Більшість нашого сільського населення знає про колгоспне життя не з теорії. Саме тоді рядовий селянин навчився красти, аби прогодувати родину. Бо, працюючи по десять-дванадцять годин на добу, без вихідних, майже не мав заробітку. Керував колгоспом голова, якого за існуючими правилами мав обирати чи звільняти винятково трудовий колектив. Але хто на те зважав? Все вирішувалося в райкомі партії. Такий соцреалізм. Якщо в кишені не було партквитка, про керівну посаду можна лише мріяти. Це породило юрби пристосуванців. Багатьох голів треба було гнати з господарства, однак райкоми їх захищали, бо слухалися секретарів без зайвого слова, і така слухняність високо цінувалася.
І все ж навіть за тоталітарних умов на посади колгоспних вожаків випадало втрапляти справді талановитим людям. Хочу розповісти про тих, кого знав особисто. У сімдесятих роках минулого століття в Красногвардійському районі Криму колгосп «Дружба народів» очолював Герой Праці Іван Єгудін. На банківському рахунку його господарства лежала, як на той час, астрономічна сума — 73 мільйони карбованців. Багатьом вона мозолила очі. Та голова непорушно охороняв спільний скарб — власність усіх колгоспників.
Було це в той час, коли більшість колгоспів і радгоспів ледь животіли, маючи постійні борги перед державою. А тут сама держава накинула оком на кишеню колективного господарства. Шукали, шукали приключки і таки знайшли. Підловили Єгудіна на тому, що у колгоспному цеху вироблялися міцні вина. Це стало приводом, щоб три мільйони карбованців таки перекочували до державного бюджету.
У «Дружбі народів» мені пощастило побувати кілька разів. Це була держава в державі. Тільки на відміну від великої — високоорганізована, з ефективними підприємствами. Мали винний, консервний заводи, бройлерну та племінну птахофабрики, розвинене тваринництво. А соціальна сфера могла похвалитися навіть такою рідкістю на той час, як критий басейн. Таким чином давнє гасло «Все для блага людини» на всю велетенську державу втілилося в одному колгоспі.

Чи існує «опозиційність» в історичній науці, чи це природне прагнення звільнити її від тенденційності? Де закінчується наука і розпочинається міфотворчість? Напередодні 2 вересня — дати відзначення чергової, згідно з офіційною позицією, 216-ї річниці заснування Одеси — з подібними запитаннями я звернувся до одеського науковця, кандидата історичних наук, доцента ОНУ ім. І.І. Мечникова Тараса ГОНЧАРУКА.
Наша розмова відбулася неподалік реконструйованого Спасо-Преображенського собору в одній з вуличних кав’ярень, заповненій випадковими й постійними відвідувачами. У своїх гомінких розмовах вони, впевнений, не заглиблювалися аж так далеко в історичні «катакомби» розніженого літнього спекою південного міста.

Депутат міської ради Попадопулос їхав додому вулицею Філікі Етерія. Побожно перехрестився, минаючи капличку, звідки долинало звичне «Кіріє елейсон». Око тішили вивіски та дороговкази, виведені витонченими літерами грецького алфавіту. Відтоді як правляча партія серйозно взялася захищати мови національних меншин і домоглася надання їм у регіонах високого статусу, така картина давно перестала бути екзотикою в їхньому місті, де 10% населення — греки.
Дружина вже чекала; на столі парував суп авголемоно, з духовки пахло бараниною. Депутат увімкнув телевізор, де витанцьовував і виспівував Сакіс Рувас, розгорнув місцеву газету «Сімера» («Сьогодні»).
У квартиру влетіла менша донечка, притискаючи до грудей стос книжок.
— Тату, нам твоя партія у бібліотеку класиків завезла, кілька ящиків! Я взяла собі Аристофана, на завтра на літературу треба уривок вивчити…
Дівчинка поставила книжки на полицю, де Плутарх і Геродот гармонійно мав за сусідів Марію Матіос та Умберто Еко, перекладених вишуканою новогрецькою.
Зателефонувала старша донька. Нещодавно вона блискуче склала тести ЗНО новогрецькою мовою, а тепер без проблем вступила до філії національного університету, де всі курси читаються мовою її батьків.
Тим часом завібрував мобільник на паску в депутата.

Про справи і слова одеських політиків

З наближенням місцевих виборів в Одесі звучить дедалі більше полемічних випадів на адресу чинної міської влади від її опонентів. «Штатні» критики нинішнього мера прагнуть підключити до своєї агітаційної кампанії, фактично початої з порушенням термінів, установлених законодавством України, і зовнішні сили. Наприклад, заступник директора досить відомого київського «Агентства моделювання ситуацій» А. Голобуцький 9 серпня заявив: «Е. Гурвіц та його команда самоусунулися від поточної господарської діяльності і пішли на виборчий фронт…» Залишимо подібне голослівне твердження на совісті аналітика, попутно лише зауваживши, що насправді все абсолютно інакше: передвиборним політиканством на шкоду господарським та управлінським справам уже давно займаються саме критики чинного міського голови, а мерія сьогодні цілком зосереджена на вирішенні поточних складних проблем міста в умовах екстремально спекотного літа.
Опоненти Едуарда Гурвіца доходять до відвертої брехні. Зокрема, заявляється, що міський голова нібито відірвався від людей, відгородившись від них чиновницьким апаратом, не приймає відвідувачів і не вирішує їхніх конкретних проблем. Проте факти, як відомо, уперта річ, і вони повністю спростовують подібні домисли.
Одна з позитивних сторін багатогранної діяльності міського голови, що свідчить про його відкритість і демократичність, — це організація прийому громадян. При цьому його система чітко відпрацьована і заслуговує впровадження в інших містах та регіонах України.

МВФ констатував повну відмову Партії регіонів від передвиборної програми Віктора Януковича

Міжнародний валютний фонд уже не вперше в історії приймає рішення про відкриття кредитної лінії для України. Але, мабуть, жодний попередній уряд не очікував цього з таким нетерпінням і жаданою надією, як Кабінет Міністрів Миколи Азарова.
Виділення кредиту в 15,15 мільярда доларів для нинішнього уряду стало не просто чарівною паличкою, а й формально зняло з нього всі зобов’язання щодо виконання передвиборної програми тоді ще кандидата в президенти Віктора Януковича «Україна для людей».
Нагадаємо, що соціально-економічна частина програми «Україна для людей» розроблялася в надрах Партії регіонів. І її тези багаторазово озвучувалися не тільки під час передвиборної кампанії, а й задовго до неї зі сторінок ЗМІ та різноманітних трибун. Особлива увага, зокрема, приділялася неприпустимості укладення  кабальних договорів з МВФ, що планував здійснити Кабмін Тимошенко. Обґрунтуванням критики дій тодішнього уряд було те, що Партія регіонів ніколи не погодиться на будь-які заходи, що знижують життєвий рівень населення, і збільшення адміністративного та податкового тиску на малий і середній бізнес.

Передвиборне гасло Віктора Януковича «Почую кожного» перетворилося на дійство «Слухай сюди!»
Якщо хто не зауважив, то повідомимо, що в червні нинішнього року по всій Україні пройшло широке народне обговорення проекту «Програми економічних реформ на 2010 — 2014 роки», результати якого були повідомлені Президенту Вікторові Януковичу як пропозиції для впровадження системних економічних реформ.
Особисто ми дізналися про це всенародне обговорення постфактум — із листа-інструкції, направленого головним управлінням промисловості, транспорту і зв’язку Харківської облдержадміністрації на адресу всіх «зацікавлених» адресатів. І, треба розуміти, що аналогічні епістоли були поширені по всіх регіональних вертикалях влади.

Про те, як «бідують» слуги народу, у скільки нам з вами обходитися їхнє утримання, «Чорноморські новини» розповідали в номері за 8 липня («Дорогі ви наші, найдорожчі в світі»). Сьогодні маємо ще одну нагоду розказати про «скромність» та «ощадливість» наших «провідників нації», «захисників» кожного громадянина зокрема і держави загалом.
Учора Президенту України Вікторові Януковичу сповнилося 60 років. Ця подія ознаменована розкішним триденним гулянням і присутністю іменитих, поважних гостей. Дефіцит бюджету явно не позначився на масштабах заходу.
Свій 60-й день народження Президент святкуватиме три дні: 9 липня — у Києві, 10 — 11 — у Криму, повідомив учора сайт Український бізнес-ресурс (http://ubr.ua/). Фракція Партії регіонів, депутати Верховної Ради й інші офіційні особи місцевого масштабу поздоровили ювіляра в першій половині дня.
Весь український політбомонд вітав Президента зранку в Києві, а іноземні гості приїдуть у Крим на вихідні. У другій половині дня Віктор Янукович перебрався з Києва у державну резиденцію «Залісся», де торжества продовжилися. Велика програма святкувань у «Заліссі» включала полювання, яким славиться угіддя ще з часів Микити Хрущова. Щоб прийняти всіх на належному рівні, Державне управління справами при Президентові в терміновому порядку затіяло косметичний ремонт резиденції і будівництво вертолітних майданчиків на її території.

Заколот на панцернику «Князь Потьомкін-Тав­рійський» описаний у десятках книг. Хто тільки не брався розповідати про бунт матросів славнозвісного корабля: безпосередні учасники подій, відомі історики, знані журналісти… Попри це, вся правда про те, що сталося на броненосці у 1905 році, досі невідома. Історія перетворилася на міф…
Розставити крапки на «і» взялися викладачі історичного факультету ОНУ ім. І. І. Мечникова. Нещодавно в приміщенні Одеської національної наукової бібліотеки ім. М. Горького вони провели науково-практичну конференцію.

Із всесвітньо відомих подій на броненосці минуло 105 років. За цей час їх інтерпретувало не одне покоління істориків. Змінювався час, змінювалася ідеологія, іншою ставала й історія. Інтерпретацій подій 1905-го існує стільки, що історіографію «потьомкінського» повстання умовно ділять на три періоди: «революційний» (1905 — 1917), «радянський» (1917 — 1991) та «сучасний» (від 1991-го і до наших днів).
Найбільше про матросів-потьомкінців писалося в радянські часи. І пояснення цьому просте: більшовицькі ідеологи використали їх як один із символів революції. Тому вповні довіряти радянським дослідникам не варто.
Погана й ідея — вивчати історію того часу за фільмом Сергія Ейзенштейна «Броненосець «Потьомкін». Свого часу його вподобали мільйони людей по всьому світу: героям картини співчували на усіх континентах. І хоч режисер творчо домислив історичні факти, йому повірили (і досі вірять) як документалісту. Так «кращий фільм усіх часів та народів», яким визнано «Броненосець «Потьомкін», увічнив матросів-революціонерів і, водночас, стер їх з пам’яті. Про них, справжніх, а не кіношних, знають хіба що історики. І то не всі… То що ж вони знають?

Село Петрівку знають далеко за межами Комінтернівського району, завдячуючи, зокрема й тому, що ось уже дев’ять десятиліть тут діє сільськогосподарський радгосп-технікум. Нині його офіційна назва «Петрівський державний аграрний технікум». У ньому сьогодні навчається понад тисяча студентів. Більшість — на стаціонарному відділенні, чверть — заочники. За спеціальними програмами на базі дев’яти та одинадцяти класів вони здобувають фах агрономів, ветеринарів, техніків-технологів, землевпорядників. Усі забезпечені стипендією та місцями в гуртожитках. По закінченні навчання випускники мають право вступати на третій курс державного аграрного університету на основі співбесіди.
Десять років Петрівським технікумом керує кандидат сільськогосподарських наук Анатолій Володимирович Бакума. Він охоче розповідає про цей один з найстаріших навчальних закладів.
Попервах він розташовувався у розграбованому палаці Курисів. Тодішні студенти, як могли, впорядковували занедбані приміщення. Перший випуск дипломованих фахівців датується 1922 роком. Було їх всього чотирнадцять осіб. Надалі контингент збільшувався і до середини 1980-х сягнув майже двох тисяч. Поступово стали до ладу новий навчальний корпус, чотири гуртожитки, клуб, їдальня.

Російський письменник-дисидент Ігор Померанцев (на знімку), який живе у Великобританії, працює в Празі на російському радіо «Свобода», написав книжку «КДБ та інші...». У київському видавництві «Грані-Т» вона вийшла українською. У виданні подані документи із сімейних архівів, фотографії друзів, таємні судові протоколи.
1978-го Ігор Померанцев емігрував до Німеччини. Радянські спецслужби закидали йому антирадянську діяльність.
 — Моєму — сину 32 роки. Він британець, виріс в Англії, працює у Москві. Не зовсім розуміє, чому наша родина опинилися в еміграції, що таке арешт, заслання, обшук, «шмон». Цю книжку я написав для сина, — розповідає автор.  — Зараз багато говорять і пишуть про Голодомор, ГУЛАГ, Голокост. А 1970-і залишаються чорною дірою. Бо йдеться про людей, деякі з них досі зберегли посаду в Службі безпеки. Знаю, що в СБУ мою книжку спри­йняли несхвально.
Російською твір Померанцева побачив світ у московському видавництві «НЛО» за півроку після того, як вийшов в Україні.

Депутат Верховної Ради від Партії регіонів Володимир Олійник пояснив, чому Віктор Янукович, незважаючи на свої обіцянки в Москві, так і не вирішив до 9 травня питання навколо указів Віктора Ющенка щодо героїзації Степана Бандери та Романа Шухевича.
«На мій погляд, все-таки Президент демонструє політику не однієї частини України, яка підтримала його, у тому числі ця частина України не так спри­ймає Шухевича і Бандеру, як інша. А Президент прагне стати Президентом усієї України. І прагне знайти більш виважене рішення. Можливо, менш поспішне, щоб не створити додаткову напругу», — заявив нардеп.
Після цього Володимир Олійник відзначив, що не розділяє пропозиції оголошувати Шухевича і Бандеру колабораціоністами в підручниках історії. Замість цього він запропонував проводити «просвітницьку роботу» і «шукати консолідовану позицію»: «Я б таких речей не робив. Я б став шукати консолідовану позицію. У кожного свої герої. Наприклад, я ще раз підтверджую, що для центральної України, для того села, де я народився, Бандера — не позитивний герой. Таке сприйняття. Треба певні просвітницькі, як то кажуть, роботи. Треба шукати певне об’єктивне розуміння історії. І не треба додатково призводити до напруги ситуації».
Зазначимо, що цими днями ще один нардеп від ПР — Володимир Зубанов закликав шукати примирення з ветеранами ОУН — УПА.
У той же час, міністр освіти Дмитро Табачник розповів про концепцію нового підручника з історії для середніх шкіл. На його думку, лідери ОУН — УПА Степан Бандера і Роман Шухевич повинні бути визнані вбивцями та колабораціоністами.

Поки західні області будуть у складі України, у країні буде розкол. Таку думку висловив народний депутат від Партії регіонів Юрій Болдирев на фестивалі «Великое русское слово», — повідомив «Росбалт».
«Боротьба на Україні йде між спадкоємцями імперії і тими, хто мислить надзвичайно вузько. Тими, хто вважають своїми і Сибір, і Далекий Схід, і тими, хто упевнений, що Карпати вищі за Еверест... Це боротьба масштабів», — заявив депутат-«регіонал». «Наші опоненти — бендерівці (очевидно, слід розуміти як термін «бандерівці». — Ред.) — на тваринному рівні мудріші. Вони дадуть нам час підняти економіку України. Адже це саме вони завалили економіку», — додав він.
За словами Юрія Болдирева, влада повинна подолати причини ситуації, які, на його думку, «у сталінській спадщині — наслідки пакту Молотова-Ріббентропа». «Поки західні області будуть у складі України — ця бовтанка триватиме», — вважає соратник Віктора Януковича.

Міністр палива та енергетики Юрій Бойко заявив у Стамбулі про загрозу національним інтересам України, яку становить будівництво газопроводу «Південний потік». На думку експерта з енергетичних питань Богдана Соколовського, український міністр зайняв нормальну позицію: «Бойко аргументує, використовуючи економічну логіку. Бо в нас нема інших аргументів. А економічні, технічні та екологічні аспекти досі в руках України. І він їх намагається використати. Чи цього достатньо? Я маю великий сумнів».
Експерт також піддав сумніву пропозицію знизити тариф за транзит російського природного газу в Європу в обмін на відмову Росії будувати «Південний потік»: «Знижувати й без того низьку ціну на транзит економічно невигідно. По-друге, навряд чи це може бути альтернативою «Південному потоку». Цей геополітичний проект Росії тягне за собою мінімум ще два проекти — нафтогін «Самсун-Джейхан» та утвердження Росії у ядерно-енергетичному комплексі Туреччини. Для Росії це і вигідно, і важливо, бо Туреччина — член НАТО. А в нас нема такої геополітичної важливості. Ми самі себе позбавили альтернатив ще у попередні роки. Ми б могли давно мати аверс нафтогону «Одеса-Броди» і позбавили б усякої логіки «Самсун-Джейхан», могли б мати серйозну альтернативу в ядерному комплексі, якби не блокувалися відповідні проекти у 2007 — 2008 роках. Це велика політична гра. Росіяни думають, що цими великими прямими «потоками» вони зможуть контролювати Європу і доступ до споживача. А Європа думає симетрично. Вона вважає, що має достатній імунітет і зможе через труби впливати на Кремль. Адже має досвід 1970-х, коли Брежнєв набудував багато нафтогонів, а європейці різко знизили ціни. Результат відомий. В усій цій грі Україна нікого особливо не цікавить».

Ще півтора століття тому на пагорбах Комінтернівського ра­йону, тобто на невдобах, привільно випасалися не лише череди корів, а й отари овець. Ска­жімо, на землях давнього дворянського роду Курисів їх налічувалося майже три тисячі. Тоді ці місця називалися Балайським урочищем, де розкинулося село Покровське Одеського повіту Херсонської губернії. Нині — це село Петрівка, де мені нещодавно пощастило побувати.
У цих краях ніколи не пасли задніх. Комінтернівці завжди посідали провідні місця не лише у виробництві зернових, а й у тваринництві. Щоправда, з роками вівчарство відійшло на задній план. Історія свідчить: якби у цій місцевості була прокладена за­лізниця, чим переймалася ще родина Курисів, розвиток сільського господарства у ті роки й тепер став би значно стрімкішим.
Але погляньмо на справи сьогоднішні. Спілкувалася з сільськими трудівниками, причому далеко не рядовими, і сходилися на думці: виробляти продукцію в нинішніх умовах стає дедалі важче. Можна лише мріяти про гнучкі підходи влади до створення приватних підприємств, застосування податкової й кредитної систем, доступну оренду сільгоспмашин. Практика доводить: без усього цього утримувати навіть домашню міні-ферму (без належних санітарних, протипожежних норм) неможливо.
Ми прагнемо домогтися європейських стандартів. Але ж там свині утримуються в приміщеннях з щілинними підлогами, проточною водою. Молочні ферми забезпечені охолоджувачами. Хто у нас спроможний забезпечити в тваринництві такі умови? Тим більше, що худобу ніде випасати. Всі невдоби, що слугували пасовищами, у роки перебудови віддали жителям міст під шестисоткові наділи, намагаючись таким чином вирішити продовольчу проблему. Нічого корисного з того не вийшло. Більша частина тієї землі заросла бур’янами, на решті ділянок височіють будівлі, обнесені дебелими парканами. Не­облаштовані села полишає молодь, старі люди вимирають. Звідки взятися робочим рукам?

Проходячи вулицями будь-якого міста, можемо побачити малюнки, написи на стінах житлових будинків, гаражів, магазинів. Такі настінні розписи називають графіті. Вони — одна з багатьох молодіжних тенденцій, яка набуває дедалі більшої популярності. Безсумнівно, талановитих робіт, котрі прикрашали б сірі стіни, не так уже й багато. Переважають недолугі малюнки, банальні зізнання у коханні, політичні гасла і справжні прояви вандалізму. Багато одеситів вважають графітістів хуліганами, а їхню діяльність — незаконною. Є й такі, хто підтримує молоді неформальні таланти. Деякі мистецтвознавці навіть вважають графіті новим видом мистецтва.
У липні позаминулого року у Великобританії відбувся судовий процес над групою з п’яти молодих художників-графітістів. Юнаків звинуватили у навмисному злочині та завданні шкоди на суму мільйон фунтів стерлінгів. Усі художники-хулігани були засуджені до відбуття покарання терміном від 18 місяців до 2 років. У той же час на півдні Англії діяльність графітістів узаконюють і відводять спеціальні місця під роботи вуличних малярів. Незважаючи ні на що, у багатьох країнах щорічно проводяться фестивалі, подивитись на які з’їжджаються туристи з усього світу. Отже, людська спільнота досі не може визначитися, що ж є графіті: мистецтво чи хуліганство?
Одеські графітісти нічим не поступаються закордонним і теж активно «працюють». Майже на кожній будівлі бачимо яскраві малюнки, починаючи від загадкових символів, фраз різними мовами і закінчуючи популярними та розповсюдженими в усій області сумними ведмедиками. Звідки прийшло таке хобі, що захопило чималу частину української молоді?

З моменту своєї інавгурації 25 лютого Президент України Віктор Янукович швидко змінив напрямок зовнішньої політики країни на проросійський. Він розкритикував присвоєння його попередником Віктором Ющенком звання Героя України лідеру націоналістичного руху ХХ століття Степанові Бандері. Він підписав Харківські угоди, дозволивши російському Чорноморському флоту залишитися в Севастополі щонайменше до 2042 року. Янукович також формально зрікся планів країни щодо вступу в НАТО. Крім того, вважається, що в стадії доопрацювання перебувають інші великі угоди про об’єд­нання енергетичної, авіаційної та інших промислових галузей двох країн.
Захід же, який утомився від кульгавого поступу України до демо­кратії, така карколомна швидкість застала зненацька.
Голова Російської та євразійської програми лондонського інституту «Чатем Хаус» Джеймс ШЕРР є одним з ключових західних експертів з України та Росії. У своєму інтерв’ю він заявив, що Захід є занадто бюрократичним та розрізненим, аби швидко відреагувати на зближення України та Росії. Він пояснює, у чому прорахувався Янукович зі своїми поступками Росії. Ось цитати з його інтерв’ю англомовному виданню Kyiv Post («Київ Пост») від 30 травня.

— Вас здивувала швидкість та масштаби зближення Януковича з Росією у зовнішній політиці?
— Як тільки 9 березня було ухвалено закон [у якому йшлося, що коаліція може формуватися не тільки фракціями, а й окремими депутатами], став зрозумілим «тип змін», які очікували на Україну. Думка, яку я висловлював раніше: «Янукович не зможе скористатися своєю владою, якщо він нею не поділиться», — вже не відповідає дійсності. Багато хто з нас також припускав, що Віктор Янукович повернеться до поміркованої багатовекторної політики колишнього президента Леоніда Кучми. Ми очікували, що він відмовиться від найбільш суперечливих напрямків політики свого попередника Віктора Ющенка, але не більше того. Однак після 9 березня коаліція «болота» стала можливою, а сили, які, як ми вважали, почали вимирати, повернулися у центр політичної арени.

Після прийняття державного і місцевих бюджетів стало ясно: цього року заощаджувати на держапараті не планується. Витрати на чиновників виросли в середньому на 25%.
Зараз уже велика частина країни прийняла свої бюджети, і стало зрозуміло, що заощаджувати ніхто не має наміру. Скорочення витрат на чиновників відповідно до декларованих планів нової влади передбачалося на рівні 20%. У масштабі всієї країни в цифрах 2009 року це повинно було дати економію в розмірі 38,8 млрд грн.
Зрозуміло, що фактичного зниження відбутися не могло. Справа в тому, що на цей рік заплановане підвищення мінімальної заробітної плати з 744 до 907 грн (тобто на 22%), а в окремих регіонах і відомствах фонд оплати праці в загальних витратах на державне управління сягає 90%. Виходить, що в середньому витрати чиновників на себе улюблених при виконанні установки про 20-процентну економію цього року повинні були залишитися на рівні торішнього — 194 млрд грн. Але за фактом суми виросли, і досить істотно.
Якщо говорити про вищий ешелон влади, то відповідно до держбюджету-2010 витрати на утримання Державного управління справами збільшуються на 233,6 млн грн, або на 28%, а на забезпечення діяльності Президента планується витратити на 34 млн грн, або на 17%, більше, ніж роком раніше. Усього утримання ДУС обійдеться країні у понад 1 млрд грн. Більш як на 32 млн грн зростуть витрати на утримання секретаріату Кабміну (на 12%), а витрати на утримання апарату Верховної Ради зросли на 81,2 млн грн, або на 11%, порівняно з 2009-м. Загальні ж витрати на утримання парламенту побили всі рекорди. Відповідно до початкового проекту закону про держбюджет вони повинні були скласти 839 млн грн, проте насправді зафіксовані на рівні 876 млн — майже на 100 млн більше, ніж торік.

Як уже неодноразово було помічено, уряди Тимошенко та Азарова за стилем управління та культурою спілкування з громадськістю якщо не однояйцеві близнюки, то принаймні двійнята. Окрім вродженої звички жити на позичкові кошти й рішучості перекласти невдячні реформи на своїх наступників, обох поєднує ще одна ланка в ДНК, а саме —

...нестримне бажання говорити від імені МВФ
Самомилування Тимошенко й Немирі, якими вони не гребували оцінити самих себе від імені емісарів МВФ, продукувалися свого часу зі швидкістю десять інформповідомлень на день. Якщо ж вірити нинішнім урядовцям, то цими днями місія Європейського департаменту МВФ уже мала б завершувати свою тріумфальну роботу в Києві. Ось і віце-прем’єр «зі зв’язків з МВФ» Тігіпко які лише дати початку роботи місії не називав — остання була 17 травня. Окрім дат календаря, Сергій Леонідович також називав різноманітні суми позик від МВФ — остання вже була 19 мільярдів доларів на 2,5 роки.
Та й Азаров на початку засідання уряду 20 травня підтвердив, що місія таки зануриться в роботу найближчими днями.
Мовчав тільки сам МВФ, поки директор управління зовнішніх відносин фонду пані Керолін Аткінсон розставила на своєму брифінгу крапки над «і» — консультації з Україною тривають, а щодо місії, то плани її приїзду не сформовані, і нових повідомлень на цю тему поки що нема. Іншими словами — дипломатичне, однак цілковите заперечення тверджень українських урядовців. Окрім дат, МВФ не каже й про обсяги позик — з кожним утраченим тижнем стає очевиднішим, що говорити про це зарано.

Зараз чиновник райдержадміністрації приїжджає на роботу в джипі за $150 тисяч і розповідає, що це авто його дружини або тещі. Абсурд. Він бачить, що так само чинять інші, й думає: «Хіба мені не можна?» Це — свідчення цілковитого ментального розкладу. Чому корупції менше на Заході? Не тому, що там не хочуть узяти хабара. Там нема можливості його витратити. Якщо хтось візьме $200 — 300 тисяч, то витрачатиме їх по чайній ложці на годину — щоби ніхто не побачив перевищень витрат над доходами.
Для боротьби з корупцією спочатку варто вибудувати структуру антикорупційного апарату. Він стежитиме за всіма, чия діяльність фінансується з держбюджету, — від президента до депутатів місцевих рад.
Якщо ми зробимо чиновника прозорим для суспільства, не потрібно буде хапати за руку якогось суддю, як, наприклад, у випадку зі Зваричем, і казати, що мільйон у його сейфі — хабар. Достатньо буде взяти його декларацію за останні рік-три з чітко зазначеними доходами та фінансовими зобов’язаннями. Порівняти ці дві графи. Якщо він позичив, як сам написав, мільйон у адвоката, за новим законом це була б уже корупція. А зараз він може дозволити собі це написати як аргумент на свій захист.

Чудовий квітучий травневий день. Веселі натовпи гуляють у всіх куточках Аркадії, вздовж центральної алеї працівники у зелених комбінезонах висаджують вже традиційні пальмові дерева — головну її літню окрасу. Навіть ця, доволі нелегка, робота здається урочистою. Бо прийшло весняне свято, в людей піднесений настрій. У затишку, на невисокій лавці прилаштувалися й ми з подругою, аби отримати першу порцію сонячної засмаги. Мружимося під ласкавими променями, гомонимо про щось своє. Та ось підходить доволі «підтоптана» жіночка з оберемком старих пожмаканих кросвордів:
— К вам можно присоединиться?
— Чом би й ні, — відповідаємо, — лавка довга, сідайте он у затінок.
Жінка примостилася. Кілька хвилин вслухалася в нашу розмову, потім обурено вигукнула:
— И здесь эти хахлы!
— А вам кого треба — кацапів? — у тон запитала моя подруга.
— Не трогайте кацапов. Я тоже украинка, но я одесситка.
— Ми — також.
— Не врите, в Одессе никогда не было этого быдлячего языка.
— Ви говорите, як окупант. Погляньте на карту, ми ж не у Калузі, а в Україні.
— Что вы мне со своей картой! Одесса и Севастополь всегда были русскими городами. Я у себя дома, а вы убирайтесь в свою Галичину, фашисты проклятые!

Цей старий одеський вислів пригадався 3 квітня в будинку колишніх Офіцерських зборів, зведеному  в 1909 році на вулиці Спиридонівській, 1/3, який згодом став кінотеатром «Одеса». Того дня там відбувалися громадські слухання, як було офіційно зазначено, «містобудівного обґрунтування реабілітації будинку колишнього кінотеатру «Одеса» з облаштуванням додаткових приміщень для розміщення готельного комплексу на 140 номерів».
Варто відразу уточнити, й це неодноразово повторювали представники і замовника — київського ТОВ «Технобуд», і проектанта — одеської архітектурно-реставраційної фірми «Архпроект-МДМ», що обговорювався не сам проект: містобудівне обґрунтування — це, по суті, ескіз того, що, можливо, буде проектуватися у разі його затвердження. Втім, незважаючи на цю обставину, обговорення було бурхливим.
Оскільки неодноразово був на подібних заходах, то можу, на жаль, констатувати, що і цього разу спостерігалася недовіра городян до тих, хто тією чи іншою мірою вирішує дане питання. По-перше, до представників влади, по-друге, до проектантів, не кажучи вже про замовників. Люди відчувають повну незахищеність своїх прав з боку державних органів та органів місцевого самоврядування і тому, навіть не вникнувши у суть справи, відхиляють будь-яке нововведення, що може, на їхню думку, порушити створений відносний побутовий комфорт. У даному разі мова йде про городян, які мешкають у сусідніх з колишнім кінотеатром будинках. Запропоноване містобудівне обґрунтування допускає надбудову кінотеатру ще на чотири поверхи, тож люди бояться, що це може негативно позначитися на їхніх помешканнях та умовах проживання у них.

В Україні на зеленому туризмі непогано заробляють турфірми Криму, налаштовують цю справу на Херсонщині, Волині, Закарпатті. Непогано було б, якби і на туристичній карті Одещини з’явилися такі адреси. На моє переконання, ними могли б стати місця, пов’язані з історією краю, об’єкти природно-заповідного фонду: національні парки, заповідники, заказники — як державні, так і регіональні, у тому числі й ті, які створені невтомною працею лісівників на еродованих землях за останні 40 — 50 років.
Серед лісових масивів заслуговують уваги Савранський ліс, де під час Великої Вітчизняної війни знаходив притулок партизанський загін «Буревісник», урочища «Мар’їна діброва», що в Миколаївському районі, «Петрівка» — в Комінтернівському, ботанічний заказник державного значення «Дальницький» в Овідіопольському, пам’ятник садово-паркового мистецтва «Кардамичеве» у Великомихайлівському районах та інші. Є цікаві об’єкти також в Ізмаїльському, Балтському, Ананьївському, Кодимському лісгоспах.
Заслуговує на увагу й «Богова криниця», як її називають місцеві жителі, в Северинівському лісі, що в Іванівському районі. Це одне з небагатьох джерел прісної води на березі Куяльницького лиману. Багато одеситів використовують це джерело для поновлення запасів чистої питної води.
На жаль, не на всіх щаблях влади набула належного розуміння ініціатива голови Комінтернівської райдержадміністрації Людмили Прокопечко про організацію зеленого туризму в районі. Дуже перспективним, на її погляд, є створення об’єкту зеленого туризму на базі Лузанівського лісу, половина якого — заказник місцевого значення.

В Одесі чергова антиукраїнська істерія. Цього разу — проти дублювання кінофільмів українською мовою. Знову голубі намети, знову підписи... Знов  репортажі на прикуплених телеканалах: я, мовляв, сам українець, але мислю по-російськи (нісенітниця якась!), фільми хочу дивитися по-російськи.  Або ось такий пасаж: як це, мовляв,  Шварценеггер або ж Сталлоне  розмовлятимуть українською?
Та не смішіть, громадяни! Російською, виходить, нормально, а от українською — зась?  Знаєте, як це називається?! Війна проти української мови, а значить — проти  всього українського, набирає нових обертів.
Нещодавно син з невісткою пішли з дітьми дивитися «Алісу в країні чудес». Невістка, до речі, етнічна росіянка, діти вчаться в російській школі.
Додому повернулися в цілковитому захопленні — геть усі. Чудовий фільм, кінотеатр був ущерть  заповнений.
— А якою мовою йшов фільм? — запитую.
— Якою мовою? — миттєве замислення. — Здається, українською...
Ось так: навіть не завважили! Та й не дивина! Українська мова цілком органічно входить у побут одеситів. Нині її вже чутно повсюди: на вулиці, у громадському транспорті, у крамниці, та будь-де. Від цього казяться та скаженіють нащадки валуєвих та інших обрусителів України, котрі виселяли українців до Сибіру та на Північ, розстрілювали на Соловках, забороняли не те що мову українську — а й питомі слова її та окремі літери навіть, перемішували народи імперії. Вони на дух не терплять української мови. Хочуть переконати всіх у тому, що Одеса розмовляє винятково російською. Себто намагаються видати  бажане за дійсне. А насправді українська мова все ширше входить у побут одеситів. Серед моїх добрих знайомих  є болгари, поляки, євреї, котрі і розуміють, і можуть розмовляти українською. І вони цілком адекватно сприймають дубльовані українською мовою фільми.

У ніч з неділі на понеділок мільйони глядачів спостерігали за черговим врученням найвідомішої у світі кінопремії «Оскар». Поки що Україні до омріяної статуетки — як до олімпійського п’єдесталу. Та все ж нагороду Американської кіноакадемії українські руки гріли.
За часи незалежності Україна здобула два так звані технічні «Оскари» — вони присуджуються за наукові та інженерні розробки в галузі кінематографа. У 2006 році їх — два з шести (!) — привіз засновник компанії «Фільмотехнік» Анатолій Кокуш. Першого «Оскара» він отримав особисто за створення та розробку системи знімальних кранів «Каскад», а другий було присуджено Анатолію Кокушу, Юрію Поповському та Олексію Золотарьову — за розробку гирьостабілізаційного операторського крана «Авторобот», відомого в Голлівуді як «Russian Arm», та літаючої панорамної головки «Flight Head». Завдяки розробкам Анатолія Кокуша знімалися такі фільми, як «Титанік», «12 друзів Оушена», «Війна світів», «Код да Вінчі», «Трансформери», «Гаррі Поттер»-5 та безліч інших.
Іншим «оскароносцем» став харківський емігрант Євген Мамут — за роботу над стрічкою «Хижак» з Арнольдом Шварценегером. Майстер кіноспецефектів, він також працював над фільмами «Брудні танці», «Суддя Дред», «Зірковий десант», «Матриця» (ефект уповільнених куль). Євген Мамут народився у 1942 році в СРСР та емігрував до США разом з рідними наприкінці 1970-х. У 2002 році він разом із дружиною — художником Іриною Борисовою відкрив музей анімації та спецефектів «Animagic».

Голлівудська зірка Жан-Клод Ван Дамм знов у Києві. У листопаді 2009 року він прибув на кінофестиваль «Молодість», представивши українському глядачеві картину з нехитрою назвою «Ж.К.В.Д.» (Жан Клод Ван Дамм) про самого себе. Тоді ж і заявив про свій намір зняти в Україні фільм. Відпочивши в українській столиці, він вирушив до Кривого Рогу, де провів кілька днів у звичайній квартирі місцевих жителів (як він пізніше зізнався, у сім’ї своєї подруги Олени) і відвідав місцеву школу-інтернат для дітей-сиріт у пошуках героя для майбутньої стрічки. Залишаючи Україну, Ван Дамм, як Карлсон (і Віктор Ющенко), пообіцяв повернутися. І дотримався свого слова.
На прес-конференцію в УНІАН Ван Дамм прибув, щоб розповісти про зйомки свого фільму «Башта», в якому голлівудський актор не тільки зіграє головну роль, а й виступить режисером. Сценарій до фільму написали американці, але в роботі над проектом будуть задіяні українські актори, гримери, оператори тощо. Кастингом акторів керуватиме сам Ван Дамм. Партнером актора і режисера у знімальному процесі виступив його український друг — голова Української федерації кінного спорту, бізнесмен Олександр Онищенко, який супроводжував героя американських бойовиків і сьогодні.
Журналісти переважно ставили питання про майбутню стрічку. А ми вирішили поцікавитися позакінематографичним життям зірки.
— Що пов’язує вас із Кривим Рогом, де попереднього свого приїзду ви прожили кілька днів в одній із сімей, і як голлівудському акторові умови мешкання в українській провінції?

Кількість  землі,  що  здається  в  оренду,  за  останні  10  років  зменшилася на  20  відсотків.  І  не  через  любов  селян  до  своєї  землі

«Разом з будинком мені дістався земельний пай на три гектари. Як його оформити на себе, поки що не знаю. Адже у нас заборонено торгувати землею. Офіційно. Втім, не дуже цим переймаюся — поруч Конотоп, від Києва дві години електричкою. Купив ділянку заради будинку. А пай — ну, нехай сусіди ним користуються — їм більше потрібно, у них корови, гуси... Я його не оброблятиму».
Андрій Ступак, який вміло торгує своїми знаннями на IT-ринку, ніяк не може придумати застосування купленим гектарам сіль­госп­землі. До того ж, його більше цікавить будинок і «заливні луки», як він сам описує поля над Сеймом. Та й вибір у нього невеликий: або самому копати ці гектари, або віддати копати іншим. Так у нас за законом. Продати не можна. Начеб мораторій.
А якщо здати ці три гектари зараз під містом Конотоп (велика залізнична станція в Сумській області) в оренду, то за рік можна отримати десь 600 гривень. У кращому випадку. Та ще й зерном. Самому ж копати — еконо­мічно невигідно. Хіба що для власного задоволення. За оцінками Інституту аграрної економіки, рентабельна діяльність агробізнесу починається з обробітку 50 — 400 гектарів. На трьох гектарах бізнес не розженеш.
Продати не можна. Але купити можна. З будинком. Головне, щоб уся ця земля була оформлена як особисте сільське господарство. Це одне з ноу-хау українських законотворців. Такий статус не підпадає під дію мораторію на купівлю-продаж землі. І повинен закріпити за селянином його статус «працюючого на своїй землі» — улюблений вислів прихильників продовження мораторію.

Новий президент та уряд змушені будуть зайнятися природними монополіями — родовищами, залізницею, ЖКГ, електроенергетикою. Ці сектори вимагають запровадження непопулярних методів заради розвитку конкуренції, однак влада навряд чи наважиться на це.
Економічна криза викликала нову хвилю монополізації. Бізнесмени спробували скористатися хитким становищем конкурентів і витіснити їх з ринків або поглинути. Там, де контроль над ринком отримати не вдалося, відбувалися спроби цінових змов. Та попри це, песимістичні прогнози щодо монополізації не виправдалися. За останні десять років економіка трансформувалася занадто сильно, щоб її могли повністю взяти під контроль газові, цукрові й вугільні «королі» та «принцеси».

Якщо хочеш комусь допомогти, зробити це дуже просто. І не обов’язково бути багатієм. Досить лише бажання. Коли ми з сусідами виходимо у двір, зразу ж зустрічаємо нічиїх кішок, собак і годуємо їх. А Олександр Іванович з третього поверху змайстрував простору буду, в якій тварини можуть сховатися у негоду, лікує їх, возить до ветеринара. Хіба це не допомога? Втім, її потребують не лише брати наші менші, а й багато хто з нас.
Якось поїхала до далекої аптеки, сподіваючись придбати там дешевші ліки. У тролейбус увійшов підліток — змерзлий, у якомусь лахмітті. Від нього пішов такий дух, що ті, хто стояв поблизу, почали проштовхуватися вперед. Хлопчина тремтів і затравленими очима роззирався довкола. Моє серце защеміло від болю. Як вчинити? «Не помітити» і забути? А якщо совість не дозволяє? На мені був великий теплий шарф, у кишені «нашкребла» майже п’ять гривень — це й віддала безпритульному. На його обличчі не відбилося нічого — ні злоби, ні радості. Шарфом обгорнув шию, гроші швиденько кудись сховав — і ні словечка. Не знаю, чи хтось кардинально допоможе йому. Згадую його часто. Що призвело до такого життя? Це ж чиясь дитина...

У «Голосі України», друкованому органі Верховної Ради, за 10 жовтня 2009 року опублікована розлога стаття під всеохоплюючою назвою «Україна — Росія: виклики кризи і глобалізації». Тема більш ніж актуальна, особливо перед виборами. Як сказано у передмові, це бесіда журналіста, письменника Олександра Маслова з відомим економістом, заслуженим діячем науки і техніки України, ректором Київського університету ринкових відносин, доктором економічних наук, професором Володимиром Череванем.

Головний редактор відділу політики відомої шведської газети Barometern Пер Даль на сторінках видання запропонував Євросоюзу «кинути жовто-блакитний рятувальний круг» Україні. Журналіст та політолог переконаний, що ЄС зобов’язаний заради забезпечення демократії запросити Україну до європейської спільноти. «Україна дуже велика і дуже бідна внаслідок економічної та політичної кризи. Провідні політики країни — Янукович, Тимошенко і президент Віктор Ющенко загнали один одного у глухий «залізний трикутник», через що нагальні політичні реформи затримуються. Росія здійснює тиск за допомогою газопроводу, зростає бідність і наступають холоди», — пише Пер Даль.
Політолог стверджує, що в такій ситуації ЄС мусить допомогти Україні, як колись Німеччина допомогла відновити благоустрій на своїй східній частині після зруйнування Берлінської стіни. Журналіст визнав, що дозволити Україні продовжити переговори щодо вступу у ЄС означає взяти на себе величезний політичний та економічний тягар. «Проте тягар в підсумку буде набагато важчим, якщо ЄС закриє двері на півдні. Україна буде змушена повернути на схід. Вплив Росії значно зросте, а про ЄС складеться враження, нібито прозорість і демократія мають відношення лише до багатих», — стверджує Пер Даль.