.
— Кому ви завдячуєте своєю музикальністю, що вплинуло на ваш вибір професії?

«Odessa пунк». Під такою назвою у першій декаді червня у Таллінні пройшла художня виставка, яка познайомила естонців з трьома досить різними, якоюсь мірою навіть суперечливими представниками одеського мистецького світу. У проекті, організованому Одеським заводом шампанських вин, були представлені: Олег Владимирський — знаний фотокореспондент газет «Чорноморські новини» та «Вечерняя Одесса», Ігор Варешкін — відомий як художник і графік середнього покоління та група «AртPeйдeри», що об’єднує приблизно два десятки молодих художників (для них участь у групі, крім індивідуальної художньої практики, надає можливість використовувати це об’єднання як платформу для колективних акцій). Всіх учасників талліннського проекту «Odessa пунк» єднає особливе ставлення до міського середовища Одеси. Саме ця тема є основним напрямком роботи Талліннської міської галереї у нинішньому сезоні.
Для більшості естонців Одеса наповнена міфами. Це уявлення, присмачене літературними текстами, активно підтримують, постійно усміхаючись собі під ніс, одесити. Спогади про вільне місто і вільнодумця Остапа Бендера й сьогодні невід’ємна частина їхньої ідентичності. З уявленнями про Одесу пов’язані і курортна романтика, й одеська письменницька школа, й знаменита Одеська кіностудія.
Талліннська виставка прагнула представити Одесу у вигляді художнього тексту, дещо відмінного від звичного, офіційного погляду на місто. Олег Владимирський хоч і знімає в стилі «straight photography» жанрові сценки з життя одеситів та показує іконографічні одеські міські об’єкти, робить це під своїм особливим кутом зору. Серія «Фотографії з вулиці» знімалася протягом тривалого часу — від радянського періоду до сьогодні.

В Одеському обласному центрі української культури відкривається виставка творів Максима Васильєва (художня кераміка) та Олексія Лебедєва (художня обробка металу).
Максим Васильєв народився 1979 року у Донецьку в родині художників. Батьки працювали в жанрі декоративно-ужиткового мистецтва, і Максим пішов їхнім шляхом. Закінчив Одеське державне художнє училище ім. М. Б. Грекова і вже з 1997 року бере участь у багатьох молодіжних, міських, всеукраїнських виставках, у різноманітних конкурсах і проектах. Член секції декоративно-ужиткового мистецтва Одеської обласної організації Національної спілки художників України. Працює також у галузі монументального мистецтва.

Попередня виставка Ігоря Марковського відбулася у лютому 2009-го з нагоди 60-річчя художника. І ось — наступна: вже по-справжньому літнього дня кінця травня у галереї «Муза» ми знову з його творчістю. А також і з ним самим: щедро обдарованим мистцем, людиною, котра дає можливість кожному, хто ближче спізнався з ним, навчитися любити кожну мить життя.
По двох тижнях після Різдва Христового він прийшов у світ, щоби сказати: якщо цей світ повен духовної темряви, то знайдіть у своїх душах те світло, якого ви там не бачите і вимостіть ним свої життєві дороги. Сказати це словами і навіть не так своїм потужним мистецьким талантом, як власним прикладом, своєю життєвою поставою.
Це важко, це дуже важко, а коли фізично — то й морально також: ці поняття в житті людини завжди поряд. Бо ніщо на цій землі не дається людині так важко, як мужність. А коли мужність потрібна щохвилини...
І приїхати на кілька годин до нього у Велику Михайлівку, хоч і зі щирими, і чистими почуттями — це теж мужність.
І бути завжди поряд з ним — це також мужність, якою лише Всевишній може обдарувати...

У рамках програми соціальних перетворень «Одеса починається з нас!» 9 червня в Одеському художньому музеї відкрився фестиваль мистецтв «Біла акація», тема якого — силуети і запахи Одеси 50 років тому. Організатори — Одеська громадська палата, Одеський художній музей та арт-центр «Кандинський».
Мета цього культурно-просвітницького проекту — дати можливість одеситам згадати, а молоді — пізнати настрій одеситів 50-річної давнини.
Фестиваль, як машина часу, несе відвідувачів у щасливу, яскраву і сонячну Одесу наших мам і бабусь. Можливо, життя старшого покоління і було сповнене нестатків, але вони вміли щиро радіти, любити і, що найголовніше, жити надією.
Вперше в Україні запропоновано гармонійне поєднання запахів епохи і візуального ряду, що супроводжується музичним ритмом того часу. Музика, аромати та вернісаж — це кращий спосіб зміцнити зв’язок поколінь, різних соціальних груп і поглянути в майбутнє з надією.

Жорстока принцеса в однойменній опері Джакомо Пучіні випробовує своїх женихів, загадуючи їм три загадки. Той, хто помилиться, буде страчений, тому, хто відгадає, дістанеться її рука й серце...
Прем’єра «Турандот», яка впродовж останнього місяця готувалася в Одеському оперному, мала стати знаменною подією в новітній історії театру. Модернова постановка одного з найбільш затребуваних у Європі режисерів Крістіана фон Гетца з сучасною сценографією, костюмами та іншими засобами виразності викликала чималий інтерес не лише в одеситів. На прем’єру мали прибути світила театральної критики з Німеччини, Швейцарії, Великобританії та Франції. Квитки розкуплені, афіші з обличчям Турандот заполонили все місто, постановники обіцяли чимало сюрпризів, і вони розпочалися… за день до прем’єри.
Прес-конференція, на яку запросили журналістів Крістіан фон Гетц та Олексій Ботвинов в інформагентство «Паритет», називалася «Втрачений шанс Одеського оперного». Німецький режисер-постановник Крістіан фон Гетц розповів журналістам, що за два дні до прем’єри в оперному знову відбувся бунт з переворотом. Заступник директора театру Світлана Холденко разом з головним диригентом Олександром Самоіле вирішили змінити виконавицю головної ролі. Режисер готував на цю роль Ольгу Сподареву-Пер’є, займався з нею впродовж чотирьох тижнів. Відео­матеріали для спектаклю і костюм також були підготовані саме для цієї артистки. Хоча Тетяна Анісімова, яку група «бунтівників» під керівництвом Світлани Іванівни запропонувала як альтернативу, за словами режисера, дуже гідна співачка, але з нею була лише одна-єдина репетиція, тоді як Ольга Сподарева відвідувала репетиції щодня впродовж місяця.
Бунт відбувався так. До кабінету директора театру Анатолія Дуди за­йшла «група товаришів», яку очолювала Світлана Холденко. Вони сказали, що колектив незадоволений ним, і запропонували передати керівництво театром Світлані Холденко, яка не гаючи часу заборонила вхід до театру директору Анатолію Дуді, художньому керівнику та продюсеру цього проекту Олексію Ботвинову, а також режисеру разом з його командою. Усіх цих людей було заказано пускати до оперного за день до прем’єри. Жертвами жорстокої одеської «Турандот» стали одразу троє осіб: Анатолій Дуда потрапив до лікарні, Крістіана фон Гетца позбавили його творчого задуму, а Олексій Ботвинов позбувся посади художнього керівника театру.

Чи бачили ви колись собак, які літають? Якщо ні, то у вас з’явилася така нагода. Вистава за п’єсою Олександра Гавроша «Ромео і Жасмин» в Одеському театрі юного глядача — про красу, ту, що, можливо, й не порятує світ, але окремо взяту людину — обов’язково (режисер-постановник Микола Данилюк, художній керівник постановки Віктор Борисенко).
На сцені — пізня осінь, а враження — що не лише на сцені, а й у житті людини, а може, й усього світу (сценографія заслуженого художника України Миколи Вилкуна). Сценічний простір хаотично завалений пакувальними коробками. З перших мізан­сцен відчувається гармонійне єднання режисерського задуму та художнього вирішення. Дім — це пакувальний ящик від холодильника. Чапля Жасмин, намагаючись наздогнати зграю, стає на картонні коробки, провалюється, стає на інші, знову провалюється... така безглузда справа. На сцені немає хати, собачої будки, курника, немає нічого, що нагадувало б нам людське обійстя. Вона повна умовностей. І, здається, такий спосіб існування не обмежує, а навпаки — надихає акторів. Світ сірого пакувального картону… Що в житті справжнє, а що — ні? Це маємо вирі­шити ми, глядачі. Життя без яскравої кольорової обгортки — яке воно? Гра у «все в житті лише папірці» режисером та художником не має меж: і старий піджак, і лопата, й рушниця, і подарована хустка, навіть породисте цуценя — це той самий сірий картон. Режисерові було важливо відобразити цей безбарвний простір, і тим яскравіше на ньому розігрується драма стосунків між тваринами. У людських відносинах все якраз просто: трохи лайки, трохи любові, трохи лице­мірства, трохи злості і — нудьга. Всім знайомі сцени ранкових чвар, суперечок між молодими — також умовні, як і картонна лопата. Суєта... Загалом — сірий картон.

В Одеському будинку-музеї ім. М. Реріха триває виставка «Мирні пейзажі», присвячена 65-річчю Великої Перемоги. Сама назва засвідчує контрастний підхід — картини відтворюють ідею гармонії через зображення яскравих, сповнених спокою краєвидів.
«Мирні пейзажі» — це роботи двох художниць, викладачів художньо-графічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного уні-верситету  ім. К. Д. Ушинського Стелли Мунтян та Наталії Максимової (творчий псевдонім). Директор Будинку-музею ім. М. Реріха Олена Петренко, визначаючи основну мету виставки, каже: «Тут представлені пейзажі Одеського краю, Одеської області, Криму… Сама природа постає супроти насильства, війни. Вона показує, наскільки чудове життя і як людина повинна жити, адже кожна особа — це частина природи. Лише уявіть собі 22 червня 1941 року, коли почалася війна... Це жахіття! Виставка присвячена до  Дня Перемоги, щоб жах війни ніколи не повторився».

Так визначений жанр нового спектаклю «І знову буде місяць травень!», прем’єра якого відбулася в Одеському театрі юного глядача напередодні 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Автори п’єси — дві одеситки, дві Юлії — Петрусевічуте та Пляшкова (остання виступила і як режисер-постановник).
До сюжету молодий журналіст (артист Валентин Сальников) повинен написати статтю про події 65-літньої давнини. Але йому не хочеться братися за цю тему, яка, на його думку, вже давно нікому не цікава. А от його подруга (Надія Машукова), котра побачила напередодні незвичайний сон про війну, відчуває раптом свій нерозривний зв’язок з людьми того часу і намагається передати свої почуття. Молоді люди наче здійснюють своєрідну подорож у минуле, стаючи свідками і навіть учасниками тих трагічних і героїчних подій. У п’єсу введені сюжетні лінії з творів Анни Ахматової, Бориса Васильєва, Володимира Богомолова, Ольги Берг-гольц, Семена Гудзенка, Булата Окуджави, Мілорада Павича і Костянтина Симонова, що органічно вплітаються у загальну канву.

Як сказав у своєму виступі на відкритті фестивалю «Два дні і дві ночі нової музики» його президент, професор Фрайбурзького музичного університету Бернхард Вулф, здавалося, все було проти того, щоб 16-й фестиваль відбувся. І світова економічна криза, і політичні проблеми, і навіть виверження вулкану в Ісландії... Але свято пройшло як завжди. Як зауважив Бернхард Вулф, із вулканом поспілкувався один монгольський шаман (як це могло відбуватися, блискуче продемонструвала на сцені монгольська співачка Самданбанда Бадамхорол), і вулкан погасив свою сигарету. Ну а вже з іншим справитися було легше. Й у визначеній 16-й годині 23 квітня традиційно гримнули своїми інструментами перкусіоністи Фрайбурзького музичного університету, відкриваючи програму фестивалю, щоб завершити її 48-годинний біг рано-вранці 25 квітня.
Асоціація «Нова музика» за підтримки найрізноманітніших структур — від місцевої влади до культурних фондів і посольств іноземних держав — зуміла зробити програму 16-го міжнародного фестивалю «Два дні і дві ночі нової музики», як завжди, насиченою і непередбачуваною. Як щодо представлених цьогоріч інструментів, так і самого оформлення виступів.
Колектив швейцарського ансамблю «Нойє Мюзик Цюріх», що відзначив своє 25-ліття, запропонував увазі слухачів і глядачів музичний перформанс «Бокс з тінню». Під час його проведення на сцену, крім музикантів, вийшли справжні боксери і навіть боксерки та провели спаринг-бій з музикантами, стверджуючи, що спорт — те саме, що й мистецтво, оскільки спортивна агресія порівняна з актом творчості...

З усіх музичних інструментів саме скрипка знаходить найлегший шлях до мого серця. Незалежно від того, які мелодії і де саме — чи то на сільській вулиці, чи у філармонії, чи по радіо.
У молоді роки в портах різних країн, куди заносила мене доля моряка, дуже любив слухати у тавернах мелодії Брамса, Сарасате, Вівальді. Згадую, як щемив серце «Полонез» Огінського, який виконував ансамбль скрипалів у Гданську. З яким захопленням слухав «Чардаш» Монті у виконанні Едуарда Талька в одеському Літньому саду! Тож не дивно, що з великою радістю і вдячністю прийняв запрошення керівника ансамблю скрипалів «Віола» Білгород-Дністровської музичної дитячої школи відвідати міський палац культури, де відбувся святковий концерт, присвячений 25-річчю цього колективу. Тим більше, саме того дня, 17 квітня, Ірина Михайличенко святкувала свій день народження. Вихованка цієї музичної школи пані Ірина згодом стала там викладачкою, а потім засновником ансамблю «Віола».

Фотовиставка під такою назвою експонується в одеському Літературному музеї. За ідеєю упорядників, у країні, яка за часів СРСР відзначалася «непередбачуваним минулим» і тенденцією до переписування історії, ця історія залишається справжньою, правдивою, мабуть, тільки в сімейних альбомах. Саме звідти й були взяті старі фотографії для виставки.
Її організаторам — болгарському молодіжному клубу «Актив» за підтримки Всеукраїнського конгресу болгар — вдалося переконати понад півтора десятка сімей (своїх родичів, друзів і знайомих) з болгарських сіл Саратського, Ізмаїльського, Тарутинського, Болградського, Арцизького та Татарбунарського районів стати співавторами експозиції. І люди поділилися своїми фотореліквіями, які показують реальне життя в усіх його проявах більш ніж за століття: народження, дитинство, юність, весілля, зрілість, похорони. Тобто всі віхи життя звичайної людини з Бессарабії, дуже цікавого й мальовничого краю, якому довелося побувати і в складі Російської імперії, й Румунії, СРСР, і, нарешті, України.

Уже вшістнадцяте наше місто стане світовою столицею нової музики, фестиваль якої — «Два дні і дві ночі нової музики» — відбудеться в обласній філармонії з 23 по 25 квітня. До нас приїдуть музиканти з Японії, Румунії, Чехії, України, Польщі, Швейцарії, Німеччини, інших країн, щоб долучитися до унікальної культурної події.
Особливістю нинішнього фестивалю, як розповіли його орга­нізатори, стане широке використання театральних форм і жанрів. Слухачі, які побажають провести ці дні в режимі нон-стоп в Одеській філармонії, зможуть насолодитися мистецтвом таких чудових колективів, як «Нойє Мюзік Цюріх», ансамблів перкусіоністів з Фрайбурга та Любека. Цікаві враження обіцяє мультимедійний проект, присвячений Жоржу Сименону, — спільний твір відеоартиста з Бельгії Фредді Бонмар’яжа й одеського композитора Кармелли Цепколенко. Ансамбль SENZA SFORZANDO з Одеси, що спеціалізується на новій музиці, виконає, серед інших, світову прем’єру твору Юлії Гомельської для бандури і баяна «DiaDem».

Альбіна Ялоза... Це ім’я вже знане у мистецькому світі, але поки що майже невідоме широкому загалу. Цю прогалину, безперечно, заповнить виставка робіт молодої художниці в Літературному музеї. Всі, хто при­йшов того дня на цю виставку, спізнали оригінального, без сумніву, талановитого мистця. Майстра графіки — не зовсім, сказати б, жіночого уподобання в образотворчому мистецтві.
Альбіна Ялоза працює у техніці кольорової ліногравюри. Тут би сказати іншим словом: вона творить. Але, направду, це таки нелегка праця. Бо що є, назагал, гравюра? Це відбиток з малюнка, вирізаного на лінолеумі або ж на іншому пластичному матеріалі. Проте створення ліногравюри — заняття справді цікаве й захо­плююче, а ще й корисне — передусім тим, що привчає до роботи в матеріалі, змушує багато малювати, постійно тренувати руку та зір, сприяє розвиткові пластичного бачення. А специфіка лінолеуму дозволяє досягати легкості при гравіруванні, свободи зображення. Вирізання гравюри вимагає акуратності та посидючості, не терпить поспіху. Втім, чом би не поспитати про це у самої художниці?

В Одеському музеї західного і східного мистецтва розгорнуто виставку творів Юрія Цуркана (Німеччина) з приватної збірки колекціонера Михайла Полубока. Під час відкриття організатор виставки Валентина Чепельчук презентувала також альбом робіт художника зі згаданої колекції.
Творчий досвід Юрія Цуркана — це позиція естета, що живе мистецтвом і тими почуттями, які воно викликає. Справжнім у ньому є насамперед сам автор зі своїми враженнями, думками, професійними уподобаннями та можливостями, що матеріалізують його мрії. Серед них головна, на мою думку, мрія про Прекрасне. Образи художника відсторонені й реальні водночас, наскільки може бути реальним символічне: «Ангел міста», «Міф», «Три грації», «Зустріч» тощо.
Юрій Цуркан не належить до публічних, самозаглиблених, інтровертних натур: він небагатослівний і, судячи з усього, більшу частину робочого дня проводить за мольбертом. За сімнадцять років виставкової діяльності взяв участь не більш як у двадцяти групових і персональних виставках, переважно в Берліні, де нині проживає. До Німеччини емігрував у 1988 — 1989 роках. Одесити пам’ятають його як іконописця (ця обставина допомагає Юрієві заробляти на життя як реставраторові) та як викладача художньої школи ім. К. Костанді. Під час відкриття виставки земляка тепло привітав директор цього закладу Віталій Токарев. Про те, що художник не розгубив своїх прихильників і друзів в Україні, свідчили як багатолюдне відкриття експозиції, так і відгуки в презентованому альбомі, зокрема художників Михайла Черешні, Сергія Бєліка та інших. Нагадаємо, що Юрій Цуркан є вихованцем ОХУ ім. М. Грекова, яке закінчив 1976 року.